Про Академію мистецтв та сімейне життя: розмова з Оленою Ковч

Розкажіть, чим займається Академія

Це дуже широке питання, відповідь на яке могла б стати окремим інтерв’ю. Окрім навчання студентів, ми проводимо велику і важливу роботу. Основна місія — змінювати академію на краще.

Навчання студентів — це завдання від Міністерства освіти, але наша команда активно займається фандрейзингом, щоб покращувати умови навчання, реконструювати приміщення та адаптувати їх до сучасних потреб. Наприклад, академія має обмежене державне фінансування, яке вистачає лише на базові потреби, як-от зарплати. Але наші приміщення були непридатними для теперішніх реалій: бракувало укриття, умов для людей з обмеженими можливостями.

На сьогодні ми облаштували сучасне укриття, яке також слугує артпростором для виставок та презентацій. Це все зроблено завдяки меценатам і благодійникам. Також у шестиповерховому корпусі нарешті запрацювали ліфти, що раніше унеможливлювало доступ для старших людей чи студентів з інвалідністю. Плануємо облаштувати санвузли та двері для людей з обмеженими можливостями.

Наразі в академії навчається близько 1200 студентів, серед яких багато студентів з окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Ми єдиний мистецький заклад, що проводить навчання офлайн, адже мистецтво потребує живого досвіду — малювання чи створення кераміки неможливо навчитися через екран.

Окрім цього, академія проводить арттерапія для ветеранів і ветеранок. Ми докладаємо максимум зусиль, щоб зробити мистецтво доступним для кожного.

Крім цього, серед них є студенти, батьки яких є учасниками бойових дій, діти загиблих військових, діти з інвалідністю, а також соціально незахищені категорії. Всі вони потребують навчання, але не можуть собі його оплатити. Тому ми фандрейзимо кошти на стипендії, коли є можливість заснувати іменну стипендію або просто оплатити навчання цим студентам.

Цього року ми знайшли благодійну підтримку для 27 студентів — це лише півріччя, тому за наступне півріччя, ймовірно, буде більше студентів. Ця практика триває вже третій рік, і кількість охочих зростає. Це те, чим ми займаємося.

Окремо є благодійний фонд, вірно?

Паралельно з Академією мистецтв у нас є благодійний фонд "Друзі Львівської Національної Академії мистецтв", заснований випускниками Академії. Ми займаємося створенням своєрідного місточка між академією та благодійним фондом. Збираємо дані про студентів, комунікуємо з ними, визначаємо їхні потреби. Фонд також займається фандрейзингом коштів, які потім запитуються в академії, і ми, своєю чергою, взаємодіємо зі студентами, щоб перевірити їхні документи, успішність та відповідальність щодо отриманих коштів.

Крім того, ми співпрацюємо з випускниками академії, успішними художниками, які також допомагають академії. Наприклад, нещодавно ми мали можливість поспілкуватися з відомим митцем Олегом Тістолом, який подарував свою картину для благодійного аукціону. 

Благодійні аукціони — це одна з основних діяльностей нашого фонду, і кошти від реалізації картин йдуть на підтримку академії.

Також у нас є відомі митці-викладачі, такі як Любомир Медвідь, Ігор Романко, Одрехівський, Резниченко, Пікулицький Богдан, які не тільки надають свої роботи, а й дарують або продають їх за невеликі роялті, щоб ми могли зібрати кошти для академії. Це своєрідна благодійність з усіх боків, коли митці жертвують свої картини, а колекціонери, своєю чергою, підтримують цей процес.

Пані Олено, хотіла запитати, що означає науково-дослідна частина? Чим займається саме ваш відділ?

Це теж окрема цікава тема. Ми займаємося комунікацією та збираємо всі дані про потреби академії.

Крім того, ми зараз займаємося пошуком ресурсів для наших проєктів. 

Є певні проєкти, якими можна пишатися, і є ті, що ще на стадії реалізації. Один з реалізованих проєктів — це збереження культурної спадщини. В нас є багато архівних даних і фондів, які зберігаються в музеях та на кафедрах академії, але ще не оцифровані. Це великий ризик, адже в разі загрози ці твори не будуть достатньо захищені.

Ми активно займаємося оцифруванням та скануванням цих матеріалів. Це співпраця нашої академії з Glasgow School of Arts, у межах грантового проєкту The Twinning Project. Глазго має великий досвід оцифрування, оскільки після двох пожеж, одна з яких була у 2014 році, вони втратили багато своїх колекцій. Вони нас навчили, як правильно оцифровувати матеріали, створили сайт для зберігання оцифрованих архівів. Зараз ми продовжуємо працювати над цим проєктом, оцифровуємо архіви за європейськими стандартами, і сподіваюсь, що вони будуть збережені назавжди, адже це частина української культурної спадщини, яку зараз активно знищує наш ворог.

Ми знаємо, що у вас досить велика сім’я, чоловік військовий. І таке просте, буденне питання: як ви встигаєте все робити?

Ну, знаєте, не те щоб я встигала все прямо ідеально. Але якщо говорити про роботу, то дуже важливо вміти делегувати. Треба розуміти, що, можливо, не все буде зроблено ідеально, як би тобі хотілося, але воно буде зроблено ефективно. Потім дещо можна виправити, і не треба хвилюватися через це. Просто спокійно вказуєш, що потрібно змінити, і йдеш далі. Це дозволяє витрачати менше часу і встигати більше.

А щодо сімейних справ?

Якщо ж говорити про домашні справи, то це теж про делегування. І це абсолютно нормально. У мене діти вже досить дорослі — старшому 15 років, середньому 13. Я мушу сказати, що ковід став для нас чудовою нагодою навчити дітей готувати. Тоді нас всіх закрили вдома, і ми розважалися, навчаючись куховарити. Навіть Максим пік яблучний пиріг п’ять годин! У рецепті було зазначено дві години, але це був його перший пиріг, і він його зробив. Він вийшов чудовий!

Зараз мої діти можуть самостійно приготувати собі їсти. Вони люблять домашню їжу, і, можливо, це завдяки моєму впливу. 

Вони вже цілком можуть себе обслуговувати, як дорослі люди. Наприклад, якщо їм потрібні певні речі, вони розуміють, що це треба попрати, висушити, або навіть підсушити феном у разі потреби. Вони можуть приготувати прості страви, як-от кашу чи омлет.

Крім того, у них є свої обов’язки: вигуляти собаку, завантажити посудомийку. Так, у нас бувають суперечки: чия черга, хто зробив більше чи менше. Це звичайні побутові моменти, які, з одного боку, полегшують мені життя, а з іншого — часом ускладнюють, бо треба домовлятися. Демократія у сім’ї — це нелегко, але результат того вартий.

Я справді бачу, як вони дорослішають і починають допомагати. Усі ті зусилля, які я вкладала, коли вони були зовсім маленькими, зараз приносять плоди. Це дуже полегшує побут. Коли я мушу їхати у відрядження, а чоловіка немає, я залучаю бабусю. Але чесно, це більше для того, щоб просто дорослий був вдома. Старші хлопці вже досить самостійні, і це мене неймовірно тішить.

Не можу не запитати про вашого чоловіка. Він же доброволець, правильно? Як ви сприйняли його рішення йти до війська?

Чесно кажучи, спочатку було страшно. Але тоді все було страшно. Знаєте, це не вперше, коли мені страшно за чоловіка. Він був на Революції Гідності, і тоді було страшно. Їздив в АТО як волонтер, зробив близько сотні поїздок — і це теж було тривожно.

Коли він вирішив іти до війська, я зрозуміла: все наше доросле життя ми боремося за свою ідентичність, за право бути українцями. Колись ми боролися за європейський вибір, а тепер — за право просто існувати.

Андрій брав участь у протестах ще з акції "Україна без Кучми". На Помаранчеву революцію ми їздили окремо, бо ще не були знайомі. А під час Революції Гідності я залишалася вдома з дітьми: Матвію було два роки, Максиму — чотири. Все, що ми могли тоді зробити, — це вивісити прапор і виходити на місцеві протести у Львові біля міськради. Це здавалося дрібницею в порівнянні з тим, що відбувалося в Києві, але ми відчували, що долучаємося до боротьби.

Одного разу ми з дітьми приєдналися до акції, яку організувала знайома, Світлана Кирильчук. Мами з дітьми вийшли під міськраду протестувати проти рішення Януковича вступати до митного союзу замість інтеграції з Європою. Ми намалювали плакати. Один із них тримав Максим, на ньому було написано: "Митний союз — какашка". Це було дитяче, але щире. ЗМІ підхопили цю історію, і вона поширилася по всій країні. Це було для мене символічно — навіть з теплого, мирного Львова ми змогли зробити внесок у боротьбу.

Тому, коли Андрій вирішив піти до війська, це було закономірно. До цього він працював заступником мера Дрогобича з гуманітарних питань. Дрогобич став перевальним пунктом для біженців: люди приїжджали, перепочивали і їхали далі. Андрій займався організацією допомоги, забезпечував школи, які приймали біженців, їздив на кордон, щоб співпрацювати з містами-побратимами. Він перепаковував гуманітарну допомогу, привозив її до Дрогобича, доставляв медикаменти, допомагав з перевезенням поранених.

Але коли перша хвиля біженців спала, стало зрозуміло, що його допомога більше потрібна у війську. І як я могла йому сказати "не йди"? Звісно, мені хотілося, щоб він залишився, але це його позиція. І я її приймаю.

Ви ж виїжджали з країни, але повернулися знов. Яка була ваша мотивація повернутися?

Ми виїхали, бо було дуже страшно. Хоча ми залишалися в Дрогобичі, Андрій постійно працював, а я залишалася з трьома дітьми. Постійні повітряні тривоги змушували нас бігати до підвалу. Це не була паніка — я не діяла хаотично, але страх був великий. Найбільше я боялася за дітей.

У ті дні було багато дезінформації. Зараз ми знаємо, як реагувати: тривога — перевіряєш додаток, з’ясовуєш рівень небезпеки. А тоді говорили навіть про ядерну загрозу. Пам’ятаю, Комаровський роздавав інструкції, як пити йод. Це лише додавало тривоги.

Ключовий момент для мене був у підвалі під час тривоги, що тривала п’ять годин. Матвій лежав на картонці й мовчки плакав. Вони нічого не казали, але я зрозуміла: далі так не можна. Треба було приймати рішення з позиції здорового глузду, а не страху.

Ми виїхали до Австрії, потім опинилися в Німеччині. Нам допомагали волонтери, і я відкрила для себе, скільки добрих і чуйних людей готові підтримати в біді. Цей досвід став для нас безцінним.

У Німеччині ми зареєструвалися, діти пішли до школи й садочків, а я змогла видихнути. Спочатку я навіть не відчувала запахів і смаків, але з часом відновилася.

Ми вирішили повернутися в Україну, бо дуже скучали за домом. Пам’ятаю першу повітряну тривогу після повернення: стою на балконі, дивлюся в небо й розумію — я маю вибір. Можу боятися, а можу діяти тверезо, подбати про безпеку й не піддаватися паніці.

Наші німецькі друзі були шоковані нашим рішенням. Вони думали, що ми залишимося хоча б до весни, але прийняли це. Ми досі підтримуємо зв’язок і завжди будемо вдячні їм за допомогу.

Ваша основна мрія на цей рік?

Перемога над Росією. Не мир за будь-яку ціну, а перемога. Ціна вже занадто велика, але ніхто, крім нас, цього не зробить. Кожен має робити своє на своєму місці. Ми переможемо.

Читайте також: "Близькі": як ініціатива, покликана дати підтримку в кар’єрному зрості, стала спільнотою рідних військових