Восьме березня: комуністичний атавізм чи європейська цінність

Відзначення Міжнародного жіночого дня почалось 28 лютого 1909 року на згаду про жіночі демонстрації за рівні права та емансипацію, що відбулися 1908 року в Нью-Йорку. Після затвердження на Другій міжнародній конференції соціалісток у Копенгагені, Міжнародний жіночий день відбувався щороку, та завжди припадав на різні дати, переважно наприкінці лютого чи на початку березня. Чітка дата "8 березня" справді прийшла із Росії — саме тоді відбулись страйки робітниць, які згодом переросли у революцію. Від 1917 року "день радянської жінки" святкувався переважно серед країн соціалістичного табору. Однак у 1977 році рішенням ООН жіночий день набув міжнародного статусу з назвою "Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир".

У 2023 році на розгляд до Верховної Ради України подали законопроєкт 9009 про скасування 8 березня та ще двох свят, а замість них запровадити нові. У пояснювальній записці до законопроєкту зазначено: "8 березня – так званий "Міжнародний жіночий день" — встановлений окупаційним московським режимом з метою популяризації власного погляду на роль і місце жінок". Натомість авторки та автори законопроєкту пропонують "відзначати "День української жінки" в дату народження найвідомішої української письменниці та громадської діячки – Лесі Українки, а саме 25 лютого".

Проте чи є такі зміни доцільними? У спробах розібратися з цим питанням та пояснити в чому полягає різниця між "днем жіночності" та "днем боротьби за жіночі права" допоможе Софія Потоцька, представниця львівської спілки феміністок та адміністраторка телеграм-каналу "Жіночий дебош".

Від початку розмови пані Софія зазначає, що вона не бачить сенсу в перетворенні Міжнародного жіночого дня на "День української жінки", і в перенесенні дати також, й одразу ж пояснює свою позицію:

— Дуже дивно ідеологічно накинулись на "декомунізацію". Ніби спостерігають тільки за підміненим поняттям цього свята, й думають: "ага, так, це нав’язала комуністка Клара Цеткін та окупаційна влада. Чому постійно треба вітати жінок 8-го березня квіточками та подарунками?". Але насправді це не так. Те, що відбувається в країні цього дня, не має нічого спільного із комунізмом та з пам’яттю про нього. Набагато важливіша сама ідея. 8-ме березня поєднує нас з Європою, з прогресивними країнами, з жінками цих країн. В цей день ми всі консолідуємось, у нас всіх одна спільна ідея — ми говоримо про жінок в роботі, про жінок в житті, про їх досягнення. Показуємо, що ми є, що ми активна спільнота. У Львові як мінімум кожен раз проходять акції, майстер-класи, воркшопи. Ми порушуємо теми домашнього насилля, зґвалтувань, замовчування. На 8 березня відчиняються нові шелтери для постраждалих, створюються нові безпечні місця. І це взагалі не має нічого спільного із комунізмом та комуністичною символікою.

На запитання, чому перенесення свята на іншу дату також не є доречним, пані Софія відповідає досить коротко — тоді цей день не матиме такого значення для міжнародної жіночої спільноти. 25-го лютого до України не будуть приїжджати активістки з інших країн, не проводитимуться воркшопи та події, й не буде відчуватися ця єдність, адже не буде спільної дати.

— Крім того, я не розумію, що вони (автори законопроєкту. – Ред.) вкладають в поняття "української жінки". Чим українська жінка відрізняється від будь-якої іншої? Я бачу тут просування класичного наративу про берегиню, господарку, "от ви наші красуні, залишайтеся такими ж гарними, м'якими й добрими". Немає сенсу в "дні української жінки", немає. Без негативу в бік шановної Лесі, та якщо вже так хочуть її уважити — нехай зроблять її день народження окремим святом, не обов’язково навіть вихідним. Але не потрібно поєднувати це з жіночим днем, і тим паче відокремлювати таким чином українських жінок від світової спільноти.

Щодо "вихідного" на 8 березня в мережі палають суперечки, й ледве не завзятіші, ніж через скасування цього свята. Можна почути які завгодно аргументи, й деякі з них навіть частково не є обґрунтованими. Багато хто апелює складністю економічної ситуації в країні, й тут пані Софія влучно зазначає:

— І так на час війни всі державні свята скасовані, тому зараз кричати про це немає резону. Але це також дуже складний економічний момент саме для працівників, навіть не для країни. Фактично, зараз, у час війни інфляція, зарплати не ростуть, багато хто втрачає робочі місця, але при цьому працюють значно більше, адже жодних державних вихідних немає. Та й справа навіть не у вихідному, хоча це теж має сенс. Це все достатньо складно для робочих жінок. Жінки перепрацьовують, старше покоління фактично тягне на собі другу зміну. Тому вони могли б використати цей день, для того аби поговорити про щось важливе; про щось, що їх турбує чи про щось, про що зазвичай не говорять. А так, днем, коли на жінок звертають більше уваги, буде День Матері та пропонований "День українки". Але чи слухатимуть нас в ці дні, якщо навіть не зрозуміло, який сенс цього свята "української жінки"?

Неможливо заперечити, що восьме березня є дещо суперечливим днем, адже на будь-який з цих аргументів можна дивитися й з протилежної точки зору та наводити контраргументи. Але запропонований законопроєкт не містить в собі якісної альтернативи, і на додаток, значно відкочує у минуле здобутки української фем-спільноти. Адже навіть якщо дата 25-го лютого приживеться в суспільстві, мине чимало часу, доки цей день стануть сприймати чимось більшим за нагоду подарувати квіти та виголосити черговий комплімент.

На завершення розмови пані Софія підкреслює:

— Автори законопроєкту апелюють до радянського походження 8-го березня, але комуністичний режим не можна побороти, скасувавши некомуністичне свято. Щоб цей день набув того сенсу, який в нього закладався, й аби його святкували так, як святкуються в Європі, про нього треба говорити. І говорити багато.

Діана Кільян