Не так, як в Індіани Джонса: яким є життя українських археологів та які труднощі професії

"Еспресо.Захід" поспілкувався з завідувачем кафедри археології та історії стародавніх цивілізацій ЛНУ ім. Франка, доктором історичних наук Ярославом Онищуком про особливості професії археологів. У розмові він поділився, як зародилася його любов до археології, розповів про специфіку роботи в полі та лабораторії, найцікавіші знахідки, а також виклики, з якими стикається сучасна археологія в Україні.

доктор історичних наук Ярослав Онищук, фото: фейсбук

Пане Ярославе, для багатьох археологія асоціюється з романтикою пригод, фільмами про Індіану Джонса. Але як у вас виник інтерес до цієї професії? Чи є якийсь особливий спогад, що підштовхнув вас до археології?

Моя любов до археології зародилася ще в дитинстві, у 80-х роках, коли я був учнем сільської школи в селі Попівці на Бродівщині, що на Львівщині. Історія завжди мене захоплювала, я багато читав історичної літератури. Пам’ятаю, як ходив полями біля річки Ікви, де знаходив уламки кераміки, різні артефакти. Ці знахідки надзвичайно мене вражали – це було ніби доторкнутися до минулого.

Мій учитель історії, Михайло Саган, підтримував цей інтерес і організував поїздку до Львова, де я познайомився з Ларисою Крушельницькою, видатною українською археологинею. Вона надихнула мене, дала, так би мовити, путівку в життя. Згодом я вступив до Львівського університету, закінчив його, і відтоді археологія стала не лише моєю пристрастю, а й професією.

"Це фізично важка робота, яка вимагає терпіння"

студенти на археологічних розкопках, фото: фейсбук

Як виглядає робота археолога?

Багато хто насамперед уявляє розкопки, але ж є й інша, менш видима, але не менш важлива частина роботи. Адже археологія – це наука, яка поєднує два основні етапи: польові дослідження та лабораторну роботу. У полі ми проводимо розкопки, під час яких здобуваємо археологічні джерела – кераміку, знаряддя, прикраси чи інші артефакти. Це фізично важка робота, яка вимагає терпіння, уважності та витривалості. Але це лише початок. Другий етап – лабораторний, коли ми опрацьовуємо знахідки: чистимо, класифікуємо, аналізуємо, намагаємося зрозуміти їхнє походження, історичний контекст. Результатом стають наукові статті, звіти чи навіть монографії. 

Важливо наголосити, що археологічні розкопки в Україні проводяться лише за наявності офіційного дозволу від Міністерства культури та Інституту археології НАН України. Без цих документів будь-які розкопки є незаконними. На відміну від так званої "чорної археології", коли люди з металодетекторами шукають артефакти для приватних колекцій чи продажу, професійний археолог передає знахідки державі. Вони стають частиною музейних фондів, доступних для вивчення та огляду. Адже археологія – це не хобі, а наука, яка формує наше розуміння історії через об’єктивні дослідження. Також археологія витратна справа, адже щоб провести розкопки потрібне фінансування.

Розкажіть про ваші найцікавіші знахідки. Чи були розкопки, які мали особливий резонанс?

За понад 30 років роботи в археології було багато моментів – і радісних, і таких, що розчаровували. Однією з найвизначніших знахідок стали розкопки в селі Карів (що у Шептицькому район), які проводилися до початку повномасштабного вторгнення Росії. Там ми разом зі студентами відкрили кремаційний могильник римського часу, датований другим століттям нашої ери. Ця знахідка викликала резонанс не лише в Україні, а й у Європі. Ми виявили поховання, пов’язані з переселенцями з Середнього Подунав’я, ймовірно зі Словаччини чи Моравії, які мігрували на наші землі після Маркоманських воєн. Це були германські племена, союзники чи сусіди маркоманів, які зазнали тиску від римлян і переселилися на територію сучасної України.

Серед знахідок – бронзовий казан, який належав, ймовірно, ватажкові одного з цих племен. Це лише третя подібна знахідка в Європі! Перші два казани були знайдені в Моравії (Чехія) та на Мазовії (Польща). Наші матеріали опубліковані в Україні та за кордоном, презентовані на міжнародних конференціях. На жаль, через близькість до кордону з Польщею (всього 6 км) і війну ми призупинили дослідження, але сподіваємося їх відновити.

Ще одна цікава археологічна робота – розкопки літописного Бужська, які проводили мої колеги Наталія Стеблій та Петро Довгань. Вони виявили рештки церкви княжого періоду з полив’яною керамічною підлогою. Це унікальні знахідки, які допомагають відтворити історію княжої доби Галичини.

"Україна – справжній скарб для археологів, але водночас і виклик"

розкопки поблизу села Карів, фото: Львівська ОДА

Україна має багате історичне минуле. Наскільки наша країна є унікальною для археологів?

Україна – справжній скарб для археологів, але водночас і виклик. Завдяки своєму географічному розташуванню в центрі Європи, через нашу територію проходили важливі торговельні та міграційні шляхи. Дніпро, Західний Буг, Південний Буг, Карпати – ці природні артерії сприяли пересуванню народів із півночі на південь, зі сходу на захід. У степах жили кімерійці, скіфи, сармати, а з VII століття до нашої ери на північному Причорномор’ї з’явилися грецькі колонії, які принесли перші ознаки античної цивілізації.

Ця багатоманітність залишила по собі численні археологічні пам’ятки. Але є й зворотний бік – чорна археологія. Цінні артефакти, особливо з дорогих металів, часто стають об’єктом пограбування. Вони потрапляють у приватні колекції або на чорний ринок, що є не лише злочином, а й трагедією для нашої культури. Ми втрачаємо частину історії, яка могла б належати наступним поколінням.

Чорна археологія – це, здається, не лише українська проблема. Як із цим варто боротися?

Проблема незаконної торгівлі артефактами дійсно є глобальною. Утім, її масштаби залежать від системи охорони культурної спадщини. В Україні є законодавча база, але вона часто залишається дієвою лише на папері. Люди з металодетекторами, які називають себе "краєзнавцями", безперешкодно нищать пам’ятки. Законодавство передбачає відповідальність лише в разі, якщо порушника спіймають на зареєстрованій пам’ятці з артефактами, але навіть тоді покарання зазвичай обмежується штрафами.

У Польщі, наприклад, система охорони спадщини працює ефективніше, хоча й там є проблеми. В Україні ситуацію ускладнює ще й низька суспільна свідомість до пам'яток минулого. Бо люди часто не усвідомлюють цінності археологічних пам’яток. Наприклад, випадок із Стільським городищем, де місцеві встановили статую Богородиці, не розуміючи, що руйнують пам’ятку. Але це не проблема селянина, який живе у своєму світі тут і тепер, це насамперед проблема держави, яка недостатньо працює над популяризацією історичної спадщини про наше спільне минуле, яке формує нашу ідентичність.

Наприклад, вже згадано мною відома археологиня Лариса Крушельницька, якось розповідала історію про польського селянина, який, знайшовши кістки мамонта, гордо заявив: "Це польські мамонти, віддам їх у музей". Нам бракує такого розуміння, що археологічні скарби – це наше національне багатство і його треба берегти.

Як зараз виглядає ситуація з підготовкою нових археологів? Чи популярна ваша кафедра серед студентів?

Археологія залишається романтичною наукою, яка приваблює молодь. Під час польової практики студенти "загоряються" на очах. Адже, коли вони знаходять свій перший артефакт, тоді їх важко відтягнути від розкопок!

Утім, є проблема з працевлаштуванням. В Україні небагато установ, які професійно займаються археологією, – це переважно музеї та Інститут археології. За президентства Віктора Ющенка діяла мережа рятівних археологічних служб, які досліджували території перед забудовою. Але після 2010 року ці вимоги послабили, і тепер археологічні дослідження проводяться лише на зареєстрованих пам’ятках.

Сподіваюся, після війни, з початком відбудови України, попит на археологів зросте, як це було в Польщі після вступу до ЄС. Тоді польські археологи не справлялися з обсягом роботи, і наші фахівці долучалися до досліджень. Це був би ідеальний сценарій для України.

"В археології ніколи не знаєш, що знайдеш"

фото: фейсбук

У Львові часто говорять про конфлікт між археологами та забудовниками. Як із цим справи?

Конфлікт між археологами та забудовниками – це вічна проблема, особливо у великих містах, таких як Львів. Археологи прагнуть зберегти культурну спадщину, а забудовники мають свої графіки та комерційні інтереси. Дослідження потребують часу, а забудовники часто ігнорують вимоги законодавства або намагаються прискорити роботу археологів, що знижує якість досліджень.

Рятівна археологічна служба у Львові, яку очолює Олег Осаульчук, робить величезну роботу, але проблеми залишаються. Історичний ареал Львова, що перебуває під захистом ЮНЕСКО, вимагає особливої уваги, але навіть тут бувають порушення.

На звершення, про що ви мрієте як археолог? Яку знахідку хотіли б зробити, можливо, віднайти корону короля Данила?

В археології ніколи не знаєш, що знайдеш. Мріяти можна про одне, а натрапити на щось зовсім інше, але не менш сенсаційне. Ні, я не думаю про корону короля Данила, моя мрія ширша – щоб археологія в Україні розвивалася на європейському рівні. Щоб наші музеї були наповнені артефактами, які не осідають у приватних колекціях чи за кордоном, де їх видають за "польські", "російські", "німецькі" знахідки тощо. Хочу, щоб українці пишалися своєю історією, яка сягає глибини століть, і щоб археологічні скарби стали символом нашої державності, а не об’єктом пограбування. Це те, що надихає мене щодня.

Читайте також: "Спадщина завжди буде понад усім": на Личакові у Львові поляки й українці разом реставрували надгробки у найстарішій частині цвинтаря