Війна не може "не торкнутися". Все залежить від того, як люди реагують на той "дотик", - психолог та ветеран Сергій Тітаренко

Про все це – в інтерв’ю журналістки "Еспресо.Захід" з українським військовим льотчиком, миротворцем, майором Збройних сил України, штурманом 16-ї окремої бригади армійської авіації та учасником російсько-української війни – Сергієм Тітаренком.

Розпочнемо з актуального. Нещодавно усіх шокувала новина: молодий військовослужбовець розстріляв п'ятьох своїх товаришів по службі. Нехай мотиви цього вчинку вивчають слідчі. Нас же цікавить інше: є припущення, що причиною стали позастатутні стосунки, так звана "дідівщина".

Так, насправді подія шокуюча! Та з мого боку буде недоречно і неетично давати якісь коментарі. Адже ні ситуації, ні її причин чи фігурантів я достеменно не знаю, а відтак — не буду об'єктивним. Це ж стосується і припущення щодо причини. Як і про те, чи поширена "дідівщина" у наших Збройних Силах. По-перше, я вже сім років у відставці і до служби не маю практично жодного відношення, окрім дружніх зв'язків з побратимами і колишніми співслужбовцями, які ще продовжують службу. По-друге, необхідно чітко визначитись із значенням, так би мовити, терміну "дідівщина". Якщо під ним розуміти вплив досвідченіших військовослужбовців на новачків у аспектах зміцнення дисципліни та покращення професійних навичок — то це начебто і добре. Але якщо це перевищення службових повноважень та порушення статутних відносин — то це вже, щонаймнше, дисциплінарне порушення, а то і кримінальне... Але і перше, і друге тлумачать як "дідівщина". Якщо керуватися Статутом Збройних Сил України, виконувати його вимоги, то "дідівщина" ніколи не буде негативним елементом життя у військових підрозділах. Якщо ж розглядати з точки зору поведінки соціальних груп — то "дідівщина", в поганому розумінні, є наслідком тваринних інстинктів і потреб, а саме — сильний пригнічує слабкого. І це питання вже значно глибше і потребує вивчення і контролю в контексті кожного конкретного військовослужбовця, як особистості, і окремого підрозділу, як закритої соціальної структури.

Як боротися з "дідівщиною" в негативному значенні цього слова, та й зрештою іншими проявами булінгу у Збройних силах? 

У керівному апараті ЗС України є штатні підрозділи морально-психологічного забезпечення. Повірте, вони плідно працюють у напрямку профілактики "дідівщини"- булінг, та інших поведінкових проявів, що загрожують чи підривають здоровий морально-психологічний стан в окремих підрозділах і Збройних Силах назагал. Попри те, конкретний випадок дуже часто залежить від конкретної особистості і ситуації "в моменті", тобто "тут і тепер". А врахувати всі ймовірні впливи і варіанти розвитку подій просто неможливо! Що ж точно варто, а точніше, необхідно робити, то це не зупинятися у розвитку та звертати увагу на морально-психологічне забезпечення не менше, ніж на професійну бойову підготовку і тилове забезпечення, а також на якісну підготовку кадрів цього напрямку.

Чи ведеться моніторинг психологічного стану військовослужбовців? 

Тут відповім коротко — точно знаю, що так, відбувається, і не лише моніторинг. Але, як я вже говорив, часто індивідуальні випадки залежать від локальних причин і чинників, які прорахувати чи підготуватись просто неможливо. Тому завжди є певний відсоток можливості виникнення нештатної ситуації і ми маємо бути свідомі цього.

Самі військові кажуть, що морально-психологічна підготовка військових зводиться лише до анкетування. Чи справді це так, і як можна (варто) змінити ситуацію?

Дуже широке і неоднозначне питання. Враховуючи відсутність досвіду в перехідний період від пострадянського підходу ("політвідділи з політруками") до міжнародних стандартів морально-психологічного забезпечення військових і відомчих підрозділів, можливість виникнення певних проблем дуже імовірна і, навіть, реальна. Зараз же, наскільки мені відомо, ситуація значно покращилась. Маю досить багато знайомих і побратимів, які несуть службу і працюють у цій сфері, відтак сформував власну думку. Але є випадки, як то говорять , коли "паршива вівця все стадо псує". Ніхто не може передбачити, а тим паче усунути людський фактор. На жаль, є фахівці, які не добросовісно відносяться до своєї професії, а відтак, морально-психологічне забезпечення зводиться до "анкетування". Ситуацію змінити не просто можна. Вона вже змінюється і в нашій країні якість підготовки кадрів поліпшується досить швидко і якісно. До прикладу, я особисто зараз навчаюся у Міжнародному інституті післядипломної освіти, на українсько-американській програмі "Психологічне консультування", і разом зі мною навчаються спеціалісти, які безпосередньо займаються психологічною реабілітацією, декомпресією і лікуванням військовослужбовців-учасників АТО/ООС з різних куточків України, різних підрозділів ЗСУ, Нацгвардії, у різних лікувальних та реабілітаційних установах державного підпорядкування. Як на мене — це показник того, що ми працюємо, розвиваємося. 

Для порівняння: яка ситуація із суїцидами та подібними крайніми явищами в армії за кордоном? Як там працюють з військовими? 

Як на мене — це "запитання із зірочкою"... Проблематика суїциду - дуже складна і дуже неоднозначна, а отже дуже важко прогнозована. Ще важчим є питання превенції. Точно знаю, що ця проблема є в кожній країні. Щодо цифр, то втрата одного життя - це вже трагедія. Не даремно ми взяли за взірець на стандарти країн НАТО та Євро Союзу, адже там, в першу чергу, звертають увагу на особистість і особисте, як на "гвинтик" системи, а не навпаки. Кого цікавить дослідження цього питання — рекомендую почати з методичного посібника "Досвід роботи в армії США та арміях інших країн щодо недопущення втрат особового складу з причин, не пов'язаних із виконанням завдань за призначенням". Наразі точно знаю, що кожен спеціаліст психологічної і психічної сфери, який працює чи має намір працювати з військовослужбовцями чи ветеранами — вивчає тему суїциду досить глибоко.

Знову ж таки, зі слів військових, донедавна у частинах навіть не було посади військового психолога. Зараз інша проблема: здебільшого, це спеціалісти без бойового досвіду. Чи нормально це на восьмому році війни? 

Так, справді, раніше посади військового психолога і військового капелана в українських підрозділах не було. Їх обов’язки виконували згадані раніше "політруки". Але наголошу, що це різні посади з різними цілями і підходами у їх досягненні. Як кажуть, "не до порівняння!". Тепер про те, нормально чи не нормально мати психолога в підрозділі без бойового досвіду... Так нормально! Адже коли ми йдемо до лікаря чи на операцію з видалення апендиксу, ми ж не вимагаємо, щоб хірург, який збирається нас оперувати, сам собі видаляв той же таки апендикс, аби ми мали певність, що він має "бойовий" досвід і може нас прооперувати, правда ж!? Така ж ситуація і з психологами чи психотерапевтами. Головне, аби спеціаліст був хороший, навчений, а головне готовий працювати з пацієнтами/клієнтами, на яких вже "повпливав той таки бойовий досвід". Справді, дуже цінно мати спеціаліста з бойовим досвідом, але не варто при цьому забувати, що той досвід у всіх - різний і, як наслідок, по-різному впливає на особистість. Тому я не вважаю, що такий критерій є обов'язковим для спеціаліста з надання психологічної допомоги.

Читайте також: Я, чесно, не можу сказати, що відчував християнську любов до ворогів, - капелан Ростислав Височан

Якою, на вашу думку, зараз є найбільша проблема воїнів в психологічному плані? 

Напевно, зважатиму на власний досвід, хоча він у мене й досить специфічний. Проблема, яка створює багато психологічних бар'єрів, як на мене, — довіра. До влади, командирів, побратимів, до тих, хто в тилу, за нашими спинами, до тих кого ми захищали і захищаємо... Я мав досвід співпраці, спільної служби і спілкування з військовослужбовцями з підрозділів різних країн і під час міжнародних навчань і під час служби в лавах миротворчого контингенту сил Місії ООН в Демократичній Республіці Конго і після поранення, під час реабілітації в Штатах. Більшість іноземних військовослужбовців дивувались з того, як наші воїни можуть виконувати нелегкі завдання з таким низьким рівнем забезпечення процесу і служби. Так, можливо, це зовсім неприємні речі, але тоді точно були такі реалії. Вони дивувались з наших зарплат, умов проживання, екіпірування... Та, в принципі з усього, ба навіть з того, звідки в нас стільки витримки і ентузіазму (але то вже зовсім інша історія).

Читайте також: "Наша армія готова дати Росії відповідь з усіх стволів. Головне, аби на це була політична воля", – Олег Височанський

Та повернемося до довіри. Американський вояк іде воювати за інтереси його держави до "дідька лисого на роги", бо вірить в неї, вірить в те, що його не покинуть напоталу "у разі чого". Він знає, що його сім'я, якщо раптом лишиться без нього, буде забезпечена, а діти отримають стільки можливостей і допомоги, скільки їм буде необхідно....Та що казати! Ви бачили коли-небудь, як там ховають загиблих (чи навіть померлих після служби) вояків?! Вони вірять і довіряють, і мають на те підстави.... Так, там теж багато "промахів" і негараздів, і система дає збій і не завжди дає ради. Але, якщо порівнювати, то все ж наша ситуації просто дзеркальна.... У нас все лягає на плечі волонтерів і небайдужих патріотів, простих людей. А останнім часом і серед пересічного люду все частіше чути про "ми вас туди не посилали"… Ну, то про яку довіру можна говорити!? А як є обов'язок, а немає як і заради чого його виконувати, ну, то самі розумієте настрої і психологічні настрої серед військових.

Так, звісно, восьмий рік війни і є купа допомоги і безліч покращень... Але ситуація все ж таки не на стільки райдужна, як ми бачимо іноді з екранів, особливо в останні кілька років… Але то я вже вдався до суб’єктивних суджень, а "ніззя!" (усміхається).

Як порадите поводитися з людьми, які потерпають від ПТСР? 

Слушне формулювання : "З людьми...". Бо насправді не лише вояки, які безпосередньо були у бойових діях, а й волонтери, внутрішньо-переміщені особи, ба навіть, члени родин можуть потерпати від посттравматичного стресового розладу. Моя мама колись сказала, що, мовляв, кого війна не торкнулась — тому не зрозуміти... До певної міри, так. Але війна не може "не торкнутись". Адже кожен так чи інакше реагує на новини, на побачену військову форму , на поранених, на вдів, переселенців… Але все залежить від того, як люди реагують на той "дотик". ПТСР - підступна штука. Її прояви можуть бути не явними, а часто - інтерпретованими неправильно. І часто те, що ми бачимо може бути саме проявом цього розладу, а ще ми можемо своїми діями спровокувати цей прояв і спровокувати, на наш погляд, "неадекватну" поведінку... То ж насправді не важливо є ПТСР у людини чи ні — війна змінює людей. Це — однозначно! То ж якщо поряд з Вами є людина, яка відчула на собі відбиток бойових дій — щонайменше, будьте людяними, поводьте себе з повагою і справедливістю. Члени сімей — створіть спокійні умови вдома, не задавайте болючих чи колючих запитань. Він чи вона свого часу самі розкажуть все, що вважатимуть, коли буду готовими. В разі ж проявів розладів (відхилень від соціальних норм) поведінки, допоможіть такій людині потрапити до спеціаліста з психологічної допомоги, не наполягайте і не тягніть, а саме допоможіть. Поважайте особистий простір і досвід таких людей, не знецінюйте їх. Бо ви не зрозумієте ані мотивів їх поведінки, ані переживань і думок. Поводьтеся максимально доброзичливо, як ви поводитесь в повсякденному житті. Але уникайте певних моментів, їх не так багато, але вони точно є : не використовуйте піротехніку, не намагайтеся "вилікувати" чи "реабілітувати", не задавайте "уточнюючих" запитань, особливо тих, які стосуються критичних подій, бойових дій тощо. Решта — робота фахівців. А таких в країні досить  і стає більше!

Читайте також: "Ми не боїмося ворога. Боїмося, що при вторгненні люди, які мають брати на себе відповідальність, почнуть валити з країни"

"Герої не плачуть" – така думка побутує в суспільстві, тому воїни намагаються дати собі раду самотужки, замкнувшись у собі. До чого це може призвести? 

Герої не показують своїх сліз — так точніше. Справді, зневіра у те, що ти можеш отримати допомогу, що це нормально, що твоя реакція на пережиті події - не є соромною і не огидна, недовіра до психологів, бо "я ж не дурак і не псих" - призводить до задавнення психотравми (якщо така звісно є). А це однозначно позначиться на житті, на соціумі, стосунках і здоров'ї наших героїв. Самолікування чи самозаспокоєння, "кухонна психотерапія" - лише шкодять, часто штовхаючи в обійми алкоголізму чи наркоманії, нерідко призводить до суїцидів та проявів жорстокості щодо близьких. Побратими та посестри, не легковажте , звертайтесь за допомогою, адже психологічна травма — душевна рана точно така сама, як і кульове поранення, перелом чи рвана рана. Тому лікуйтесь правильно і пам'ятайте — вам завжди готові допомогти.

Поділіться власним важким життєвим досвідом. Як вдалося знову знайти себе (у 2014 році в результаті виконання бойового завдання чоловік отримав поранення і нині пересувається на інвалідному візку. – Авт.)? 

Аби поділитись травматичним досвідом, необхідна потреба, правильні місце і час... Скажу лише, що я маю досвід бойових дій, гіркоти втрат близьких, рідних, коханих, друзів, побратимів... Досвід втрати здоров'я, звичного укладу і способу життя, смислу свого існування... Було дно. Та Бог добрий до мене, а разом з ним і люди, які були не байдужими... Багато людей. Дуже багато, настільки, що декого я навіть не знаю особисто, але безмежно вдячний всім і кожному, хто долучився до порятунку мого життя. Дякую!

Як знову вдалося знайти себе? Долаючи "синдром того, хто вижив", я, начебто, уклав угоду із собою і з Богом. Якщо я вижив там, де було майже неможливо, то моя місія на цій землі ще не скінчилась. А, отже, я присвячу життя служінню людям, які, як і я колись, переживають кризу, потребують допомоги, щирого серця, дружнього плеча , а іноді просто "вільних вух" (усміхається). Візок — не вирок! Складно, але реально. Маючи військову вищу освіту, важко було самореалізуватись. Кому потрібен "такий" спеціаліст вузького профілю? Точно не в армії. Скориставшись можливістю і пільгою учасника АТО на отримання вищої освіти, якщо не можеш працювати за попередньою спеціальністю (а я був льотчиком, пілотом вертольота), вступив на магістерську програму в Ужгородський Національний університет за фахом психологія. Розумів важливість такої роботи, бачив потребу в такій допомозі, відчував, що хочу таким чином допомагати іншим. Та й таке!

Зараз в суспільстві неспокій. Люди пакують так звані тривожні валізи, пишуть "страшилки" в соцмережах. Що порадите в такій ситуації?

Почнемо з того, що психолог не може і не має морального та етичного права давати поради. Тому на неспокій у суспільстві і решту питань дозвольте відреагувати як ветеран. Люди — ви серйозно?! Неспокій? Восьмий рік в Україні триває війна. Восьмий рік ми намагаємося стати нацією. Восьмий рік ми не можемо визначитись, чи ворог той, хто мене вбиває. Восьмий рік ми себе не можемо ідентифікувати ні за мовними, ні за культурними ознаками. Восьмий рік ми читаємо і пишемо "страшилки" в соцмережах! Восьмий, трясця, рік! Даруйте мою емоційність…

Це не порада чи рекомендація, це не толерація чи "прогіб під владу" - це моя позиція. Люди, станьте нарешті громадянами України! Говоріть українською, відновлюйте українські традиції, вчіть дітей патріотизму і вчіться разом з ними, не соромтесь бути українцями, захищайте Україну, де б ви не були — в окопі, на виробництві, в шпиталі, в громадському транспорті, просто серед людей. Бо високий ризик втратити державу! Тому хоч пакуйте "тривожні валізи", хоч не пакуйте — справа не в тому. Справа в тому, на що ми готові для захисту себе, суспільства і середовища, в якому ми живемо і розвиваємось. Справа у нашій свідомості, самовідданості, доброзичливості один до одного чи — їх відсутності! У мене все.

  Розмовляла Каріна Царьова

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.