"Верховенство права має бути нашою національною ідеєю, ідеєю національної ідентичності", - фахівець з інвестицій та музикант Данило Білак

Він працює, здебільшого, в енергетиці, аграрному комплексі, інфраструктурі та ІT. Серед клієнтів Данила великі міжнародні нафтові та газові, будівельні, фінансові корпорації , Європейський банк реконструкції та розвитку.

Спробував себе і в державному секторі. У 2016-2019 роках був головою наглядової ради Офісу із залучення та підтримки інвестицій UkraineInvest, головним інвестиційним радником прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, заступником голови Наглядової ради Української залізниці. Його спеціалізація – корпоративне управління та протидія корупції.

Є членом Сенату, тобто керуючої ради, Українського католицького університету у Львові.

Окрім того захоплюється вокалом. під час Революції Гідності разом з банкіром Володимиром Лавренчуком стали ідейними натхненниками рок-мюзикла Go To Be Free, серед учасників якого актори Георгій Хостікоєв, Дмитро Лінартович та Євген Ніщук.

З Данилом Білаком розмовляв в ефірі телеканалу Еспресо Микола Княжицький.

Очевидно, ми будемо говорити про інвестиції, але я думаю з тобою можна про багато речей говорити. Скільки ти в Україні вже живеш?

Зараз буде 30 років. Через тиждень. Фактично з першого мого приїзду 4 жовтня 1991 року.

Тобто твоє життя в Україні таке, як тривалість української незалежності?

Так, збігається…

Наскільки змінилася Україна з тих пір з твоєї точки зору?

Це просто зовсім інша країна. Це як день і ніч. Розвернулася на 180 градусів. Інколи воно дуже довго накопичується, до якогось моменту… Так звана tipping point – точка неповернення. Це був Майдан для нас.

Ти вважаєш останній Майдан тією точкою, після якої назад вже не підеш?

Можна довго говорити про причини, але фактично перші 23 роки незалежності були передумовою до розбудови держави.

Чому вважаєш останній Майдан таким важливим для України? Адже були Майдани й до нього. Був студентський Майдан, коли люди виходили проти 6-ї статті Конституції, монополії компартії, служби за кордоном, підписання Союзного договору. Був помаранчевий Майдан, але все одно ситуація так не змінилась…

Не хочу, щоб це звучала занадто теоретично, але… У практичній площині перші 23 роки громадянське суспільство формувалось і формувало запит на політиків. Пострадянська еліта керувала, як вміла у Радянському Союзі. І народ був у такій же ситуації. А перші Майдани, перші протести, демократичні інститути, допомога з боку західних партнерів почали формувати в людей нову ідентичність. Українці – свободолюбний народ, їх не придушиш. Я вірю, що диктатура тут абсолютно неможлива. Занадто багато анархії в державі. Але Майдан… Це був той момент, де люди сказали "досить", "ми хочемо йти далі". Інститути держави, які до Майдану тільки формувалися, після нього почали запроваджуватись і українізуватись. Але зразу все не зробиш, і зразу все не буде так, як ми хочемо. Але ми побудували інститути для боротьби з корупцією. Нацбанк почав працювати як справжній банк. Прийшли нові люди до влади - з молоді, з бізнесу, з банківського сектору. Держслужбовці почали розмовляти українською, і англійською, дуже багато з них мають закордонну освіту. Це зовсім інша розмова, зовсім інше обличчя держави. Це початок укорінення наших інститутів влади, це шлях до демократії і шлях до Євросоюзу.

Мені хочеться мільйон питань тобі поставити. Ти справді розумієшся в інвестиціях, в економіці. Прожив тут весь час і є людиною з досвідом життя в інших країнах, з баченням зовсім іншого світу, вихований в зовсім іншому світі. Але обираєш Україну, працюєш і живеш тут… Час обмежений, тому складно зосередитись на чомусь одному. Щоб ми поговорили про гроші і про музику.

Ти сказав важливі речі – інституції, антикорупційні органи, молоді люди. А тоді на виборах приходять українці і 75% голосують проти цього. Вони цього не сприйняли чи хотіли, щоб було все швидше? Чи взагалі хочуть обрати для себе якийсь інший шлях? В чому був парадокс цього голосування?

Парадокс у тому, що – це я так оцінюю – що влада з 14-го до 19-го року відмінно попрацювала. Люди відчували себе комфортно, безпечно, і набули хоробрості та сміливості думати далі. Був попит на зміни. Оця хвиля Майдану... Кожна влада, що приходить після таких змін, вона буде жертовною. Бо робити реформи, які треба, – вони не будуть популярними. Всі хочуть реформи, але головне, щоб вони не торкалися їх…

Усі хочуть боротися з корупцією, але щоб їм не забороняли взяти 100 гривень…

А влада після Майдану побудувала армію, дала можливість формуватися українській ідентичності. Ми бачили це у культурній, у музичній сфері… Головний чинник – це дороги і тротуари Києва, і скільки української мови ти чуєш в Києві. Оце сигнал, куди іде держава.

Після Майдану ти вийшов на сцену і почав співати. Може, ти співав і до цього, але на сцені почав співати після Майдану. Чому? Це такий експеримент, бажання, поклик, здійснення дитячих мрій?

Як все в Україні випадкове… Але випадкового нічого не буває. Я дійсно співаю з 92-го року у хорі Видубицького монастиря. Ми виконуємо твори Бортнянського, Березовського, Кошиця… Під час Майдану мій добрий друг Володимир Лавренчук – тоді голова правління Райфайзен-банк-Аваль, дуже талановита людина. Він написав пісні про Майдан. І деякі з них вийшли англійською. Він сказав: "Допоможи мені з англійською". Коли я допоміг, він сказав: "Тобі треба це поспівати". Я поспівав, і так воно склалося. А тоді це перетворилося… Пісню "Got to be free" - "Треба бути вільним" - ми перетворили на рок-мюзикл на сцені. В першу чергу, ми це робили для своїх друзів, але вийшло дуже класно і воно досі триває. Ми хочемо…

…наступний мюзикл писати?

… чи той же проводити. Навіть оцей мюзикл – ми його міняємо кожен рік, дивлячись на обставини. Спочатку це було про Майдан, потім ми додали Схід. А ситуація на Сході змінилася і тепер, тобто кожен рік ми пристосовуємо трохи до сучасних вимог і сприйняття людей … От основний меседж Майдану –завжди буде актуальний – ядро нової української ідентичності.

Усе-таки поговорімо про інвестиції, про гроші. Ми пам’ятаємо, що після трансформації в Польщі, коли теж там були реформи Бальцеровича, було багато незадоволених. Але Польща таки серйозно відкрилася до західних інвестицій. Нещодавно Лех Валенса – я його слухав на черговому ювілеї Солідарності – сказав: головне, чого нам вдалось досягти тоді – це те, що маємо три незалежні влади – парламентську, урядову, судову. І інвестиції туди пішли. Було багато й інших причини – вони стали членами Європейського Союзу, НАТО. Вони, правда, всі хотіли цього. А ми буксуємо. Особливо, якщо дивитися статистику за 2020 рік, то мені здається, що тоді був найбільший відтік інвестицій за всі останні роки. В чому причина? Східноєвропейські країни розвивались дійсно за рахунок дуже великої фінансової допомоги Європейського Союзу. Це дозволило підніматися їхньому малому і середньому бізнесу, бо люди могли отримати дешеві кредити чи допомогу, надану Європейським Союзом. Ми до Майдану всіх переконували, що ми найбільші і найкращі, але не забезпечували рівних прав для цих людей. Що нам робити далі після Майдану?

Ти порушив дуже хороші питання. І, звісно, я про це вже 30 років думаю і дещо стараюся робити. Я завжди був в юридичній сфері, а також кілька разів при українському уряді. Останньо в UkraineInvest, і це для мене було відкриттям та консолідацією цих думок. Мушу сказати так: якби нам сьогодні дали отой час, перспективу, сказали – ви станете членами ЄС, ось вам 20 мільярдів євро на рік для трансформації вашої економіки – може, у нас би вийшло так, як у Польщі. І вийшло б краще, бо ми були на рівні з Польщею в 1991 році, навіть випереджали її з ВВП. Це один чинник.

Але питання не в грошах, питання в бренді. Не те, що про нас думають погано. Ніхто про нас не думає взагалі. І це проблема. Донедавна всі думали, що Україна – це частина Росії. Слава Богу, що ми хоч відділились від цієї концепції.

У поляків тоді був амбасадор - Папа Іван Павло ІІ…

Поляки – це консолідоване суспільство. Вони мали свою історичну державу, вона була повноцінним гравцем у Європі споконвіку, - розділяли-не-розділяли, - але всі розуміли, що це Польща і поляки. Там були свої інститути, як би не було.

У країнах Центрально-Східної Європи в міжвоєнний час були незалежні парламенти, незалежні суди, в них були свої цивільні кодекси, і це все збереглося. Та й інституційну пам'ять було на чому будувати після розпаду Радянського Союзу.

У нас був Радянський Союз, ми не мали своєї держави. Україна для всіх була tabula rasa. І головний чинник, чому ми так швидко не рухались, – в нас не було інститутів, нам треба їх формувати. Майже 20 років радянська інфраструктура панувала в нашій державі.

Плюс люди, пост-голодоморне суспільство, в якому радянська пропаганда промивала мізки весь цей час. У Східній Європі більшість була за вступ в НАТО та ЄС. У нас на початках незалежності такого не було.

Сто відсотків. Тут є також один дуже важливий момент. Я натякнув на це раніше. Українці за своєю природою не люблять влади. Це наша історія, - чи це Козаччина, чи це анархія, - але ми збереглися через культурні цінності і культурні солідарності. Притаманний нам спосіб організації влади – церква і братства на місцях, а з цих братств створилося віче у містечках. Сільська інтелігенція –ядро української ідентичності. Великі міста ніколи не були українськими. Навіть твій рідний Львів – це архітектурно прекрасне польське….

…австрійсько-польське місто…

…австрійсько-польське місто. Слава Богу, що вже наше…

Хоча в меншості, але все ж певний модернізм Левицького чи інших українських архітекторів та елементи української традиції присутні у львівській архітектурі.

Коли говоримо про інвестиції, то знову повертаємось до питання бренду. Ти йдеш в магазин і купуєш той бренд, якому довіряєш. Після Майдану люди побачили, що ми готові воювати за свободу… До речі, українці сьогодні більше, ніж у будь-якій іншій країні Європи, сповідують європейські цінності. Жодна країна не віддала життя людей за цю ідею і за прапор. Наші гинули на Майдані за ці цінності.

Що це за європейські цінності? Ми про гроші хотіли говорити, але не можу не спитати.

Це дуже важливо. Це частина грошей. Інвестор, коли приїжджає, не має відчувати, що він в якійсь чужій країні. Він має відчувати, що він у невід’ємній частині європейського простору. І ці цінності, що ми віримо у справедливості, що всі є рівні у своїх правах, особливо в господарській, економічній сфері, брак корупції, – це також стає фішкою у нас. Побутує думка, що Україна корумпована. Але Україна вже геть не з тією корумпованістю, що була раніше. Ми вже можемо говорити про точкові сфери, де є проблеми корупції.

Але все одно інвестиції не йдуть. Ми так багато зробили, як ти кажеш, а грошей стало заходити ще менше.

Останні кілька років у зв’язку з ковідом вони ніде не йдуть. Їх море зараз у світі, але де їх покласти, всі не розуміють і бояться. Коли я став головою UkraineInvest, ми з Оксаною Маркаровою (тоді – Уповноваженою ВР з питань інвестицій, тепер посол України в США. – Ред.) і з прем’єр-міністром Гройсманом, – зрозуміли, що треба спочатку вирішити питання інвесторів, які є вже в Україні. Поки ми їхні питання не вирішимо, вони стануть нашими ворогами, а не апостолами, які можуть проповідувати про Україну у світі. Ми за 2,5 роки вивільнили 3 мільярди доларів інвестицій, заблокованих всередині держави. І це змінило ставлення наших інвесторів до самої України. Наприклад, Хед, який будує великий новий завод у Вінниці, почав бачити, що тут є простір, де можна працювати, талановиті люди, нормальні умови, місцева влада, яка дбає про інвесторів, центральна влада, яка не заважає. Це починає міняти це бачення.

Але в нас є інша проблема, Миколо. По-перше, в нас є сусід, який тролить нас кожного дня і говорить про failed state, тобто про державу, яка фактично не існує. А, з іншого боку, багато з наших активістів роблять добру роботу, контролюють владу, висвітлюють багато проблем, але дуже багато з них отримують гроші з-за кордону – з Америки, ЄС. Їхня робота просто контролювати, але вони ніколи нічого доброго не бачать. Розумієш, бо як все добре, то нащо вони? Вони ж їздять у Вашингтон, Берлін, Лондон, Париж і говорять, як все тут погано. Українці завжди нарікають, як це все погано.

Мені розповідали історію про алгоритми одного сервісу в телефоні. Для всіх країн він однаковий, але є група країн, де він інший. У країнах, де люди вважають, що все добре, треба змінювати алгоритми. Наприклад, у Японії. У країні, де люди вважають, що все погано, (не лише Україні, а й в Росії, ще хтось хтось з наших сусідів) вони переробляють алгоритми сервісу. Зважають на психологію людей, котрі думають, що все погано. І це не залежить від добробуту…

Це створює замкнуте коло, яке важко пробивати. Я говорю з інвестором, а він каже – Боже, ми цього не знали.

Але, зверни увагу – коли попередня влада створювала НАБУ, САП та інші органи – саме ту владу найбільше критикували з боку громадянського суспільства та активістів. Зараз теж ми бачимо корупційні проблеми, про які говорять медіа, але якось ніхто не говорить про це так голосно, як було тоді. В чому причина?

Я не знаю. Громадянське суспільство повинно критикувати. Але воно також має розуміти, що живе в цій державі… Ми ж ніколи ці інститути не легітимізуємо. А це головне: будувати у людей довіру в інститути держави.

Для того, щоб побудувати інститути, були зроблені конкурси на посади, система ProZorro. Зараз під приводом ковіду певні норми з тієї інституціональної спроможності скасовуються. Наприклад, можна призначати людей без конкурсів, можна купувати речі і товари без ProZorro. До 30-річчя Незалежності будуємо дорогу, тому купуємо без ProZorro…

Кожна влада, яка приходить, готова брати стільки влади, скільки може брати, скільки народ їй дозволить. Це незалежно від кольору партії. Зазвичай, є система противаг-стримувань у парламенті. Зараз їх менше. Є два серйозні стримуючі фактори в Україні: громадянське суспільство і західні партнери. Те, що Україна досі прагне стати членом ЄС і НАТО, дає їм серйозні важелі. Я б сказав, Венеціанська комісія грає найважливішу, об’єктивну і хорошу роль в цьому процесі. Мені хвилює інше. Міністр закордонних справ Кулеба це озвучив, і я бачив цю тенденцію ще в UkraineInvest. Це те, що інколи наші західні партнери використовують наратив про корумпованість України як спосіб тримати її там, де вона є. Мовляв, не рипайтеся, хлопці і дівчата, до нас в ЄС. Ви ще не готові, ми скажемо, коли ви будете готові. Те ж і з НАТО.

Росія активно підтримує такі прагнення багатьох партнерів.

Але ти порушив питання Польщі. Вона мала всі ці привілеї, пільги і переваги, а ми вже випереджаємо Польщу у багатьох показниках. Я вважаю, рівень ліберальної демократії в державі… Польща йде не у той бік. Колись це був маячок для нас. А зараз, дивлячись на Польщу, Угорщину, те, що робиться там з верховенством права, зі судовою системою. У нас набагато краще, але про це ніхто не хоче говорити.

Тут є проблема. Саме ці країни - наші сусіди. Коли вони були прикладом демократії, в тому числі і для нас, вони були найбільшими союзниками і найбільшими нашими адвокатами. Коли верховенство права стало для них не таким важливим, коли вони почали дивитись в тому числі на манеру поведінки Росії і відійшли від нас, то цих адвокатів ми позбулися. Інші ж країни, - "старої демократії", - як ти сам кажеш, нас не помічали. Так що ми теж маємо переживати, щоб в цих сусідніх країнах була демократія, так як маємо переживати за те, щоб вона була і в нас.

З твоїх слів є два висновки. Перше. Верховенство права є лакмусовим папірцем будь-якої демократії. Це має бути нашою національною ідеєю, ідеєю національної ідентичності. Від цього ми не можемо відмовитись. Друге. Ми самі маємо будувати. Попри те, що люди нарікають на МВФ, всі реформи – це наше домашнє завдання. Будь-яка країна, яка хоче називати себе європейською і незалежною, має робити ці реформи.

Але ми маємо стати країною, яку не тільки сильно поважають, але й трохи бояться. І в економічній сфері особливо. З іншого боку, інвестиції тут є частиною національної безпеки, бо коли 300 тисяч робочих місць у Франції чи Німеччині залежать від їхніх заводів чи підприємств в Україні, тоді ми можемо з ними говорити, як вони мають ставитись до Росії. Наш сусід нам в цьому допомагає своєю поведінкою, але ми маємо розуміти, що ми можемо лише самі цьому протистояти. Європа та ЄС не хочуть розуміти, що ми є фронтом для безпеки Європи. Вони не хочуть цього розуміти, бо їм, по-перше, це незручно. По-друге, це дуже непопулярно пояснювати своїм виборцям, що ми у стані цивілізаційної війни з Росією. Може, це негарно звучить, хай мої друзі з Європи вибачать мені. Але в мене таке враження, що Європа готова воювати з Росією у Європі до останнього українця.

Коли ти це говориш, в мене виникають паралелі з тим, як будували державу народи, які не мали своїх держав. Наприклад, Ізраїль, який теж дуже часто не сприймали на Заході. Їхня сила якраз полягала в тому, що вони побудували єдину демократичну в тому регіоні державу з верховенством права. Інша справа, що вони самі часто відходили від цієї демократії. У них теж є різне ставлення до прав палестинців, і в ЄС теж. Але всередині єврейської нації це - демократична держава. А серед українців цієї демократії немає. Сучасний ізраїльтянин може піти в суд, знаючи, що цей суд справедливий, а українець не може.

Це дуже хороший приклад. По-перше, мало хто Ізраїль підтримував, але хтось таки підтримував. Це були США. Без США Ізраїль. сьогодні не було б. Це перший висновок про те, хто наші друзі, і з ким треба найближче дружити. Другий висновок: в Америці було дуже сильне єврейське проізраїльське лобі. Євреї по-різному оцінюють чи Бегена, чи Переса, чи Натаньяху, сваряться між собою.

Але вони консолідуються до зовнішнього світу і довкола ідеї незалежної демократичної країни. У нас цього нема, ні в Україні, ні назовні. І найбільше я критикую діаспору, звідки я сам походжу, за те, що я читаю від діаспори критику України англійською мовою. Для кого вони це пишуть? Самі для себе чи для зовнішнього світу? Вони для українців цього не пишуть.

Вони там побудували (особливо давні покоління) свою Україну, зі своїми варениками, Вони відчувають тяглість своєї діаспорної традиції, але не відчувають тяглість цієї України, яка є.

Я б сказав по-іншому. Нам також вішали локшину на вуха у суботній школі, мовляв, Україна ідеальна. Багато, особливо моє покоління, хочуть бачити Україну в цьому ідеалі. Але не розуміє, чому Україна не може цього досягти. Мої старші діти, котрі живуть в Канаді, вже мають зовсім інше відношення до України. Вони бачать її такою, яка вона є сьогодні, і вони її сприймають. Вони бачать переваги. І знову до питання брендингу. Головна задача діаспори на Заході – брендувати Україну спільно з Україною. Так, як це роблять ізраїльтяни.

Кожен єврей може поїхати туди отримати їхній паспорт і багато хто так робить. Українська діаспора не демонструє багато прикладів таких, як ти - щоб приїжджали сюди, працювали. Чому?

У євреїв є Священна земля. Але я б не сказав, що це багато. Більше євреїв живе у Нью-Йорку, ніж в Ізраїлі. Я не думаю, що Україні потрібно, щоб, наприклад, всі мої друзі сюди приїхали і працювали. Є кому працювати тут. Є дуже досвідчені люди.

До речі, коли в питанні інвестицій я шукав цю точку дотику з інвестором, який нічого про Україну не знає, то я говорив про український Engineering та ІТ, про це, що всі знають. Це справді хороший бренд. Є такий індекс – Good Country Index. Ми у цьому списку 74-ті у всьому світі. Більшість проблем на Сході через ситуацію з безпекою, але в питаннях науки та технологій ми - номер один.

Добре, наведу приклад, може, не Ізраїлю, – ми багато про цю країну говоримо, – а балтійських країн. Балтійська діаспора теж існує і приїжджали звідти люди, ставали лідерами цих держав, виховані в іншому суспільстві. Це тим державам допомагало. Може, нам в Україні такий приклад потрібно зробити?

Думаю, що це легше робити у маленькій державі. Воно сприймається по-іншому. Кожна з балтійських країн – це Київська область. У нас є дуже сильні регіональні відмінності, у нас є різні сприйняття. І у нас є знову ж таки це міжвоєнний період, це підтримка Заходу, це перспективи стати членами ЄС і НАТО…

Але приїхав би сюди сильний і талановитий українець з діаспори, відкритий до світу, який знає західні принципи політики, і балотувався. Я, може, провокаційне питання ставлю, я не про тебе питаю, хоча я тебе підтримую. Талановитих людей є багато, але щиро кажу. Хіба би це не допомогло? Я щиро вважаю, що це Україні би допомогло.

З ким він би говорив? Це зовсім інший менталітет. Я багато років тут, але мені треба було переформатуватися до певної міри. Я 30 років працюю тут, як міст між одною планетою і другою.

Є ще декілька людей, які так, як ти, знають Україну насправді.

Миколо, якщо б я декілька разів не працював в уряді, я б досі не зрозумів, як працює ця система. І це нікому не поясниш.

Слухай, у нас вибрали зараз чоловіка, який ні дня в уряді не працював, теж був українцем, хоч не розумів, як ця система працює, точно розумів менше, ніж ти, юрист. Хоча він теж юрист, правда.

Це хороший приклад. Але я дивлюсь з цього боку і бачу, наскільки він змінився за два роки. Це інститут президентства і виклики держави змінили його. Вибач, ти все-таки політик з іншого табору, але цей спіч, який я чув на День незалежності, я чекав 30 років. Я ніколи не думав, що я його почую від людини з такою біографією. Але це був спіч потрібний. Інші про це знали, але розуміння, що державність України… що ми маємо стати сильними… Президент Порошенко зробив Україну такою сильною, що люди відчули, що вони можуть ризикувати когось іншого вибирати…

Я цей спіч знаєш за шо критикував? Тільки за те, що я не почув там про Івана Франка чи про Симона Петлюру, Скоропадського, багатьох інших. Я не почув там про багатьох людей, які спричинилися до багатьох речей. Але це інша тема. Давай останнє питання тобі…

Наступного року ти йому напишеш…

Або він мені, або він тобі. Хто його знає, що зміниться за рік… Але хочу поставити тобі останнє питання як юристу. Ми почали робити реформу Верховного Суду, і, в принципі, за оцінками європейців, які нас консультували, зробили це, наскільки це можливо, успішно. Але далі судова реформа не просунулася. Не було часу і західні інвестори дуже часто нарікають на погану судову систему. Чи можна її змінити, і що потрібно для того, щоб її змінити?

Їх треба продовжувати, ці реформи. Перед тим, як коментувати про судову систему, мені треба сказати, що моя дружина – суддя Верховного Суду. Тобто, щоб була повна прозорість. Адміністративний касаційний суд.

Вона прийшла з науковців, ніколи не була суддею. І для мене це був знак, чи ця система реально готується до реформи, чи ні. Верховний суд – правильно. Я вважаю, що це великий крок вперед, але за 9 місяців до перезавантаження районних та апеляційних судів прийняли закон і зупинили роботу, скасували ВККС – Вищу кваліфікаційну комісію суддів, котра проводила цю реформу. І два роки вона не працює, і два роки не реформуються ці нижчі суди. Я вважаю, що судова система у дуже поганому стані. У нас нема великої проблеми з корупцією у судовій системі, вона є. Але у нас є недостатньо суддів. 8 тисяч суддів в Україні і 2 тисячі вакансій. Зараз дуже багато звільняються на місцях, з судового апарату на місцях.

Коли мова про судову реформу, різні люди мають різне на увазі. Я дуже сподіваюся, що зараз судова реформа буде зосереджена на дореформуванні, доопрацюванні, наповненні хорошими, порядними, справедливими суддями районних та апеляційних інстанцій. Всі питання йдуть до Верховного Суду, 100 тисяч справ за останні три роки. Це просто unsustainable. Воно не може так тривати.

Зараз проголосували новий закон про ВККС. Є до нього певні претензії. Не факт, що успішно він запрацює. Чи зможемо подолати розрив в діяльності, коли фактично була заблокована судова система. Але те, що її треба розблокувати, абсолютно погоджуюсь.

Цей закон має право на життя і, дай Бог, щоб він запрацював.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.