З Харкова до Львова: як дружина військовослужбовця розпочала життя в іншому місті та де знаходить підтримку, чекаючи чоловіка з фронту

Їхній день починається з очікування "+" від захисника і закінчується думками про свого воїна. Життя жінок, що чекають рідних з війни, життя сповнене самотності, страху, невизначеності й своєї особистої боротьби. Адже, їхнє завдання – не лише бути тепер "за двох", але й підтримувати коханого, який перебуває в зоні бойових дій, плекати стосунки на відстані, бути ніби ниточкою, яка поєднує військового з його попереднім життям, в якому є місце для сім’ї. 

Нині таких жінок – сотні тисяч, досвід кожної з них – унікальний. Водночас усі вони мають схожі переживання. У пошуках розуміння й підтримки в період, коли емоційно складно, а також  інформації про те, як спілкуватися з військовим, коли він на фронті, чи під час повернення у відпустку, жінки звертаються до груп підтримки дружин та матерів військовослужбовців, які проводить громадська організація "Громадський рух "Жіноча Сила України". За два роки більше тисячі жінок звернулися до організації та взяли участь у зустрічах.

Ведуча груп підтримки Світлана Мариніна пояснює: "В такому жіночому колі можна розвиватись, навчатись, тренуватись, дружити, ділитися досвідом і знаходити підтримку. Можна сказати, що це місце сили для жінок, які постійно розвиваються та  відчувають важливість теплого і глибокого спілкування. На зустрічах жінки підтримують одна одну, діляться своїми станами і це дає розуміння іншим, що зі мною все гаразд, я не одна така".

Однією з учасниць груп підтримки дружин військовослужбовців стала пані Юлія з Харкова. Після повномасштабного вторгнення жінка разом із трьома дочками та онучкою переїхала до Львова, мешкає там і нині. Чоловік Юлії служив у минулому –  десятки років тому, а після від'їзду дружини, у квітні 2022 року, вирішив приєднатися до війська – не бачив сенсу залишатися вдома, коли на рідне місто наступає ворог. Жінка розповіла про те, як доросла пара переживає стосунки на відстані та як участь у групі підтримки дружин військовослужбовців  допомогла їй пережити складні часи.

"Перші два місяці після переїзду до Львова не відходили від дому"

– Нині ви мешкаєте у Львові. Розкажіть, чи вже звикли до нового міста? Чи подобається вам тут? 

– Раніше ми ніколи не були у Львові. Це – наша перша зустріч зі Львовом. Ми не планували, зупинилися в цьому місті випадково. Так і живемо тут 2,5 роки. Спочатку взагалі все подобалося, потім рожеві окуляри я зняла, тобто почала бачити людей такими, які вони є. Як і всюди, є різні люди, але нам більше зустрічається  добрих людей.

Перші два чи півтора місяця ми взагалі нікуди від дому не відходили – були ніби в іншій реальності, скажімо так. А потім ми почали виходити в центр Львова, ходили по вулицях, просто гуляли. Старий Львів неймовірний, його центральна частина дуже гарна. Прогулянки містом були для нас відпочинком і місцем, де ми набиралися сил та розглядали будівлі та людей. З часом стаємо львів’янами по-трошки, і вже хочеться, щоб мер щось відремонтував,  щоб місто стало гарнішим та зручнішим.

– Поділіться, як у вас з'явилася така потреба участі у групі підтримки дружин військовослужбовців? Як ви потрапили у групу?

– Після того, як чоловік пішов до війська, дуже мало розповідав про себе. Тобто іноді зовсім нічого не писав. В цей час він був у бойових виїздах – "на нулі". Там були втрати і все дуже складно… Після повернення зв'язок із ним з'явився, і він розповідав про ці події. Загалом, ми спілкувалися переважно у текстових повідомленнях: з побутових чи особистих питань. Для мене було важливо розібратися, як впливає на нього військовий досвід, як мені врахувати нові обставини і змінити спілкування відповідно до них.

Я перейшла за посиланням у Фейсбуці (групи підтримки родин військовослужбовців, -ред.),  знайшла анкету, заповнила її. Після цього, через два тижні його перевели знову в інший підрозділ, і потім знову "на нуль". Я відчула дуже сильний страх, не спала вночі, не могла його підтримати, не знала, де він і як. Так співпало, що група підтримки розпочалася якраз тоді, коли чоловік пішов у бойові виходи.

"Вперше за півтора року я проговорила свої страхи" 

– Скажіть, будь ласка, якими були ці зустрічі, і чи відчули ви полегшення після спілкування з жінками на групах? 

– Це були теплі зустрічі. Відчувалася довіра, безпека. Можливо, вперше за півтора року я проговорила свої такі страхи, які в мене були: щодо того, як інші люди ставились, про різні упередження. Коли я поділилася цим, виявилося, що інші жінки те саме відчували чи проживали. Я зрозуміла, що це не зі мною щось не так, а що ці переживання нормальні. Відчула полегшення. Ведучі групи давали рекомендації, як допомогти собі й що з цим робити.

Також у групі були жінки, які вже мали більший досвід. Вони теж ділилися своїми переживаннями і думками, і це теж дуже допомагало. Були й такі жінки, в яких теж були проблеми комунікації з чоловіками, вони мали інші проблеми, ніж у мене – у кожної з нас був власний досвід, ми ним ділилися.

Так від розмов про чоловіків і про їхню підтримку ми перейшли до розмов про себе і про підтримку нас, жінок. Зокрема про те, що наші почуття теж важливі, що наш біль, переживання теж важливі і теж мають значення. Ми також потребуємо підтримки. Втомлюватись – це нормально, виснажитися ми теж можемо. Дружинам військових теж потрібні ресурси для відновлення, бо не можемо увесь час давати, давати, давати…

– Як ви себе зараз підтримуєте, адже групи завершилися?

– Іноді я долучаюся до заходів закритого клубу "Сила Жінок" у Телеграмі, там проходять різні ресурсні майстеркласи. Ще  паралельно почала займатися нейрографікою вже тут, у Львові. Працюю й надалі зі своїми страхами і тривогою.

"Психологічна підтримка потрібна і військовим, і їхнім рідним"

– Юліє, ви у шлюбі вже 25 років, у вас була родина і усталені обов'язки.  Скажіть, будь ласка, це ж виходить, ви ось 25 років разом жили, у вас там була родина, а зараз ви вже два роки самі справляєтеся з усіма побутовими питаннями. Як ви налагодили це зараз, адже ви переїхали в інше місто?

– Переїхати було дуже складним рішенням. Я і досі не розумію, як це вдалося. Мені здається, що я і досі майже нічого не зробила. Проте у Львові я отримала дуже багато підтримки і допомоги. 

До речі, під час зустрічей у групі жінки ділилися досвідом, як змінилось їхнє життя. І багато жінок казали, що тепер треба там за квартиру самим платити чи там побут якийсь організувати, вирішувати багато питань. Вони переживали розгубленість і страх. Проте я це і так вміла, мені не треба було вчитися. Так склалося, що за дітей відповідала до війни, відповідаю і зараз. На мені був розподіл фінансів, все так і залишилось.  Змінилося тільки те, що я перестала працювати, на момент повномасштабного вторгнення була в декреті – дитині було 3 роки.

Звісно, було складно певний час говорити з чоловіком про гроші. Під час зустрічей у групі ми це теж обговорювали. Жінки підтримали мене, теж ділилися своїми історіями.

Проте фізично переживати розлуку було набагато важче: без дотиків, тактильних відчуттів. Я зрозуміла, наскільки це десь було заховано. Коли він перший раз приїхав у відпустку, просто обійняв мене,  я відчула, як за роботами і справами не помічала цієї потреби.

– Як ви вважаєте, в умовах війни, цієї суміші різних таких складних емоцій – постійного стресу, тривоги, – що може допомогти жінкам зберегти стосунки на відстані з чоловіками-військовослужбовцями? Як витримати напругу? 

– Базове – це, мабуть, надія і віра, що ці стосунки будуть продовжені. 

Ми не маємо впливу на те, чи триватиме життя, коли закінчиться війна, проте на стосунки, певно, маємо. 

Зі свого досвіду скажу, треба обов'язково на постійній основі підтримувати себе. Це можуть бути групи підтримки, або, можливо,  психотерапія, спрямована саме на специфіку жінок, мам військових. 

Проте наразі не у всіх дружин військовослужбовців є запит. Хтось соромиться, у когось немає сил, у когось – велике почуття провини, що взагалі вона щось відчуває в цей момент. 

– Як ви вважаєте, чи потрібен системний психологічний супровід родин для тих людей, які захищають країну? 

– Психологічний супровід однозначно потрібен і близьким, і, власне, військовослужбовцям. Психологічний супровід родин – це дуже цінно. Так ти почуваєш, що суспільство про тебе турбується, що ти важливий для країни не лише тоді, коли чоловік воює. Підтримка психологів необхідна зараз усім.

Спілкувалася Ярина Корнієнко

Як долучитись до групи підтримки

Якщо ви відчуваєте необхідність покращити власний психоемоційний стан або потребуєте підтримки й спілкування у безпечному колі людей, які вас зрозуміють, візьміть участь у групі психологічної підтримки для матерів, дружин, партнерок і сестер військовослужбовців. Долучитися до групи можна за посиланням.

Матеріал створено ГО "Громадський рух "Жіноча Сила України" за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст публікації не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.