Від героя за визволення Києва і Криму до цапа відбувайла і страти через політику: військовий шлях буковинця Петра Болбочана

Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року у селі Гіджеу Бессарабської губернії (нині село Ярівка Чернівецької області) у родині священника. Хоча майбутній полковник розпочав навчання у Кишинівській духовній семінарії, він залишив її, обравши військову кар'єру. У 1909 році Болбочан закінчив Чугуївське піхотне училище.

Батьки Петра Болбочана: Федір Олексійович і Єлізавета Григорівна Болбочан, 1904 р., фото: відкриті джерела

Під час навчання Болбочан організував український гурток. На той час подібні дії могли призвести до виключення або навіть ув’язнення, але для Болбочана це закінчилося лише усною доганою.

Свій головний військовий досвід він отримав під час Першої світової війни, взявши участь у 37 бойових операціях у 1914–1915 роках.

Батько запорізького війська УНР

Лютнева революція та занепад імперського війська стали для підполковника Болбочана сигналом до негайного формування українських збройних сил. Діючи рішуче, попри вагання Центральної Ради у створенні армії, він вже 4 листопада 1917 року самовільно сформував 1-й Український республіканський полк при 5-му армійському корпусі та став його командиром. 

Справжнім тріумфом був початок 1918 року. Коли столиця була захоплена більшовицькими силами, Центральна Рада нарешті визнала необхідність регулярної армії. Болбочан став заступником командира Окремого Запорізького загону. Чи із заздрощів, чи зі страхом перед озброєним Болбочаном, УНР намагалися відсторонити полководця від війська, доручивши йому відновлення влади у Житомирі та призначивши військовим комендантом Волині. 

Проте спроба Центральної ради провалилася: Болбочан мобілізував 2-й Запорізький курінь та створив загони самооборони. Запорізький загін, який налічував майже 5000 вояків, під його керівництвом повернувся до столиці тією ж дорогою, якою місяць тому відступав. Силами запорожців 2 березня 1918 року Київ був звільнений.

2-й Запорізький полк зустрівся з Українськими січовими стрільцями під час походу на Крим. Зліва направо: сотник Луцький, полковник Всеволод Петрів, архікнязь Вільгельм Габсбург, полковник Болбочан, полковник Сельванський. Околиці м. Олександрівськ (сучасне Запоріжжя). Квітень 1918 року, фото: Вікіпедія

Після цього успіху військовий очолив 2-й Запорізький піший полк — частину, яку визнавали "найбільшою й найкращою" у Запорізькій дивізії. Цей полк продовжив "світло-звитяжний шлях", звільняючи Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та Харків, чим Болбочан справедливо заслужив звання "батька запорозького війська УНР".

Кримська операція Болбочана: український прапор над таврійським півостровом

Для розуміння Кримської операції 1918 року слід згадати політичну зміну курсу Києва. Спочатку, на хвилі революційного романтизму, Центральна Рада не заявляла про свої права на півострів, і III Універсал оминув Крим. Навіть Михайло Грушевський у 1917 році відкидав ідею "українського Криму".

Проте історія вимагала рішучості. Упродовж грудня 1917 – січня 1918 року кримські більшовики захопили владу та розгорнули "червоний терор". Ця вакханалія змусила керівництво УНР переглянути своє ставлення до півострова. Слід додати, що Крим не був чужим українській справі: флот між 1905 і 1917 роками комплектувався переважно з українців (до 75%).

Встановити владу над Кримом доручили саме Болбочану. Ударна група з дев'яти тисяч бійців, яку очолював тоді ще підполковник Болбочан, розпочала свій рух 13 квітня 1918 року з Харківщини. Місія військового походу була чіткою: вигнати більшовицьку армію і встановити український контроль над Чорноморським флотом, випередивши в цій гонитві німецьких союзників.

Мапа походу Болбочана на Крим за "Історією українського війська", фото: відкриті джерела

Кульмінація наступу настала 24 квітня 1918 року, коли частини армії УНР під командуванням Болбочана захопили ключові міста — Сімферополь та Бахчисарай. Українські війська випередили німецькі сили та спрямували передові загони до Севастополя, головної бази Чорноморського флоту. Саме тоді над Кримом уперше замайорів український прапор.    

Військовий тріумф, на жаль, одразу ж обернувся політичним зіткненням. Щойно запорожці звільнили Сімферополь, відносини між українцями та німецьким командуванням загострилися ще більше. Німці, які самі претендували на Чорноморський флот та ресурси Криму, негайно висунули ультиматум, вимагаючи виведення українських військ з півострова. Хоча Болбочан відмовився відступати, київське керівництво злякалося втратити критичну німецьку підтримку і погодилося на вимоги. Болбочан був змушений віддати наказ про відступ. Блискуча воєнна перемога "обернулася політичною поразкою.

Конфлікт з Директорією

Петро Болбочан і Запорізький корпус постійно конфліктували з українською владою. Після встановлення влади Павла Скоропадського він залишився на службі та отримав чин полковника за бої проти більшовиків під Слов'янськом. Бачачи хитке положення гетьмана, Болбочан перейшов на бік Директорії й очолив сили на Лівобережжі, де рішуче придушував більшовицькі та "білі" спроби захоплення влади в Харкові.

Олександр Натієв (у центрі) та Петро Болбочан (праворуч), фото: Вікіпедія

Рішучість Болбочана викликала люту критику з боку Володимира Винниченка. Голова Директорії почав поливати полковника брудом через пресу, називаючи його "реакціонером-отаманом" та "дутим національним героєм". На тлі наступу більшовиків Київ відмовлявся оголошувати війну Росії, вірячи російським запевненням і звинувачуючи Болбочана у провокаціях. 

Через зраду німців, які продавали зброю більшовикам, Харків у січні 1919 року був зайнятий радянськими полками, а запорожці зазнали великих втрат. Навіть тоді Київ лише критикував полковника, погрожуючи арештом.

Лише 16 січня уряд офіційно констатував стан війни. У відчайдушному рапорті Болбочан закликав Директорію до негайного союзу з Антантою, благаючи: "не губіть Україну!". Директорія його не підтримала. Відступаючи, полковник почав вести переговори з Донським військом, що лише посилило звинувачення Винниченка у його "змові" з "білими".

Як "свої" ж стратили Болбочана

Після відступу Петра Болбочана з Лівого берега уряд УНР усунув його від командування. Проте політична помста досягла апогею влітку того ж року, 10 червня 1919 року за наказом Петлюри полковника заарештували у Проскурові.

Попри те, що слідство зайшло у глухий кут і не знайшло підстав для звинувачення, представники лівих соціалістичних течій вимагали розправи. Вже 12 червня 1919 року відбувся військово-польовий суд. Болбочану інкримінували найтяжчі звинувачення, включно з "незаконним захопленням командування" та "державним переворотом". Вирок суддів – смертна кара.

Сам Болбочан перед судом зауважував: "Український уряд всі свої помилки рішив звалити на мою шию, аби я за всі відповідав як зрадник і злочинець, а признатися в цьому ніхто не хоче". За його голову більшовики пропонували 50 000 карбованців, але "земляки, як виявилося, зробили це безплатно". Після судилища полковника Петра Болбочана розстріляли.

• "Як мене спроваджено до Львова": 159 років тому народився Михайло Грушевський