В Ужгороді знову починає працювати приймальня Української гельсинської спілки

Про це розповідає членкиня ГО "Закарпаття-Донбас", регіональна координаторка благодійного фонду "Стабілізейшен Суппорт Сервісез" Анжела Бабкіна, передає "Еспресо.Захід".

Фото: УГС

Сама Анжела Бабкіна родом із Шахтарська на Донеччині, але із 2014 року мешкає в Ужгороді та провадить активну громадську діяльність. Розмова із нею розпочинається з теми ресурсності вимушених переселенців.

"Наша ресурсність не тільки в тому, що це потенційні виборці. Переселенці дуже різні. Хтось живе у спортзалі й не хоче себе реалізувати, а хтось знаходить щось нове для себе і для інших", – каже пані Анжела.

На питання, чому починає свою розповідь з теми виборів, розповідає, що 2014 року, коли переїхала до Ужгорода, її це дуже зачепило. Працювати й сплачувати податки вона могла, а брати участь у голосуванні під час виборів до Верховної Ради – ні, бо прописку мала Шахтарську. Почувалася дискримінованою, а оскільки досвід відстоювати права, і не тільки свої, мала чималий, – до війни працювала директоркою Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та  молоді у рідному місті, – то вирішила діяти.    

Пригадує, що завдяки вдалій адвокаційній кампанії ужгородських переселенців "Кожний голос впливає" тоді, 2018 року, Ужгородська міська рада першою у країні звернулася до Верховної Ради стосовно того, щоб переселенці могли отримати право голосу на місцевих виборах. Ми (активно підтримували всеукраїнські правозахисні  ГО) проводили велику адвокаційну кампанію на підтримку законопроекту 6240, в якому йшлося про те, що громадяни України повинні мати право голосу не обов’язково за місцем реєстрації. Проте Верховна Рада не хотіла цього бачити. Такий стан речей дуже обурював. Як можна було почуватися повноцінно інтегрованими у таких умовах? 

"Ми не здавалися. Після Ужгорода пішли звернення від Маріуполя, Кривого Рогу, з інших областей (близько десяти). У 2019 році було внесено зміни у виборчий кодекс – і переселенці змогли нарешті  брали участь у місцевих виборах", – наголошує вона. 

Пані Анжела переконана, що не може бути повноцінної інтеграції без зацікавлення держави у вирішенні проблеми внутрішнього переміщення. Житло і робота – дві найголовніші теми для кожного, хто їх втратив. Не можна навіть точно сказати, що важливіше:

"Якщо ти маєш житло, то можеш мати роботу для душі, навіть якщо там зарплата не дуже висока. Або ти маєш роботу з гарною зарплатою – і можеш тоді забезпечити свою сім’ю житлом. Вирішити це питання для майже 28 тисяч офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб силами лише Ужгорода не можливо. Є окремі загальнодержавні програми, проте вони спрямовані тільки на окремі категорії ВПО". 

Щодо Закарпаття, то воно, на думку пані Анжели, має величезний шанс підвищити свій економічний потенціал у цих умовах. Можливість залучити ресурси – людські, економічні – слід обов’язково максимально використати. Це ж, своєю чергою, прямо пов’язано з соціальною політикою. 

"В Ужгороді вже пів року працює Координаційна рада з питань внутрішньо переміщених осіб, рішення про створення якої було прийнято 14 грудня 2022 року на засіданні виконкому. Одне з її основних завдань – інтеграція вимушених переселенців, залучення їх до життя громади", – розповів секретар Ужгородської міської ради Арсен Мелкумян, який активно підтримав таке рішення як член виконкому.

Фото: УГС

До складу ради входять представники Ужгородської міської ради, депутатського корпусу і громадського сектору. Очолює раду мер міста. Анжела Бабкіна є однією з його заступниць від громадськості. Пан Арсен зізнається, що займається проблематикою вимушених переселенців з перших днів війни, і не тільки тому, що це його обов’язок як представника органів місцевого самоврядування. Має особистий досвід вимушеного переселення, коли йшла війна в його рідному Степанакерті (Нагірний Карабах). Тому добре знає, як важливо гуртуватися, не ділити людей на місцевих і немісцевих.

"Люди різняться тільки вчинками – добрими і поганими. І за цим їх варто розрізняти. Усім, хто потребує, за змогою допомагаємо. Люди їдуть з насиджених місць з біди, а не з розкоші. У кожного свій біль і свої втрати", – переконаний він.      

Пані Анжела каже, що є частина громадян, які потребують допомоги навіть в оформленні особистих документів. Ідеться, зокрема, про ромське населення. Хоч не тільки про них. У війні люди потрапляють у дуже різні ситуації.

"Хочу розповісти про один випадок, який мене дуже вразив. Ми привезли гуманітарну допомогу в одну із місцевих територіальних громад. Прийшли люди, і серед них я побачила молоду сім’ю з немовлям. Чоловік мав сильну травму ноги – дуже складний перелом, хоч намагався триматися бадьоро. При знайомстві розказав, що вони з Херсонської області. Їхнє село опинилося у зоні бойових дій. Тож вирішили вивезти дитину. По дорозі в машину влучив снаряд з боку водія. Радіє, що на одному з блокпостів дружину з дитиною спонукали пересісти на переднє сидіння. Якби цього не зробили, то вони могли загинути, бо сиділи якраз за ним. І таких історій дуже багато. Люди втрачають. Документи. Майно. Здоров’я. Можливості відновитися повноцінно. Маємо це бачити й розуміти", – говорить вона. 

Ще одна важлива тема бесіди стосується того, що у травні в Ужгороді відновлює роботу приймальня Української Гельсинської спілки з прав людини. З двома основними напрямами роботи. По-перше, юридичне консультування громадян з можливістю надання адвокатської допомоги. Йдеться про тих, хто постраждав від російської агресії. Стосується фактично будь-кого з нас: хтось втратив роботу, хтось – здоров’я. Особливо членів сімей військовослужбовців. Другий важливий напрямок – документування злочинів РФ. Для роботи майбутніх міжнародних судів. Зараз усе треба документувати, бо чим більше часу проходить, тим менше якихось деталей людина може пригадати. Йдеться про важливу допомогу державі у документуванні злочинів.

Приймальня працювала досить добре у 2014-2016 роках. Тоді цим займався Борис Кондратюк. Тепер він у лавах ЗСУ. Після повномасштабного вторгнення цю роботу треба відновити в Ужгороді.         

Згадуючи про ті часи, коли жила ще дома, пані Анжела розповідає, що села на кордоні з Росією були переважно українськомовними. Школи теж були україномовні – у рідному Шахтарському районі з 14 шкіл тільки одна була російськомовна. Під час Майданів значна частина населення була налаштована доволі патріотично, але вигідно було це не показувати – країну усіма силами сепарували на схід і захід.

"Наразі світ здригається від злочинів, які чиняться на території України, але це все було на Донбасі від самого початку війни – зґвалтовані дівчата на смітниках, прикопані убиті люди – багатьох не знаходили. Забирали квартири, машини, бізнес. А скільки людей досі сидить у катівнях на території Донецької та Луганської областей. Сучасні концтабори. Маріуполь став символом знищеного міста. А перед тим була знищена Волноваха. Зараз Бахмут. Чи зможе існувати Донбас таким, яким ми його запам’ятали? Навряд чи. Вірю, що все буде добре. Але хочу наголосити, що війна триває не другий рік, а вже дев’ять. Тільки тепер вона торкнулася більшості українців. А світ має розуміти, що таке сталося тому, що не було відповідної світової реакції на Грузію 2008 року, Абхазію, тоді Крим, Донбас. Всі сподівалися, що все само по собі якось залагодиться. Тепер це зло загрожує цілому світу", –  підкреслює вона. 

Довідково

"Украї́нська Гельсинська спі́лка" – українська громадсько-політична і правозахисна організація, заснована 7 липня 1988 року у Львові членами Української гельсинської групи. У своїй роботі спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету бачить в ознайомлені світового співтовариства з порушенням прав людини в Україні.