Війна – наче лупа: нікого змінити не може, але допомагає розгледіти людину, – режисер Орест Огородник

Про те, як живе театр у часи війни, як показувати війну драматургам і чи зміниться театр після перемоги, Орест Огородник розповів "Еспресо.Захід".

Режисер каже: багато років був переконаний, що росіяни нападуть – знаючи історію України, розумів, що велика війна проти агресивного сусіда є незворотньою.

"Поки на тому місці не буде якогось моря, ми не будемо мати спокою. Там ніколи не буде демократії, не буде влади, яка сповідує людські цінності – бо їх задовольняє те, що вони мають. Війна – в їхніх генах.

Я все життя не розумів Шевченкової фрази "Той будує, той руйнує, той неситим оком на край світу зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину". І лише зараз, під час цієї війни, зрозумів. Бо вони з домовини вже не вилізуть. А забрати нас із собою ще можуть", – каже режисер. 

Театр під час війни

"Колись моя баба казала: "Людина – не скотина, вона до всього звикає". Звичайно, в перші дні людям було не до театру. Зупинився не лише театр – зупинилося все. Це як боксер, який отримує потужний удар і в нього на частку секунди виключаються всі системи й органи. Але потім помаленьку повертаються свідомість, координація, далі – бажання жити, боротись і, врешті-решт, бажання перемогти", – каже режисер.

У перші тижні війни акторів відправили спочатку "на простій", потім – "за свій рахунок". Бездіяльність викликала стрес, а подолати його допоміг волонтерський центр при театрі. З часом вирішили відновити роботу, але війна принесла чимало нових клопотів, як-от евакуації в бомбосховище посеред вистав через повітряні тривоги. У репертуарі почали віддавати перевагу несерйозним виставам – аби не завантажувати людей, у першу чергу переселенців. Але це – не всі проблеми з репертуаром.

"Нам було непросто поновити навіть той репертуар, який у нас був, не кажучи вже про нові вистави. Виникла проблема, бо багато актрис поїхали за кордон, а багато акторів пішли на фронт. Двоє пішли по повістці, а ще четверо – добровольцями (спочатку в тероборону, а тепер воюють на Донеччині). І це все у віці 30-35 років. Тобто випав пласт молодих акторів і утворилася величезна дірка в репертуарі. 

Ніхто не нарікає, бо захищати батьківщину – то важливіше, ніж грати вистави. Але такі виникли проблеми. Зараз у нас є 3-4 актори, на яких тримається теперішній репертуар. І якщо призвуть до війська ще й їх, то в нас просто все зупиниться, ресурси вичерпалися. Ми зараз почали брати на 0,25 ставки молодих хлопців, студентів, аби хоч якось збалансувати ситуацію. Вибирали вистави, де нам вистачало акторів чи можна було когось ввести на роль. Але деякі вистави задумані як масові дійства, тому складно набрати бодай один склад. Навіть коли ми ставили "Микиту Кожум'яку", то нам бракувало людей. Треба було Микиту, двох братів і ще бодай п'ятьох воїнів зі списами – то ми брали на роль помічників режисерів", – розповідає Огородник.

Війна в театрі

Глядачі звикли до війни на екранах – засоби кіно дозволяють легше передати масштаби великих бойових дій, визнає автор "Безодні".

"У кіно ти маєш можливість запустити танки, гелікоптер, зробити спецефекти. Американці знімуть не один фільм – і про Маріуполь, і про війну в Україні. Шкода лише, що там навряд чи будуть зніматися українські актори. Є багато прикладів хорошого кіна про героїзм. Та я не думаю, що це кіно чимось відрізнятиметься від "Падіння "Чорного Яструба" чи інших фільмів такого штибу. Буде той самий сенс: герої до останнього триматимуть оборону в безнадійній ситуації, не маючи що їсти, пити, чим стріляти. Просто використають новіші спецефекти. Кіно про це насправді вже знято, додасться лише нюанс, що це відбувалося в Україні. 

Але театр ніколи й не брав такими спецефектами, театр розповідає не стільки про саму війну, скільки про трагедію людини на війні. Театр завжди йде від мікрокосмосу до макро-, а не навпаки. І якщо вдасться розібратися в ситуації на мікрорівні, то вразити може не менше.

На самій війні все просто – або ти, або тебе. Вибухи, постріли, стан афекту. Коли прийшов до тями, то мозок взагалі половину відсік. У театрі про саму війну ніхто не пише – щоб зрозуміти, що таке війна, ми повинні побачити те, як було до війни і що сталося після неї. Якщо ти бачиш Маріуполь до війни і Маріуполь після війни, то нічого більше й не потрібно. Людина сама собі нафантазує набагато більше, ніж їй можна показати якимись засобами. Вистачить показати, умовно кажучи, наслідки ядерної війни, а не ламати собі голову над спецефектами з ядерним грибом. Театр – то не фільм "Термінатор", – пояснює Орест Огородник.

Втім зараз режисер "Безодні", зважаючи на власний досвід, не готовий братися за тему війни.

"Безодня" мала схвальні відгуки, але була ментально важкою. Тому деякі люди казали, що не могли навіть додивитись до кінця, хоч там не було ні танків, ні пострілів, ні вбивств. Після "Безодні" я зрозумів, наскільки це питання є тонким Тому зараз я би вже не чіпав цієї теми – принаймні до закінчення війни. Після війни все буде по-іншому: народяться нові герої і нові сюжети. Ми поки не можемо собі уявити, що буде, коли розвіється цей дим. 

Відобразити можна – і Бучу, і Азовсталь. Я лише не знаю, чи підуть на це люди. Можна щось пробувати заради театру в театрі, як експеримент чи для якоїсь вибраної публіки на камерній сцені. Але лише спробувати, бо цю тему не хочеться педалювати. По-перше, для того, щоби щось про це писати і робити, потрібно туди поїхати і на це подивитися не по телевізору. І якщо ти, подивившись на це, зрозумієш, що ти маєш право про це щось робити-ставити, тоді делікатно можна спробувати. А в іншому випадку може статися, що тебе проклянуть за твою роботу – настільки наш народ зараз важко це переживає", – каже Огородник.

Він зізнається – досі не може дослухати до кінця пісні "Плине кача". Не тому, що вона погана – просто не хоче більше страждати. Він вважає, що не можна постійно акцентувати увагу на ранах. 

"Війна насправді дуже схожа з театром. Недаремно існує вислів "театр воєнних дій". На війні головне те ж, що у драматургії – конфлікт (дві сторони, що борються) і інтрига (чим це все закінчиться). Кожна хороша п'єса – то п'єса про війну. Тільки не обов'язково про війну, де стріляють. Є п'єси про війну інтелектів, чи війну людини з самою собою, чи війну за свою любов чи власне щастя", – пояснює театрал.

Українське в театрі

Орест Огородник впевнений – ті, що роками говорили, нібито в Театрі ім. Заньковецької завеликий наголос роблять на українській національній ідеї, тепер переконалися, що помилялися.

"Усі вже казали: "та перестаньте", "та які москалі?", "яка війна?", "хто нас буде чіпати в 21 столітті", "чого ви до тих москалів так причепились – хай собі говорять як хочуть і що хочуть, бо ми вже все одно до них ніколи не повернемось і нічого вони з нами не зроблять"... Це ж уже 90% людей так думали! Стригун вів театр 30 років однією дорогою, а багато хто казав: "Та вже вистачить, Федоре Миколайовичу! Вистачить уже! Які москалі? Перестаньте! Яка національна ідея?! У нас незалежність уже 100500 років, нам ніхто не загрожує!"

А я кажу так, як казав і Стригун: ця скотиняка не спить! Їй ніколи не можна давати попуску. Як тільки ти перестанеш говорити про свою національну ідею, воно відразу скаже, що в тебе її немає. Це так, як ти живеш із жінкою. Живучи з нею рік, 10 чи 20, ти все одно повинен їй говорити, що любиш її. Як тільки чоловік починає думати, що це й так зрозуміло (якщо я з нею живу, то це ж ніби автоматично означає, що я її люблю) – все, це початок кінця цього шлюбу! Є речі, які мало просто розуміти – про них треба говорити. Треба проводити дні національного відродження, Дні Незалежності. Нам потрібні і вишиванки, і шаровари, і стрічки, і віночки, і танці – все-все потрібно постійно пропагувати, вдосконалювати і поширювати цей ареал по світу. 

Це ж москалі нав'язали оцей комплекс меншовартості – "ха-ха, шароварщина". Та вони кричать про ті шаровари, бо свого не мають. Кокошнік, сарафан і балалайка на три струни – це вся їхня історія? А у нас кожен регіон України має свій окремий чудовий національний стрій, поєднані між собою тими вишиванками та віночками. Колядки, щедрівки, всі ці віншування – в Росії взагалі цього нічого немає", – каже режисер.

Йому не до смаку нав'язування "європейського театру" та "європейських засобів виразності", яким, вважає Огородник, в Україні зловживають.

"Що таке той "європейський театр", ніхто в Україні не знає. "Ну якийсь такий, як у Європі, якісь експерименти, якесь "хрінзна-що"... Тоді як у Франції є Театр Мольєра, де постійно грають французьку класику. В Англії є театр Шекспіра – там грають постійно Шекспіра. В німецькому Байройті є театр Вагнера, де грають виключно його твори. В кожній державі, що себе поважає, на рівні національного театрального мистецтва є театри, які бережуть, леліють і плекають свою класику. 

Добре, що росіяни, руйнуючи все українське, не встигли знищити театр корифеїв. Та ми маємо щастя, що вони були – Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Куліш, Старицький… І коли кажуть "українська класика нікому не потрібна", то це може сказати людина, яка або взагалі не розуміє, або така, що ніколи не читала Мольєра чи Лопе Де Вегу. Я все читав, і повірте мені – п'єси українських класиків нічим не гірші, ніж мольєрові. А останні п'єси Карпенка-Карого і деякі п'єси Старицького можна, на мою думку, прирівняти й до Шекспіра. П'єса Старицького "Не ходи, Грицю, та й на вечорниці" нічим не гірша, ніж "Отелло", може, навіть краща за структурою. Але нам прищеплювали меншовартість. А тепер це все потрібно виправляти", – наголошує режисер. 

Люди в театрі

Орест Огородник каже, що загалом не є противником експериментального театру. Просто вважає, що його має бути в міру. 

"Я не кажу, що це не потрібно. Потрібно! Є така фраза, що "всі мистецтва хороші, крім нудного", і це правда. Якщо на 8 звичних вистав припадатиме дві новаторські – жодних проблем. У нас 80% глядачів одного типу, 20% – іншого, для більшості – більше, для меншості теж є свій продукт. Повинен бути вибір. Але якщо повністю поставити театр на ці рейки, то ми втратимо глядача", – каже режисер.

Він не сприймає фрази опонентів, які кажуть, що глядача потрібно чи то вчити, чи тягнути за собою. В епоху телебачення й інтернету театр перестав бути основним засобом пізнання світу, а людині вистачає натиснути одну кнопку, щоб побачити те, що їй заманеться. Навіть якщо п'єсу поставили вчора за тисячі кілометрів, скажімо, у США.

"За формою американською ти не вженешся, бо ми від них по формі відстали років на сто – за можливостями світла, звуку та декорацій. Театр Заньковецької завжди був цінний насамперед тим, що брав змістом. Він брав за душу, змушував думати, плакати, сміятися. Йдеться про катарсис, заради якого й існує мистецтво. Його не обов'язково добиватися світлом, музикою чи спецефектами. Наш театр працює так, аби глядач не забув усе, що побачив, вийшовши за двері. Театр Заньковецької працює так, щоб глядач ще тиждень після вистави ходив, обдумував, а потім такий: бляха, треба ще раз піти передивитися, і ще сусіда привести.

Якось на театральній дискусії ми сперечалися про експериментальні вистави. Я сказав: ставити можна, але зверність увагу – у вас тут 50 людей сидить у залі. Може, навіть знайдеться на три вистави по 50 людей. А ви поставте таку виставу, щоби прийшла тисяча. І щоб по тисячі ходили на цю виставу 30 років, чи принаймні 10. Щоб ця вистава пройшла принаймні 100 разів, кожного разу не з 50-ма глядачами, а з тисячею! А мені якийсь театральний критик відповів: "А хто там ходить у той Театр Заньковецької? Самі лише вчителі і лікарі!". Я був шокований. Що він хотів сказати? Вчителі і лікарі – це що, дно суспільства? А вони ніколи не задумувалися, що, можливо, вчителі і лікарі ходять, бо це одні з найосвіченіших людей, а наш продукт відповідає їхньому рівню? А до вас тоді хто ходить? Слюсарі? Водії? Спортсмени? Депутати?" – веде далі Огородник.

Він каже – найкращою рецензією на його п'єсу "Останній гречкосій", яку ставили вже 200 разів, були дзвінки від глядачів. У виставі йшлося про батька, який ставиться до земельної ділянки, як до чогось сакрального, а дочка хоче її продати і поділити гроші. 

"До мене після "Останнього гречкосія" стільки людей телефонувало! Казали: "Пане Орест, в нас аналогічна ситуація! Не знали, що з цією землею робити. Хотіли продавати, але після вашої вистави вирішили, що нікому цю землю не продамо. Десь 5 років тому ми ставили цю виставу чи то в Краматорську, чи то в Сєвєродонецьку. Там наприкінці є сцена, коли всі діти, зяті, дружина вимагають продати землю, а він вперся. І тут якась жінка кричить із залу: "Чого думаєш, продавай швидше цю землю!" А з іншого кутка ще одна кричить: "Здуріла чи що? Земля – це все, що в нас є!" Актори зупинилися, бо у залі почалася справжня сварка, мало не бійка. Отоді розумієш, що людей зачепило", – каже Огородник.

Театр після війни

Театр після війни муситиме адаптуватися до нових реалій – упевнений режисер. Йдеться передусім про репертуар. Бо якщо світова класика пережила вже десятки воєн, то з українською – складніше. 

"У половині відомих українських класичних п'єс присутній якийсь москаль. Наприклад, зараз ми ставимо "Сватання на Гончарівці". Там є персонаж Осип Скорик – якийсь москаль із Харкова, який ішов з Москви, і починає щось там розказувати "как надо сватацца в срєднєй паласє Украіни". Так, це смішно, всі сміються. Але виходить, що він розказує нам, українцям, як проводити сватання. Так написав колись Квітка-Основ'яненко. Чи "За двома зайцями". Приходить якийсь змоскалений Галахвастов і починає "дуріть хахлов". Чи "Москаль-чарівник". Тут ці речі тепер треба якось усе-таки пропускати через сито. 

Візьмімо виставу "Різдвяна ніч", яку ми граємо вже 5 чи 6 років. Але там є сцена, де запорожці кланяються цариці і кажуть "Не встанемо, мамо". Поясніть, як грати тепер цю сцену? Як має виглядати оця мандрівка до Росії, щоб попросити якісь там черевички з ноги цариці, яка зверхньо дивиться на тих "хохлів"? Виникає дуже багато запитань". 

Чи, скажімо, я працюю над "Мартином Борулею", ще до війни хотів ставити. І того Борулю зробили таким ватником, дурнем, що хоче добитися панства, прирівнятися до високих чиновників – а це можна зробити лише на службі в російських канцеляріях, та ще й видавши дочку за якогось москаля… Так-от, як тепер це ставити все, під яким кутом перевертати? Нам постійно доводили, що українці – це рагулі. "Яка шляхта, перестаньте". Ми ж постійно намагаємось ставити вистави про розумних та шляхетних українців – Мазепа, Полуботок. Але в звичайній класиці надто багато "хохлів-дурників". Так, вони живуть і люблять, але в соціальному значенні – десь на задвірках. Мартин Боруля все життя хотів шляхетства, а йому казали: "припини, нащо тобі то шляхетство?". Він врешті-решт спалив це все діло і плюнув. І як я маю ставити виставу про те, що українці не заслуговують шляхетства?! Нам навпаки зараз потрібні такі п'єси, де – хто, як не українці найшляхетніші люди не тільки тут, але й у всьому світі!" – каже Огородник.

Але якщо український театр після війни зміниться, то самі українці залишаться такими ж, як і були, впевнений театрал.

"Війна не змінює людей, а просто показує їхні якості. То наче лупа. Вона може спалити. Але зазвичай просто збільшує, допомагає ретельніше роздивитися. Та суті речей вона не змінює, як лупа не перетворить дерево на метал. Якщо людина добра, то вона залишиться доброю. Якщо брехлива – продовжуватиме брехати, якщо жадібна – такою й залишиться. У кого є сформований характер – у них залишиться, а в кого нема – то нема, – зазначає Орест Огородник. – Війна не повинна змінювати людей, які живуть зараз. Вона може змінити хіба що людей, які прийдуть потім. Війна повинна змінити освіту, культуру, повинна вказати напрямок, куди наше суспільство буде рухатися далі". 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.