Традиції й обряди українців на Святвечір та Різдво: від підкидання куті до карачуна

"Еспресо.Захід" розповість, як українці готувалися до цього свята та яких традицій дотримуються.

Святвечір (24 грудня) 

За католицькою традицією на Святий вечір, перед Різдвом Христовим, родина збирається за святковим столом для Вігілійної вечері. Це важлива подія, що повинна бути пісною, і де строго заборонено вживати алкогольні напої. Все починається молитвою та читанням уривка з 2 розділу Євангелія від Луки — вірші з 1 по 20, що описують народження Спасителя. 

Під час вечері члени родини обмінюються шматочками прісного хліба, який називається "облатка", як знак миру та єдності. Цей обряд є прикладом об'єднання Сходу і Заходу: католики латинського обряду діляться хлібом, а греко-католики і православні — кутею. 

Під час вечері також співають колядки, що виражають радість та святковий настрій. Після вечері родина йде до церкви на урочисту службу Божу, яка традиційно проводиться опівночі, на якій служать всі священники парафії. Це Служба пастирів, під час якої віряни, як і вифлеємські пастухи, приходять до скромної стайні, де народився Спаситель.

Давні традиції українців

У давнину українці перед Різдвом мали особливі звичаї. Вони мили глиною долівку в хатах, приносили оберемок сіна і стелили його під столом, де воно мало пролежати до Водохреща. Добрим знаком вважалося, якщо на ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати приносили плуга або ярмо, столярські інструменти, а в інших регіонах випікали тістечка у вигляді реманенту чи збруї, а також обрядовий хліб "Василі", який клали на покуть.

Коли на небі з'являлася перша зірка, родина сідала за стіл, що був "багатим" — з дванадцяти пісних страв. Саме тому цей святковий вечір отримав назву "багатий Святвечір" або "багата кутя". Спочатку за стіл сідав господар, а після нього решта родини. Під час вечері намагалися говорити тихо і залишатися за столом. 

Вставши, глава сім'ї запрошував згадати покійних, запросити їх до святого столу, залишаючи для них місце та страви. Вважалося, що в цей час до дому повинні повернутися всі рідні, і для них ставили місця на лавах або стільцях, клали ложки та страви. Господар виголошував молитву, звернену до тих, хто "заблукав у лісі, утопився в морі чи не повернувся з далекої дороги". Обряд поминання померлих був присутній в усіх регіонах. У деяких місцевостях поминали покійних на початку вечері, в інших — в кінці. Господар поіменно називав імена покійних, кажучи: "Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той із нами", або "Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!". Залишивши трохи куті в мисці, клали ложки й дивилися, чи не перевернулася чиясь — це означало, що власник цієї ложки "скоро піде з цього світу".

Після цього молитва виголошувалася для живих, і їм бажали здоров'я, щастя та злагоди в родині, щоб зустріти наступне Різдво разом. Господар брав свічку і миску з кутею, поклонявся до чотирьох сторін світу і передавав страву дружині. Перед тим, як почати вечерю, старійшина підкидав ложку куті до стелі, аби побачити, скільки зернин прилипне, і це віщувало кількість ягнят і іншої живності, що з'явиться в наступному році. Друга порція куті була для пророчення врожаю зернових, а третя — для кількості бджолиних роїв, оскільки в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починалася сама вечеря.

Особливість куті

Кутя завжди вважалася основною стравою обряду, тому вона пов’язана з багатьма традиціями та ритуалами. Після того як зварену кутю вийняли з горщика, її уважно оглядали. Якщо зерна підіймалися через край посуду, це було добрим знаком, що віщувало добробут, але якщо вони опускалися або запали, це вважалося поганим передвістям. До звареного зерна зазвичай додавали мед, і це стало основою для відомого прислів’я: "Не передай куті меду". В деяких регіонах до куті додавали товчений мак, волоські горіхи, родзинки або інші приправи. В інших регіонах традиційно заправляли її узваром.

Окрему увагу заслуговує обряд "Нести кутю на покуттю", оскільки вона має стояти в новому горщику протягом всіх свят. У деяких областях цю традицію виконував наймолодший хлопець у родині. Перед святами батько плів йому нові вовняні рукавички, а після того, як він їх одягав, підліток брав горщика з кутею і, несучи його, декламував: "Несу кутю на покуттю, на зелене сіно, щоб бджоли (чи курчата) сіли".

На покуті, де мала стояти кутя, звичайно, робили кубло з сіна, в яке ставили горщик з кутею, прикриваючи його хлібом і дрібкою солі. Після свят частину сіна віддавали тваринам, а решту зберігали для кубел, де кури мали нестися, а курчата — висиджуватися.

Передріздвяні обряди на Закарпатті

Перед Різдвом у Карпатах і на Закарпатті пекли обрядовий хліб — "карачун" чи "крачун". Гуцули, наприклад, одягали гуню (гуцульський одяг з фальшивими рукавами) та рукавиці для випікання, адже "гола рука — це бідність". Хліб символізував зимове сонцестояння і їли його після святкування Василя.

На Закарпатті крачуна пекли з пшеничного борошна, а перед тим замикали двері та виганяли всіх із дому. 

Також батько з сином готували снопи й святково обходили оселю. Господиня відповідала на стук: "Дай, Боже!", а хлібець, який господар кидав на стіл, був символом добробуту. Після цього клали солому на стіл і долівку.

Гуцули також обходили оселю з хлібом і свічкою, робили хрестики на одвірках і між рогами тварин. Після цього посипали маком "від відьом" і клали часник від вовків, а інколи приносили ягнятко чи телятко.

Ворожіння на Святвечір

Ворожіння на Святвечір — це давня традиція, яка була популярна в Україні, особливо серед молоді. Вважалося, що в цю ніч відкриваються потойбічні сили, і за допомогою різних ритуалів можна дізнатися своє майбутнє:

Ворожіння на свічках: Молоді дівчата ставили свічки в стаканах з водою. Вечорами вони запалювали свічку і дивилися, як вона горить: якщо полум'я було рівним — це до удачі, а якщо тріщало або гасло — до нещастя.

Ворожіння з яблуками: Дівчина очищала яблуко, намагаючись залишити його шкірку цілою, а потім кидала її за спину. Ту частину шкірки, що залишалася на підлозі, розглядали: якщо вона утворювала букву, то це було ім'я майбутнього нареченого.

Ворожіння на куті: Кілька дівчат кидали на землю ложку з кутею, і чия ложка найбільше розсипалася — та найближче одружиться.

Ворожіння з монетою: У воду клали монету і запускали у річку. Вважалося, що хто першою знайде монету, той і знайде своє щастя наступного року.

Ворожіння на дзеркалі: Дівчата, сидячи при свічках, дивилися у дзеркало і вимовляли заклинання. Вірили, що через дзеркало можна побачити образ нареченого.

Різдво (25 грудня)

Різдво Христове — одне з найбільших християнських свят, що відзначає народження Ісуса Христа. 

Зранку люди вітаються фразою "Христос народився!", а у відповідь чують — "Славімо його!". В цей день відвідують святкову літургію в церкві, а після неї — родичів та друзів. На відміну від Святвечора, під час різдвяних гостин вже не обмежуються пісною їжею; на стіл подають шинку, ковбасу, холодець та інші м'ясні страви.

Обов'язковою традицією є колядування — групи колядників, часто діти та молодь, ходять від хати до хати, співаючи колядки та бажаючи господарям щастя, здоров'я і достатку. Господарі виносять колядникам солодощі або гроші. Вважається, що чим більше колядників відвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Початок колядування може відрізнятися за регіонами: на Покутті діти йдуть колядувати вже на Святий Вечір, на Слобожанщині та Гуцульщині — в перший день Різдва після богослужіння, а на Західному Поділлі — вранці на другий день свят.

Читайте також: "Звізда їм ся об'явила, в дорозі о Бозі": про найдавніші українські колядки

Давнім та унікальним різдвяним звичаєм є вертеп — пересувний ляльковий театр або вистава за участю людей, що розігрує сцени, пов'язані з народженням Христа. Сюжети вертепів незмінні: народження Ісуса Христа та інші євангельські події. Вертепи супроводжуються співом колядок, жартами та побажаннями.

Читайте також: Ляльки, вистави та дракони: яким є вертеп у різних регіонах України

Поєднання християнських та язичницьких елементів

Степан Павлюк, керівник Інституту народознавства НАН України, зазначає, що після запровадження християнства в Україні тривалий час існувала боротьба між церковними та язичницькими обрядами. Він вказує, що вже в XIV–XV століттях церква почала інтегрувати певні язичницькі елементи, що призвело до симбіозу давніх традицій і християнства:

"Колись люди вшановували не Ісуса Христа, а різні божества. Зараз ці традиції вжилися у нашому побуті й житті".

Павлюк також підкреслює, що традиції є унікальною зброєю для збереження нації, тому вони й досі живуть в українських домівках. Він зауважує, що такі звичаї, як внесення сіна до оселі на Різдво, укладання соломи під скатертину, плетіння віночків з вівса чи пшениці, походять з язичницьких часів.

Ярина Винницька, дослідниця та популяризаторка української культури, вважає, що традицію слід зберігати, водночас переосмислюючи та модернізуючи її:

"Традиція – це відкрите джерело, а не щось законсервоване, канонічне, незмінне.

Вона наголошує на важливості локальних особливостей святкування Різдва в різних регіонах України та підтримує ідею, що кожна родина має право виробляти власні традиції, зберігаючи зв’язок поколінь і додаючи щось нове.

• Читайте також: "Дух предків": що таке дідух і як його зробити своїми руками