У певному сенсі українці більше європейці, ніж самі європейці, − письменник Мирослав Дочинець

Про це й інше – в розмові з українським письменником і журналістом Мирославом Дочинцем, який став гостем програми "Вечір з Миколою Княжицьким" на телеканалі "Еспресо", передає "Еспресо.Захід".   

Тепер Коельо вже називають "бразильським Дочинцем".. Якщо не жартома, то це, мабуть, тому що це література сенсів, література ідей і пошуків духу. Я йду в цьому напрямку. Але не скажу, що йду слідом за Коельо, навіть не йду поряд з ним. Якщо глибокий і вдумливий читач почитає дві-три книги Коельо, то четверту він уже сприйматиме як чтиво легкостравне, яке повторюється. Проте це не означає, що він поганий письменник. Коельо завоював світ − йому вдалося знайти ту "золоту середину", щоб поєднати читачів високої та нижчої планок.

Проте Коельо не є тим автором, якого читаю та шаную. Для мене одним з останніх таких є Улас Самчук. Його сильний європейський текст – це "На твердій землі". На рівні Умберто Еко та Ремарка. Це як узяти ціле гроно європейських письменників-нобеліантів і поєднати їх в одному каламарі.

Навіть текст "Волинь" Самчука європейські критики називали великим зразком європейської літератури.

Так. Але ця річ, "На твердій землі" − це щось високе й елегантне.

У ваших простих філософах яка частина є від героїв, людей, яких ви пізнали, а яка – від вас?

Немає такого поділу. Герой книги – це якоюсь мірою ти, але й не ти. Ніби не твоя дорога, але, може, та, яку ти хотів би пройти. Кожна книга автора, зокрема й моя – це маленькі духовні конспекти твого відрізку та шляху до осяжної вершини. Це те, що ти пізнав, ще хочеш пізнати. А твої герої йдуть, вони чинять так, як чинять саме вони, а ти їм довіряєш.



Учора депутатка Львіської міськради Уляна Пак їхала зі мною з видавництва "Апріорі", яке створив ваш знайомий Юрій Николишин. Вона цитувала свого професора, який щодня надсилає їй ваші цитати й каже: дивись, ось як треба жити. Тобто багато людей сприймає їх як розраду. Чи українська розрада відрізняється від інших розрад? Філософія українця, пошук сенсу українця – він загальноєвропейський, християнський, а чи має свою особливість?

Він загальноєвропейський і християнський. У якомусь сенсі ми навіть більше європейці, ніж самі європейці. Ми готові захищати ці цінності й захищаємо їх, а самі європейці до цього не готові. Вони відвикли. Ми ж відкриваємо їх по-новому, відкриваємо їх у собі й повертаємось до них. Ми повертаємося до свого розмагніченого простору. Християнська лінія – це наше, проте чомусь на цьому полі бою ми не герої. Ми люди, які героїчно помирають. Помираємо в літературі так само. Наша література – героїчного вмирання. І великою мірою література скорботи та зажури. Ми створили найбільше пісень у світі, й усі вони закінчуються або починаються на "ой" чи "йой". Це також якийсь ментальний взірець наш прихований. Але безумовно, ми – європейці. Ми несемо цю християнізовану європейськість. І ми гарні працівники в Європі. Ми чесні й богобоязні.

Ви багато працюєте. Не лише пишете та видаєте...

Так, це моє служіння у цьому світі. Мало написати текст. Українському письменникові мало написати текст. Європейцю, американцеві – досить написати, а літагент виведе його у світ. Книжка може стати бестселером, хоч і не варта того, але гроші це роблять. На жаль, ми не маємо цієї капіталізації, тому змушені ще й доносити цей продукт, створювати видавництва. Як я мусив створити видавництво, тому що український видавничий ринок настільки дикий, нерегламентований, нечесний, що коли я побачив, що світ потребує моїх книг, тоді мусив фізично цю книгу донести.

За кордоном вас теж перекладають?

Навіть японці й китайці.

Де найбільший інтерес до вашої літератури?

Росія. Хай іде наш дух, хай іде наше слово. Навіть не раз бачив російських на сайтах: "Читайте Дочинца. .и если можете, читайте в оригинале. Конечно, есть перевод на русский, но дух и аромат улетучелись”. Там не всі обмежені чи агресивні. І якщо потрібна ця книга там, то хай іде. Також угорці, поляки, зараз японці, німці, та болгари, Балканські країни перекладають. Слово само йде, воно, як вода – знайде щілину.

Ви живете у Закарпатті, є патріотом Закарпаття, проте хочете подорожувати селами Центральної України. Як ви оцінили б різноманітність України? Де вам найцікавіше?

Я вже подорожую. Мені цікаво скрізь, бо немає України нецікавої чи не колоритної. Це все наш дух, можливо, десь загублений, десь розмагнічений, десь не такий модерновий, європейський. Але він розбудився. Україна починає брунькувати, давати паростки надії. Україна − це китиця квітів. Галичина, Слобожанщина, Закарпаття − це окремі квіти. Вони мають свій колір, свої пахощі. Цим ми сильні й цим водночас слабкі, бо їх важко об’єднати. Нас постійно роз’єднували саме за цими речами, але ця різноманіть і є наша сила.

А що нас об’єднує?

Український дух. Можливо, він навіть не мова, не слово. Це дух, це в генах, він до сьомого коліна. От зараз мої книги читають у Луганську, одна мати розповідає: "Співаю "колыбельные" дитині, то вона плаче, а як почала читати вашу книгу "Руки і душа", то дитина почала заспокоюватися, стихати. Вона каже, що їй, російськомовній, це не зрозуміло, але сама пригадує, що її діди-прадіди були козаками. Це як якесь підняття з глибини, наче енергія нафти та газу, яка бурлить із глибин, які були приглушені історією та ворогом.

Наскільки на вас і на вашу долю вплинуло те, що ваш батько був репресований?

Батько та ще четверо родичів з родини. Це було 1947 року. Батько закінчив з відзнакою угорсько-чеську школу. Студенти, які її закінчили, знали кілька мов, знали філософії, які не потрібно було знати, вони вчили вищу математику і були творчі. Тато працював коректором у газеті. І от як прийшли "визволителі", то вони у групі почали малювати якісь листівки − мусіли якось реагувати, такий тихий інтелігентний протест. От їх і забрали. Татові дали 15 років, у процесі доправлення на Колими накинули ще 10.

Сталін помер, і тато повернувся. Там він сидів із Солженіциним. Батько пройшов там такий університет...

На вас це вплинуло?

Звісно, вплинуло. Мені здається це впливає навіть на генетичному рівні, а не те що в плані виховання. Тато йшов туди напівнаціоналістом, а звідти вернувся вже повністю підготовленим українським патріотом, інтелігентом, який знав сім мов, був бібліотекарем. Тихцем вступив на філософський факультет. Тихцем, бо не приймали людей із паспортом з позначкою "ЗК". Треба було втратити паспорт і з якоюсь довідкою піти вступити.

У вас ніколи не було бажання поїхати із Закарпаття у Київ?

Ніколи не було. Навіть у Париж, Лондон чи Аргентину, Канаду, хоч була можливість. А друзі мого батька, які з ним сиділи, знайшли себе в тих країнах. Кликали тата, обіцяли допомогти. Мій тато завжди казав, що квітка пахне найкраще там, де вона зійшла. Він теж був літератором. Звичайно, квітку теж можна посадити, декорувати, вирощувати в теплицях… Але вона не матиме тих пахощів. Закарпатець може реалізувати свій патріотизм тільки в Закарпатті. Він, може, не вивішує жовто-блакитних прапорів на балконі чи не вітається "Слава Україні", але закарпатець – глибокий патріот європейської України. Цей патріотизм починається з брами, з двора, з виноградника, повних пивниць, теплиць, із будинків, машин… І він нікуди не тікає, хоч їде на заробітки в Європу, проте повертається. Я так само можу побути за кордоном, але повертаюся, тому що тут душа вдома і може себе реалізувати.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.