Випадково-закономірний Путін. Блог Ігоря Гулика

Оце й спало мені на думку, коли я прочитав інтерв'ю Джонатана Літтела на "Українській правді".

Колись я критикував цього автора за його роман "Благоволительки", точніше, за вельми некоректний виклад історії Бабиного Яру (те було акурат на піку суспільної дискусії про облаштування цього меморіального місця). Зауважив окремо тоді, що твір писався Літтелом в Чістих Прудах під Москвою, на основі архівів радянських каральних органів. Що само собою викликає чимало запитань. У Франції ж Джонатан отримав Гонкурів і статус бестселера для свого роману.

У теперішньому інтерв'ю автор "Благоволительок" цікаво розповідає про ментальність росіян і про їхню нездатність власноруч творити державу. "Позиція за замовчуванням для російського суспільства завжди була в якійсь тоталітарній вертикалі. Завжди був цар, коли нема царя, то вони розгублені та дезорієнтовані й продовжують шукати царя. Ми бачили, як це працювало у 90-х", - каже письменник. І після таких висновків чомусь заводить розмову про "випадковість" Путіна на російському троні.

Але Путін – зовсім не випадковий. Радше – закономірний. Якщо почитати того ж таки Літтела, то можна зробити висновок, що росіяни просто таки втомилися від затяжного періоду непевності та змін, що розпочався так званим "парадом некрологів" після смерті Брежнєва. Ба більше, письменник сам стверджує, що навіть комуністичній системі не була властива така жорсткість владної вертикалі, як її збудував Путін. За Андропова, мовляв, були всі причини вважати країну кагебістсьскою диктатурою, але цього насправді не було.

Відтак до влади прийшов Горбачов і все злетіло з котушок. У 90-ї Росія втратила чимало освічених кадрів, які або виїхали за кордон, рятуючись від економічних негараздів, або застосували свої мізки в бізнесі, щоб утримувати родини.

Попри розпад СРСР (що його Путін досі серйозно вважає "найбільшою геополітичною катастрофою XX століття"), Єльцин ще й попустив віжки настільки, що запропонував національним утворенням на теренах РФ стільки суверенітету, "скільки вони зможуть узяти". Попри це, Путін отримав у спадок від свого автентично "русского" попередника більш-менш цілісну країну, за винятком Чечні. З нею він впорався чисто по-російськи й по-кагебістськи: вогнем та грошима.

І головним завданням для нього стало збереження влади. До слова, воно не вирішене й досі, як би ми не гадали про жорсткість путінської диктатури. Усі його кульбіти – рокірування з Медведєвим на посаді президента, "обнулення" тощо були призначені саме для утримання на троні. Він, принаймні, у власних оцінках, але й бачимо, що в оцінках "народу", виглядає органічно: і як цар, і як агресор, і як нічний жах для регіональних бояр.

Тому "випадковість" Путіна була закономірною. Плебс нарешті отримав "альфа-самця" і, заспокоївшись, повернуся до звично-російського буття. Цар думає, цар милує, цар карає.

І ще. Закономірність Путіна у кремлі обумовлена фазою цілковитого розпаду імперії. Росія неуникно йшла до неї. І не варто порівнювати історію деконструкції СРСР з нинішньою ситуацією в ерефії. Ось чому. Реформи Горбачова мали на меті зберегти комуністично-кагебістське одоробло, сформувати для нього більш-менш пристойний вигляд для світових очей, спробувати демонополізувати владу партії та державну економіку. До слова, за зразком соціалізму, який реально "працював" у совєтських сателітах – Польщі, Чехії, Угорщині. Просто трухлява конструкція не витримала завдань, спрямованих у майбутнє. І впала, під оплески, до слова, регіональних комуністичних вождів.

Росія ж Путіна дивиться у минуле. Це саме він реанімував воєнну некрофілію Вєлікой Отєчєственной, і вхопився за неї як за наріжний камінь майбутньої експансії з метою "відновлення СРСР". Це він доконав до краю принцип бодай якогось колективного ухвалення важливих рішень, скотившись на старість до маразму про власну месійність і непогрішність. Олег Покальчук колись написав, що "історія, дайджестами з якої вишколюють цілі народи, — навіть не куртизанка. Для гарної куртизанки потрібна ще принаймні природна хіть, а не лише вроджена брехливість. Письмово й орально стимульована історія — це метушлива служниця тиранів і марнословців, що втрачають силу швидше, ніж муза історії Кліо встигає їм догодити". Більш точного окреслення стосунків старого бункерного діда і його "служниці" годі й шукати.

Отже, Путін на московському престолі – закономірність російської історії та ментальності росіян. Такі от тиранічні поняття – випадковість і час.

Що минуле, що нинішні поселенці Росії-комуналки прийшли до очікуваного фіналу. У "криворукого Путіна" все виходить з точністю до навпаки. Протистояння з НАТО зумовило нову оборонну стратегію Альянсу, у якій чорним по білому написано статус ерефії. Ця ж затятість обумовила вступ до блоку Фінляндії та Швеції. А війна з Україною поставить остаточний хрест на історичному непорозумінні під назвою Російська Федерація.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.