"Їх смерть життя розбудить у народі": пам’яті останнього головнокомандувача УПА Василя Кука

У  2007 році, на 95-му році життя, відійшов у вічність Василь Кук – останній головнокомандувач Української повстанської армії (УПА), генерал-хорунжий, символ незламного духу українського націоналізму. 

Його життя – це історія боротьби проти радянських, німецьких і польських окупантів, яка тривала майже чверть століття. Сьогодні, у річницю його смерті, ми згадуємо ключові моменти біографії Василя Кука, його внесок у визвольний рух і те, як його спадщина продовжує надихати сучасну Україну. Більше про Василя Кука читайте в огляді Еспресо.Захід.

Щойно більшовики і фронт відійшли від Львова – фактична влада в місті перейшла в руки українців, які проголосили відновлення держави

Василь Кук народився 11 січня 1913 року на Львівщині в селі Красне, що не далеко від Буська. З юності він виявив соціальну активність, приєднавшись до молодіжної організації ‟Пластˮ. Його псевдоніми – Леміш, Юрко, Медвідь, полковник Коваль – стали частиною підпільної історії.

Життя Василя Кука було сповнене поворотних подій. Однією з таких стала страта його братів Ілярія та Ілька польською владою, що зробило його шлях незворотним.

Ще до початку Другої світової війни Степан Бандера призначив Василя Кука членом Проводу Організації українських націоналістів (ОУН). З початком Другої світової війни в 1939 році у свої 26 років Василь очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України.

30 червня 1941 року під керівництвом Кука до Львова прибула провідна похідна група ОУН, яка й організувала народні збори в ході яких було проголошено Акт відновлення Української держави.  

"Щойно більшовики залишили Львів, ми вже після обіду зайшли туди. Німецька влада ще не встановилася, фронт просунувся далі. Фактична влада перебувала в наших руках, і ми мали можливість скликати на цій ще нейтральній території народні збори. 30 червня 1941 року було проголошено відновлення Української держави", – пригадував Василь Кук.

Заарештований згодом нацистами під Києвом Василь Кук утік і продовжив підпільну роботу, очоливши Провід ОУН у Дніпропетровську (тепер Дніпро). Кук був новатором у діяльності ОУН: він першим запровадив випуск листівок російською мовою, залучив до підпілля етнічно неукраїнських представників російськомовного населення.

Керівництво УПА в умовах підпілля та конспірації

З 1947 року Василь Кук був заступником Романа Шухевича, а після загибелі останнього 5 березня 1950 року Кука обрали Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.

Василь Кук прийняв командування Українською повстанською армією в 37 років. На той момент завершився процес демобілізації бойових підрозділів УПА та її перехід у мережу збройного підпілля. А Кук був досвідченим конспіратором та здібним організатором. Головне завдання, яке вже на цьому етапі ставила перед собою УПА, – захист населення від репресій комуністичного режиму та пропаганда визвольних ідей.

У жовтні 1952 року, як головний командир УПА, він підготував чотири накази та одне звернення до армії з нагоди 10-ї річниці створення повстанської армії. Документи стосувалися відзначення ювілею, присвоєння нових звань і нагородження бійців та командирів – здебільшого посмертно. Фраза "Їх смерть життя розбудить у народі" прикрашала могили загиблих, символізуючи, що жертви повстанців не марні, а пробуджують національну свідомість.

НКВС арештував Кука, але не змогли розстріляти

Василь Кук став об’єктом розшуку НКВС і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи "Берлога", заведеної на керівництво підпілля.
Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість. Отримав розшуковий псевдонім Борсук. Полювання на нього тривало майже десять років, доки Кука не здав "товариш".

23 травня 1954-го Василь Кук із дружиною прибули на зустріч зі зв’язковим. Невдовзі прийшов зв’язковий на псевдо Юрко, який мав переправити їх далі на схід, але перед тим запропонував перепочити в криївці неподалік. Подружжя погодилося, адже Юрка знали давно. У криївці швидко заснули. Юрко натиснув кнопку "Тривога", якою було обладнано сховок. За кілометри від цього місця в райвідділку КДБ засвітилася лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – Борсука спіймали.

Василя Кука взяли в полон війська міністерства державної безпеки СРСР. Без вироку суду він провів у тюрмах Києва й Москви шість років. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим до рук чекістів, у КДБ ще не було. Шість років допитів не дали результатів. За той час радянська влада підготувала агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Кук був не потрібен радянській системі, але й розстріляти його в часи хрущовської відлиги не могли.

Життя в радянській системі та спадщина

У 1960 році Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності. Як розповідає співробітниця Українського інституту національної памʼяті, кандидат історичних наук Леся Бондарук, 19 вересня того ж року Кук зачитав звернення по радіо до українців в еміграції. Його опублікували й у газеті "Вісті з України" – для поширення в діаспорі. Кук вставив у текст слова зі своєї давньої розмови з Ярославом Стецьком, які мали означати, що підпільний канал провалено. КДБ цього не зрозумів. З другого боку кордону був Степан Мудрик, який зрозумів, у чому справа: "Ми, коли прочитали цього листа, перестали посилати людей старими каналами".

Щоб тримати Василя Кука під постійним наглядом, КДБ забезпечило його квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральний державний історичний архів у Києві, згодом – в Інститут історії АН УРСР.

У діаспорі Василя Кука засуджували за те, що він не вчинив самогубство, як Роман Шухевич. Однак саме завдяки цьому рішенню Кук зміг дожити до незалежності України.

Спадщина Василя Кука жива: російська радянська влада ліквідувала підпілля, але не пам’ять про УПА, яка жила в піснях, історіях і анекдотах на заході України. Вона вирвалася назовні з розпадом Союзу.

Кук не знав, що доживе до незалежності, але вірив і діяв. Сьогодні, в часи нових викликів, його приклад надихає: ми вміємо перемагати, чинити опір, коли інші здаються. 7 вересня – День воєнної розвідки України, а 9 вересня – день пам’яті повстанця, який присвятив життя свободі та боротьбі.