Там, де є росіянин, довкола нього починає бути Росія, – Тарас Прохасько

Тарас Прохасько поспілкувався з "Еспресо.Захід" про війну і про те, як вона вплинула на українців.

24 лютого Тарас Прохасько спав біля великих вікон. Серед ночі до нього прийшов син, а сам письменник крізь сон почув сильні вибухи. Пригадує, що згодом вперше пролунав  і сигнал тривоги. До ранку він уже пильнував сон дитини – таким-от дещо романтичним і символічним, каже, видався початок війни.

Кажуть, війна змінила всіх українців. Вас змінила? Як саме?

Війна мене змінила в тому аспекті, що я зрозумів – тепер відбуваються ті речі, яких я очікував усе своє життя. Розвиток подій, еволюція йде в тому напрямку, в якому починалась боротьба за українську незалежність, в тому числі моя. Всі ці  національно-визвольні змагання для мене стали надметою.

Україна була постійно затьмарена не таким розвитком, як би хотілося ще тоді, в кінці 1980-х, на початку незалежності. Утім на початку незалежності було зрозуміло, що Україна стоїть на порозі величезного вибору – або вона далі йтиме до своєї свободи і буде країною з власною ідеєю і сенсом, або ми ще будемо довго перебувати у стадії замороженої державності, замороженого життя. Події останнього десятиліття – це все були кроки на шляху, чи йти далі до великої ідеї чи залишатися в цьому зашкарублому  стані.

Я переборов дрібні страхи, бо розумів, що це – початок велетенського стрибка. І, як би він не закінчився, все одно це – неймовірне прискорення. Я маю на увазі повернення віри в себе, повернення надії і повернення ентузіазму.

Війна і література

Над чим зараз працюєте? Чи змінилися творчі плани в зв'язку з війною?

Змінились в тому сенсі, що зараз оснвною є тематика війни, її неможливо оминути. Але я переконаний, що літературі та мистецтву такі потрясіння не перешкоджають, а навпаки – йдуть на користь. Зрозуміло, що замовкає багато творців – хтось гине, а хтось іще досі перебуває в шоковому стані. Але, разом із тим, це – життя, яке породжує добру літературу і добре мистецтво. 

Для більшості література про війну – це Гемінґвей і Ремарк. Українці може ще називають "Людину і зброю". А яка література про війну спадає на думку вам? Що радили б перечитати українцям, щоб краще зрозуміти суть війни?

Якщо говорити конкретно, то мені найбільше з війною пов'язана література Генріха Белля. Там є і осмислення, і опис конкретних ситуацій, оскільки він був солдатом Рейху. Був в Україні, а це цікаво. Описане суспільство, яке до війни прийшло і пережило війну. Йдеться про німецьке суспільство, але всі ці речі є універсальними.

Є ще одна улюблена література – це Богуміл Грабал і його знаменитий роман "Я обслуговував англійського короля". Чи також сильна річ про війну "Потяги під особливим наглядом".

У Ремарка, Гемінґвея і інших знаменитих авторів література є пацифістською насправді. Вона є запереченням війни і йдеться про пафос персонального сепаратного миру – як людині зробити так, щоб з цієї війни вийти.

Мені в таких книгах цікаве – як співставити своє життя з ходом історії, як жити повноцінно і, разом із тим, не втікати від історії, а їхати на цій хвилі.

Найбільше йдеться не про те, як ми переживаємо війну, а про те, заради чого ми її переживаємо.

Чи змінить війна українське мистецтво? Може, зробить його більш екзистенційним? Стане ще більше традиційної для української держави тужливості після пережитого, чи не обов'язково?

Дуже сподіваюсь, що найважливішою буде література певного катарсису. Тому що ця війна не просто є якоюсь з чергових наших війн. Це – переломний момент. І тут найбільше йдеться не про те, як ми переживаємо війну, а про те, заради чого ми її переживаємо. З якими своїми ілюзіями мусимо попрощатись і які свої нові міфи створити.

Я вважаю, що є дві важливі історичні речі. Передусім те, що вперше наша нація проводить потужну війну у стані державності. Ми вперше є країною, яка воює, а не народом чи організаціями, які намагаються ту Україну вибороти. Тому це – дуже історична річ. Важливим є також те, що ми так відкрито і так радикально називаємо свого ворога, нарешті називаємо його конкретно – Росія. Намагаємося своїм прикладом пояснити цю річ цілому світу, принаймні Європі. 

Війна і українці

Як зміняться після війни українці? Можливо, не відкладатимуть життя на завтра? Або не прив'язуватимуться до матеріального, як-от квартири-машини, які можуть в один момент згоріти?

Війна не є плавильным котлом, що виробляє однорідний сплав. Так само, як у війну прийшли дуже різні люди, так само і з війни вони вийдуть різними, з різними наслідками. Будуть люди, які не прив'язуватимуться до матеріального, зрозуміють, що все – марнота. Але будуть також і ті, які ще більше прив'яжуться до матеріального, бо будуть намагатися компенсувати втрачене. Люди, слава Богу, не однакові, тому однієї реакції не буде.

Тим більше, що війна (особливо сучасна) – дуже фрагментарна. У тому сенсі, що досвідів воєнних є мільйон. Неможливо сказати, що кілька мільйонів пережили один і той самий досвід. Так само на фронті усі мають різний досвід війни, залежно від того, де вони були і що робили. А що вже казати про людей, які не беруть участі в бойових діях. Це і втікачі, що пережили бомбардування, і ті, які втратили своїх близьких у різний спосіб. Інші ж намагалися робити все, що могли, чи навіть більше – переймались цим всім, може, аж занадто. А є такі, які навпаки намагалися забутися і десь знайти "дірку", щоб усе обійшло їх стороною. У кожного буде своя травма. 

Єдине, на що я сподіваюся, – що в українців з'явиться відчуття перемоги. Навіть якщо це не буде пов'язано з остаточною перемогою. І навіть якщо перемога буде пов'язана з великими втратами. Уже тепер видно, що ми матимемо  досвід переможності – здатності бути адекватним і захистити свою ідентичність, здатності вийти за межі парадигми поразок. 

Один з найголовніших наслідків війни – це велике переміщення народів

Нові люди в місті змінюють загальну атмосферу Івано-Франківська? Це "велике переселення народів" допоможе українцям з різних регіонів краще пізнати один одного?

Дуже змінює. Якщо поспостерігати за цими людьми, видно, наскільки це неоднорідна маса. Місто дуже змінилося – на десятки тисяч стало більше чужих людей. Франківськ завжди був курортним містечком, а тепер все більше нагадує великий переповнений курорт. 

Один з найголовніших наслідків війни – це велике переміщення народів. З одного боку воно може посприяти українському патріотизму і, можливо, навіть певному націоналізму. Але з іншого – може бути загрозою для порушення консервативного способу життя в західних регіонах.

Прохасько про росіян

Ви колись служили в радянській армії. У зв'язку з війною пригадуєте той час?

Росіяни й тоді були позбавлені моральності. Вони не вміють себе стримувати і були найжорстокіші та найпідліші.

У радянській армії не було поняття "дружби народів" на солдатському рівні, були національні протистояння груп. Мене не дивувало, коли азіати товкли європейців, або коли чеченці намагалися опанувати всіма. Найбільше мене дивувало те, що "русскіє" виявляли жорстокість до своїх і нічим не виправдану зверхність. Навіть всередині російської спільноти були такі прояви жорстокості і зневаги один до одного, що важко було уявити, що вони будуть робити з іншими, якщо таке роблять між собою.

Чому росіяни не дадуть українцям спокій? Адже це згрубша все, що нам треба… 

Тому що вони дійсно всі переконані, що Україна – це їхнє. У них взагалі головною рисою є експансія,  вони всюди її поширюють. І там, де є росіянин, довкола нього починає бути Росія.

Вони не визнають, що ми відрізняємось від них, не хочуть приймати оцього "українського сепаратизму", як вони називають.

Ваша родина пережила депортацію, напевно вам про неї багато розповідали. Зараз уже вивезли більше мільйона українців в Росію, 200 тис дітей. Методи росіян ніколи не зміняться? 

Так, це завжди відбувається однаково. Один з українських письменників, які були в еміграції після Другої світової, наполягав на тому, щоб узагалі не говорити про антисовєтизм чи антибольшевизм. Він наголошував, власне, на російській основі СРСР і його політики, застерігаючи від перенесення цього акценту на большевизм. Весь цей радянський терор відповідав російському духові.

Попри те, що большевизм поневолив і російський народ, мені тепер видається, що це послання було дуже знаковим. Тому що російські методи влади, російський устрій і стосунки між ними не міняються століттями. Те, що вони роблять зі своїм народом, не залежить від большевизму, царизму чи путінізму. Це такий суспільний договір – відповідно і методи ті самі, і риторика не змінюється. Нічого нового нема.

Я би ще хотів нагадати, що 15 лютого з'явилася стаття, з якої насміхались, як із повної "бздури". Це стаття Суркова, в якій він писав про російський екзистенціалізм і російську екзистенціальну потребу розширення. 

Мушу сказати, що то був один із найвідвертіших матеріалів про всю Росію. Сурков постійно повторював – ми виносимо свій хаос і свою ентропію за межі, робимо там паскудства, щоб забрати цей хаотичний момент з середини держави. Оце предвічне розширення Росії із внесенням безладу, розладу всюди, де вона приходить, внесення свого ладу – це незмінне. І, як виявилось, третє тисячоліття, європеїзація , демократизація і інші речі не змінили цієї астрофізичної сутності.