Це місто справді чудове, але треба вміти знайти із ним спільну мову: про Львів, людей та різні клопоти очима дівчини з Запоріжжя

Але її досвід – унікальний, й Анна погодилась розповісти про нього для "Еспресо.Захід"

Для початку розкажи трохи про себе. Де ти жила раніше, чому саме Львів обрала для переїзду?

Як вже казала, я з Запоріжжя. Взагалі, з села Запорізької області, зараз це окупована територія. В дитинстві я переїхала в саме місто, й там жила до початку повномасштабної. Вчилась в ліцеї, на біологічному профілі, планувала вступати або до Харкова, або до Львова. Звісно, війна дещо підкорегувала мої плани. Тому переїзд був не схожий на те, як я його уявляла до початку війни.

Я ніколи раніше не бувала у Львові, так щоб затримуватися на кілька днів чи тиждень, зазвичай лише проїздом. Тому коли довелось залишитися тут надовго, багато що мене здивувало.

Наскільки складним став для тебе процес переїзду?

Це було супер складно. І в плані організації, і в емоційному сенсі. Я переїжджала без батьків, але з подругою, ми зараз живемо з нею. Вона теж була без батьків, тож під час переїзду все було на нас, вся відповідальність. Але мені було трохи легше, тому що я хотіла самостійності, хотіла з’їхати від батьків. Та коли почалась війна все стало навпаки, хотілось бути всім разом, поряд.

Трохи полегшило ситуацію те, що я приїхала не з самого початку війни, а десь у серпні-вересні. На початку ми виїжджали з країни, в Румунію. Ми були там три місяці, а потім повернулись. Тому коли вже переїжджала до Львова, приблизно розуміла, як все має відбуватися, але розуміти - це одне, а на практиці - зовсім інше. Події розгортались дуже швидко, я навіть не знала, що в мене у Львові є якісь далекі родичі, доки не приїхала сюди. Допомогою волонтерів я не користувалась, тож якби не ці люди, взагалі спочатку не знала б, що мені робити.

А взагалі плануєш повертатися до Запоріжжя після перемоги?

Ні, я планую залишитися у Львові, принаймні сподіваюсь на це. Тут набагато більше можливостей, це сто відсотків, більше шансів чогось досягнути. Звісно, буду їздити до батьків чи до бабусі з дідусем, але повертатися туди жити в мене немає бажання. Мені дуже подобається Львів, і я б хотіла будувати своє майбутнє саме тут.

Часто кажуть, що люди з заходу досить негативно налаштовані до переселенців, чи відчувала ти це на собі?

Свого роду відчувала. Коли жила в Запоріжжі, навіть не знала про це ділення на "західних" та "східняків", а коли переїхала сюди, відчула це розмежування. Я не стикалась з якоюсь агресією, але дуже часто негатив чується від літніх людей. Але от щоб до мене підійшла незнайома людина, яка почула що я зі східної частини чи що я російською говорила, і щось мені сказала — такого не було. Не можу сказати, що мені тут страшно, через те що я переселенка.

Таке дещо "гаряче питання": як щодо мови?

Я завжди балакала російською, й повністю перейшла на українську лише десь в червні. Мені завжди соромно казати, що це було важко, але це й справді так було. Я можу говорити про людей переважно свого віку, але от в Запоріжжі лише людини три з мого класу перейшло на українську після початку війни, до того всі говорили російською. Зараз не знаю, можливо ситуація змінилась, та принаймні влітку було так. Дивно це казати, але в Запоріжжі я трохи соромилась говорити українською, а це й ще підлітковий вік був, і я боялась відрізнятися від інших. А тут воно навпаки, тут й не хочеться балакати на російській, я вже всюди спілкуюсь українською. Й мені часом приємно чути, що мою українську хвалять, тому що в Запоріжжі такого не було. В цьому середовищі набагато комфортніше вивчати мову. Я навіть люблю, коли мені роблять якісь зауваження, тому це більше запам’ятовується.

Ще подобаються діалектні слова. Трапляється, що я перепитую їх значення, але не надто часто. Тут багато польських слів, це правда, але це навпаки цікаво, додає таких особливостей. Наприклад, в нас завжди казали "так", а тут кажуть "та", і я один день почула, другий день почула, а на третій день вже й сама так кажу.

Відрізняється менталітет людей?

Дуже відрізняється! Тут все дещо інакше — їжа, менталітет, навіть квартири різні! Я називаю Запоріжжя "трохи сумним містом", у нас там така естетика якоїсь "серіальної" депресії, не в поганому сенсі. Все трохи старе, пошарпане, і воно хоч виглядає гарно,  але навіює якийсь сум. А тут навпаки, все яскраве. Це місто дає більше емоцій, більше впевненості в собі. Тут хочеться пробувати щось нове. І здебільшого це завдяки людям! Люди тут відкриті, щирі. А ще балакучі! Бувало таке, що люди постійно щось балакають, без перерв, й інколи на занадто особисті теми, але самі не помічають цього. Навіть у викладачів це інколи відчувається, що вони можуть бути дещо нетактовними. Але з іншого боку, люди досить емоційні, і це класно, адже дивлячись на інших, я й сама не боюсь виражати свої емоції.

Чи довелось відчути на собі славнозвісну релігійну сторону Галичини?

Так, це дуже відрізняється, й мені це не подобається. Люди дещо агресивно ставляться, якщо ти не віруючий або якщо не ходиш до церкви. У нас не ходять регулярно до церкви, у нас не обов’язкове хрещення, а тут… це важко. У вас є причастя, а я навіть не знала, що це таке, я тут вперше про нього почула. Але коли починаєш розпитувати, просиш пояснити саме релігійні аспекти, люди не завжди позитивно ставляться до цього й не пояснюють.

В чому полягає найбільша різниця саме між містами, на твій погляд?

Запоріжжя набагато більше Львова, набагато, ще й на двох берегах розташоване. Але здається, що Львів я повністю за все життя не зможу обійти й роздивитися (сміється).

У вас все супер зручно. Будь-яка інфраструктура, все що треба поруч. У нас не так. Наприклад, я можу зі своєї переміщенської сторони сказати про ЦНАП. В Запоріжжі мені потрібно поїхати в центр, а тут ЦНАПи в кожному районі є, і це простіше. Щодо корків, я була наслухана про них, але мені пощастило не надто на собі це відчути, адже здебільшого я їжджу трамваями, і це дуже зручно.

А ще тут зовсім інші правила дорожнього руху. Ну, точніше не самі правила, а те, як їх дотримуються. Для мене це було дивно. У вас самі вулички дуже вузенькі, ще й односторонні, й інколи складно з цим розібратися. Я, буває, дивлюся на дорогу і думаю: "ну все, зараз буде аварія", але воно якось завжди обходиться.

І у вас тут всі виходять гуляти! Немає такого, що боїшся піти погуляти ввечері, бо все світиться, всюди ліхтарі, вивіски яскраві. Й мені подобається ця львівська риса, тут дуже багато музикантів, на вихідних особливо. Я обожнюю таке. У нас схожого немає, хоча можливо, я не в тих місцях гуляла. Особливо я люблю, коли танцюють біля цих музикантів, це як такий світлий знак, що так, звісно, у нас війна, але люди продовжують жити, знаходять якісь радощі. Крім того, співають такі чудові пісні, про Україну! Це супер.

Ти знайшла для себе якісь негативні риси в місті?

Дощ. Сто відсотків дощ. Що не кажи, а погода дуже відрізняється. Мені акліматизація давалась складно, адже у нас набагато сухіший клімат.

А ще ціни. Львів справді дорогий (сміється).

Й наостанок, чи ти могла б дати якісь поради тим, хто збирається переїхати до Львова?

Поради… Бути впевненішим. Тут це дуже шанується. І бути обережним зі словами, треба вміти і знати, що сказати. Навіть не стільки саме щодо війни, скільки щодо політики та релігії. За цим треба слідкувати. І можливо, бути оригінальними і не боятися. Тут люди всі відкриті. Якщо у тебе виникла якась проблема — не боятися підійти до когось, тут тобі точно допоможуть.

Це місто справді чудове, але треба вміти знайти із ним спільну мову.

Розмовляла Діана Кільян