Останній репортаж ціною життя: як виник День військового журналіста в Україні

Еспресо.Захід розповідає, ким був Дмитро Лабуткін, в честь якого виник День військового журналіста в Україні.

Військовий журналіст, а нині прессекратр військового госпіталю Тарас Грень пригадав, як Дмитро готував побратимам чай напередодні своє загибелі.

"Не забудьте під час застілля хоч на 30 секунд помовчати в честь молодого... на жаль навічно молодого офіцера Діми Лабуткіна. Журналіста, смерть якого встановила ваше "свято". А Дімі особисто я дякую за той чай, яким він поїв мене і нашу групу за кілька днів до своєї героїчної загибелі. Пресофіцер Діма Лабуткін виконав наказ тодішнього командувача сектора і залишився до кінця в пекельному Дебальцево. Виходячи з оточення потрапив у засідку. Прийняв бій. Він загинув стиснувши в руці гранату, чеку з якої не встиг висмикнути. От такий привід для "свята"....", – пригадав Грень.

Фото: memorybook.org.ua

Вночі 16 лютого з Дебальцевого виїхала колона, яка перевозила ранених. Дмитро разом із колоною їхав на бронетранспортері до Бахмута, після виконання завдання як кореспондент. З того часу вважався зниклим безвісти. Упізнаний серед загиблих у березні 2015 року. Дмитрові було 28 років.

Дмитро Лабуткін народився на Тернопільщині у місті Кременець. У 2009 році закінчив Львівський інститут Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю "Журналістика". Проходив службу у Севастополі, брав участь у далеких морських походах та міжнародних військових навчаннях. Навесні 2014-го, після окупації Криму російськими військами, виїхав до Одеси. 21 січня 2015 року прибув до Краматорська та поїхав у місто Дебальцеве як журналіст, виконуючи завдання із збору фотоматеріалів для переговорної групи у Мінську.

Його колега і побратим Микола Федорків з сумом пригадував їхню останню зустріч, адже знались із Дмитром ще з курсантських років.

"Прощаючись 21 січня 2015 року з ним у Дебальцевому, уявити не міг, що бачимося востаннє. І хоча того дня він здавався на диво неговірким, ми все ж жартували, говорили про життя-буття й ділилися емоціями. Зважаючи на складну бойову обстановку, закликав колишнього одногрупника поквапитися. Я встиг попрощатися з Дмитром, побажати всього найкращого й рушити далі – на блокпост "Балу". Це був останній раз, коли я бачив професійного військового журналіста, хорошого друга, люблячого батька, веселу й гарну людину Дмитра Лабуткіна", – згадує Федорків.

Інший військвий журналіст Роман Туровець писав: "Це відео з нашоломної GoPro Дмитра Лабуткіна. Зйомка зроблена 5 лютого 2015 року. Тоді ми з полковником Валентином Федічевим, разом з Дімою та Максом Авдєєвим виїхали з Дебальцевого на Комуну, щоб зафіксувати геройський вчинок артилеристів 128-а гірсько-піхотної бригади, які захопили російський танк. Того ж дня, ввечері, я скопіював собі ці відеофайли, а згадав про них лише зараз. Це останній репортаж Діми. Востаннє його бачили живим 16 лютого 2015-го. А вже 19 лютого бойовики розмістили в мережі відео з місця бою на залізничній станції Дебальцеве, де поряд із розбитим БТРом було тіло Дмитра. Опублікувати свій репортаж Діма не встиг, тому зараз я роблю це за нього... А бійці 128-ї - вони просто красавці…"

Видання "Цензор" писало, що 19 лютого 2015 року проросійські бойовики надіслали дружині Дмитра шокуюче відео із записом з місця бою обабіч залізничної колії, де були тіла загиблих поряд із розбитим БТРом, а також документи Лабуткіна. Разом із Дмитром у бою загинули військовослужбовці 3-го полку спецпризначення капітан Юрій Бутусов і старший сержант Віталій Федитник. У полон тоді потрапили п'ятеро, з них старшина Сергій Глондар та молодший сержант Олександр Коріньков перебували там 5 років. 

Похорон героя відбувся 25 березня в рідному селі Білокриниця Кременецького району. В офіцера залишилися дружина та донька Кіра. Наказом №18 від 24 липня 2016 року Дмитро Лабуткін нагороджений відзнакою "Народний Герой України" (посмертно). Також посмертно нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.