"Я був всесоюзною сенсацією: першим молодим некомуністом-художником, який став головою обласної ради", - Микола Яковина

Уродженець Прикарпаття на початку 90-х відіграв значну роль і в політичних процесах краю. Був одним з засновників Руху,  першим головою-некомуністом Івано-Франківської  обласної ради. Утім про творчість ніколи не забував, тож тепер презентував значний мистецький доробок за декілька десятиліть. Власне, це і стало нагодою для журналіста "Еспресо.Захід" поспілкуватися з митцем.

Пане Миколо, вітаємо вас на нашій прикарпатській землі і на Вашій малій Батьківщині. І перше, що нас цікавить: чому 30 років не показували свої роботи в Івано-Франківську?

Це не була якась моя вперта позиція. Передусім ніхто й не запрошував (посміхається). Коли я був головою обласної ради і облвиконкому на зламі епох, на переході від совіцької окупації до перших років Незалежності, то, зрозуміло, що моя творчість мусіла бути десь приватно вдома, не для загалу. Адже я мав виправдати сподівання громади, яка мені довірила таку високу посаду, і я власне вів цю громаду до проголошення Незалежності. Тобто нам вдалося більше, ніж ми тоді хотіли. Ми боролися за демократизацію, за місцеве самоврядування, вимагали політичних свобод - від свободи пересування до свободи слова. Але здобули Незалежність саме ми, активною позицією.

Я тоді був всесоюзною сенсацією: першим молодим некомуністом-художником, який став головою обласної ради.

Як можете це зараз, з висоти 30 років, трактувати?

Вважаю, що це закономірно для мистецького середовища, для творчих еліт різних часів. Бути попереду і брати на себе відповідальність. Тоді події так бурхливо розвивалися, що вимагали творчої уяви і певного артистизму.

Тобто професійні якості стали в пригоді?

Певною мірою. Зокрема, здібності в режисеруванні масових подій. Ми виграли кампанію, бо підійшли до неї креативно.

Ви говорите про обласну раду?

Не тільки про обласну раду. Я був одним з тих, хто створював Народний Рух за перебудову в Івано-Франківській області, а потім очолив обласну організацію. Керував виборчими кампаніями і всі, кого зі списку ми рекомендували в Верховну Раду, туди потрапили. Ми мали гідне представництво. 11 депутатів, які голосували за Незалежність. Це значна праця, яка трималася на авторитеті, довірі. Потім, після роботи в області, коли прийшов час на інші процеси, коли згорнули місцеве самоврядування і формувалася президентська вертикаль, я  вважав свою місію виконаною. Іван Дзюба запропонував піти до нього першим заступником міністра культури. Це була велика честь. І я, після роздумів, погодився. Оскільки міг повніше себе реалізувати і вплинути на процеси вже всеукраїнського масштабу.

…це правда, що ви найдовше працювали міністром культури серед інших?

Ні-ні. Я пропрацював найдовше виконувачем обов'язків міністра культури. Понад 13 місяців. Чому так сталося? Тому що це було на зламі, коли Кучма виграв вибори і на догоду комуністам усунув Івана Дзюбу з поста міністра. На переході прем'єром був ставленик лівих сил, навіть проросійських - Віталій Масол. Він уже нині покійний. Масол мене не міг терпіти ще як голову обласної ради. Він не міг забути маніфестації у Києві 1 жовтня 1990 року з вимогами про відставку його уряду. Уряду заплямованого і схильного укладати мирний союзний договір. Наростали кризові явища, з якими вони не могли дати собі раду. Тому Масол, ставши прем'єром, не міг мене затвердити на посаді міністра, але після Дзюби йому важко було знайти якусь свою креатуру і я продовжував працювати як в.о. міністра. Пережив Масола, і вийшло, що я працював при трьох прем'єрах як в.о.

Я тепер жартую, що Павло Лазаренко не привів міністра представляти в міністерство за моєї відсутності… Але залишмо ці курйози.

Саме тоді було інституційне становлення сфери культури і законодавчо-нормативна база, яку ми почали розвивати. Власне, той фундамент, на якому могла зростати українська культура, якби не зупинили ці процеси у другій половині 90-х і не повернувся совок, який, можливо, тільки зараз викорінений.

30 років… Ви говорите про початки діяльності і вас як політика, і незалежної України. Що змінилося: у сенсі того ж таки совка, в царині державних інститутів. Наскільки мистецтво сьогодні впливає на процеси, які відбуваються в політиці?

Про вплив мистецтва важко говорити. Тут можна сперечатися, але креативні індустрії, в першу чергу, впливають на свідомість. І цим користались наші вороги. Ба більше, популярна культура дуже часто несла ворожі меседжі. Ми сформували, я б сказав, кволе в патріотичному та громадянському планах, покоління. Але війна, 14-й рік показали, що вітальні сили нації живі. Війна змінила багато речей, медіапростір поступово очищається. Підтягнуться й інші індустрії. Кінематограф український уже отримав підтримку і поштовх для жвавого і посиленого розвитку. І це вселяє надію. Високе мистецтво, академічні форми в нас завжди були конкурентними. Ми цікаві культурними продуктами і для масового глядача, слухача, широкої публіки за кордоном і для себе в країні. Ми навчились вже себе показувати. Скажімо, в галереях, у гастрольній діяльності. Якби не карантин, ми б мали хороший ріст. Думаю, навіть  зменшення попиту на книгу, літературу і відвикання від практик читання будуть подолані. Завдяки, до речі, новим медіа.

Повернімося у політичне життя. На вашу думку, як радника президента Ющенка, чому йому не вдалося реалізувати мрію, про яку він говорив?

Я бачив його цікавий і плідний період роботи у виконавчій владі і як Президента. І я думаю, що забракло наснаги і фізичних сил. Фатальне отруєння Ющенка зробило нам усім страшну біду. Він не зумів і не встиг реалізуватися. Це людина з гарними інтенціями і раптом - невиправдані надії. І навіть спричинилася до того, що потім був Янукович. Втрата темпу… Я був коротко нардепом 5-го скликання  і бачив, як ми запізнилися з багатьма процесами. Ющенко проґавив свій зірковий час. Історія дає кожному 5 хвилин на реалізацію. 2005 рік… Він мав цілий рік! Тепер можемо згадати, хто його не підтримав - Юлія Тимошенко і ВО "Свобода", бо виступали проти євроатлантичної інтеграції. Це було добре?!! Ющенко не зміг консолідувати ці середовища, а вони були критично важливими. По кілька відсотків забирали. І його блискучі візити в парламенти світу давали можливість вийти з заявкою і до ЄС, і тема Голодомору була б успішно розв'язана…

Не можу не запитати про нинішній політичний феномен. Чи можете заспокоїти недругів теперішньої влади, яку називають тимчасовою?

Не можна називати категоріями тимчасовості, виправдовувати чи пояснювати те, що відбувалося тепер і зараз. Я не посипаю голову попелом. Я не є фаном теперішньої влади, і не все схвалюю у попередників. Треба дивитися критично. І це ж моя робота, представлена у залі. Рефлексії на тему рівня актуальної культури українців. Образи, уявні феномени, яких немає, але які ми хочемо бачити. Тому треба бути більш відповідальними у побутовій і у громадянській, політичній культурі. Тоді у нас все вийде.

Ви, пане Миколо, презентуєте на розсуд франківців виставку "Треті совіти". А продовження?..

Це начерк бестіарію. Я  вже сказав, що це рефлексії на ту епоху без ейфорії і захоплення. І саморефлексії, копирсання в помилках.  Я повитягав кістяки зі шаф, які не провітрювались давно… Виставка відкрилася до 30-річчя Незалежності і закриється 17 вересня на сумні роковини першої совіцької окупації. І, дай Боже, щоби вона була останньою

Дякую Вам за розмову і бажаю успіху.

Розмовляв Іван Харук