"Квадробери – це ті, хто хоче уникнути реальності": як психологи пояснюють нову субкультуру

"Еспресо.Захід" поспілкувався з львівською психологинею, психотерапевткою в напрямку гештальт Наталією Мазур про нову популярну субкультуру квадроберів.

Фото: надала Наталія Мазур

Субкультури виникають і зникають. Для дітей, особливо підлітків, важливо якось самовиражатися й бути унікальними. Відповідно, тому їх тягне до таких різних трендових груп, як квадробери, яких вони бачать у своїх соцмережах?

Коли ми говоримо про підлітків, для них такі субкультури – це найперше бойкот правил, пресингу та встановлених кордонів, щоб звільнитися з полону батьківського дому. Субкультури справді були, є і будуть. Вони різні. Просто які часи, такі й забавки. Раніше підлітки цікавилися готами, емо, тобто, як тоді казали, були закрито страждальні діти, відкрито страждальні діти й так далі.

Квадробери – це ті, хто хоче уникнути реальності. Зараз молоді люди часто хочуть бути childfree (свідоме бездітництво), є молоді батьки, які більше люблять котиків й песиків. Багато в інтернеті відеороликів зі справжніми домашніми тваринами, яких люди дуже люблять та якими захоплюються. Але психологічно завжди хочеться бути коханим, тобто бути тим, кого люблять. І, відповідно, для дітей, які в субкультурі квадроберів, це може бути одне з маскувань, щоб їх теж любили. Тому вони "стають" котиками, песиками, жирафами, єнотам і так далі.

Але батькам не потрібно цього відсікати, бо це може зіграти з ними злий жарт. Діти тоді захочуть втекти від реальності в інший спосіб, який може бути набагато гіршим для них і оточення. Батькам просто варто задуматися, чому їхня дитина хоче бути котиком чи песиком.

"Коли дитина сильно заграється, тоді це тривожний сигнал"

У цій субкультурі є як і плюси, так і мінуси. Бо дитина знаходить собі якесь цікаве заняття, вивчає щось нове. Але з іншого боку, коли це займає весь її час, тоді починає відділятися від соціуму у власний вигаданий світ, чи не так?

Звісно, коли дитина сильно заграється, тоді це тривожний сигнал. Але загалом нічого поганого в цьому немає, поки дитина не втрачає зв'язок з реальністю. Якщо ці діти починають, скажімо, по-справжньому кидатись на людей, бо є в образі собаки, тоді вони можуть отримати відповідь. Хтось може заїхати комусь по зубах. Це вже проблема. Але те, що дитина хоче і має сепаруватися від батьків – це норма. В який спосіб вона робить, ось це вже можна розглядати під мікроскопом.

Батькам потрібно спілкуватися зі своїми дітьми. Вони хочуть для дитини кращого, але, на жаль, цим кращим часом "душать" дітей. У моїй практиці дуже багато батьків хочуть, що їхні діти були економістами, айтішниками, та загалом це будь-яка топова професія, яку вони хочуть, як ярлик, повісити на дитину, на її життя. А дитина хоче від того втекти. Він чи вона бачить, що мама й тато люблять песика й котика, а давай я буду таким, може, тоді мене полюблять. Тому порада батькам – дайте своїм дітям побути тими песиками й котиками, воно їм набридне. Всі, хто колись був неформалом, вони ж не залишилися ними до кінця свого життя. Так, вони можуть носити якийсь певний одяг, але це не означає, що вони досі готи, емо тощо.

Тобто маєте на увазі, що батькам не треба засуджувати дітей і ставитися до цього агресивно, бо воно може привести до гірших наслідків?

Саме так. Дуже часто будь-яка інакшість засуджується. Людей із татуюваннями засуджують, людей із пірсингом засуджують, людей з губами, кедами, з чим тільки не придумаєш – всіх засуджують. Люди завжди будуть засуджувати все.

"Підліток хоче показати себе інакшим, бо його не приймали з дитинства"

Фото: соцмережі

Але тут є ще моменти поведінки. Коли говоримо про адекватність і неадекватність у тому сенсі, що одна річ, коли дитина десь на природі бавиться чи біля свого будинку, але інша, наприклад, коли бігає містом у ролі тварини. Я розумію, що "нормальність" – дуже широке поняття, але такі дії можуть привести до агресії з боку соціуму. Тобто батькам треба контролювати це?

А як вони це проконтролюють? Ходити за ними всюди ж не будуть. До речі, це проблема тих, хто приходить на психотерапію. Люди часто хочуть контролювати, а потрібно приймати життя. Є певні обставини, які потрібно просто приймати, довіряти.

Думаю, тут варто сказати про суб'єкт-суб'єктний зв'язок. Якщо я хочу змінити місце положення м'ячика, то це об'єкт. Я його беру і змінюю місце положення. А якщо це два суб'єкти, тобто дві людини, я не можу змінити думку іншої людини. Я не можу змінити її бажання, думки, хотіння й решту.

Є дві сторони толерантності. З одного боку, можуть дуже толерувати, а з іншого – не толерують узагалі. Тобто наш пострадянський простір не толерує інакшості, в принципі будь-чого інакшого. Чи самовираження, чи орієнтації, чи ще чогось. Ти маєш бути кращий за всіх і без своїх якихось проблем. Таке кажуть, а ще можна почути "а що люди скажуть?", "а вони подумають, що дитина розбещена", "а вона на голову вилізе, тому на руках не носи, не цьомай, не обнімай", "а ти ж хлопчик, хлопчики не плачуть" і тому подібне. Все це – совкові переконання.

За кордоном це працює не так. Там, коли в дитини є цей період істерик й криків, коли вона хоч у конвульсіях б’ється на підлозі, її все одно розуміють, а не заперечують і не обмежують. Бо таким чином дитина вчиться емоціонувати, тобто смакувати ці емоції. А люди довкола – це частина суспільства, які її хоч чи не хоч, але приймають. Тому цей біль дитини, який вона показує в різний спосіб, треба прийняти. Тоді дитину "попускає", вона собі думає: а, ну все, так, я заспокоїлася, дякую, що всі подивилися мій театр одного актора, і до побачення. Дитина вже далі рухається, розуміє, що їй "окей", а що їй не "окей".

Загалом людина себе проявляє інакшою, бо її не приймали в дитинстві. Підліток хоче показати себе інакшим, бо його не приймали з дитинства. Така проблемна психологія переноситься через роки. Тому важливо приймати дітей такими, якими вони є. Хоча наше суспільство часто вимагає ідеальних дітей, а таких не існує.

Так само з квадроберами – батькам треба приймати своїх дітей, якими вони є. Мине рік, і вони це переростуть. Значно більш шкідливо для дитини буде, коли батьки цькуватимуть її за це, зневажатимуть.

Хотів ще запитати: якщо говоримо не про дітей і підлітків, а про дорослих чоловіків і жінок, які вважають себе квадроберами, це не "окей"? Бо квадробери ж – підліткова забавка.

З мого суб’єктивного погляду, так, хоча є нюанси. Якщо це роблять дорослі, маю два варіанти пояснення. Або це їм подобається, і вони хочуть теж побавитися, зловити хайп, пожартувати. Тоді це "окей". Коли ж дорослий заграється в це, тоді виникають питання. Значить, у нього чи в неї не пропрацьований якийсь підлітковий бунт, і воно тепер загострилося в розлади. Така справа потребує дослідження

Дуже хороший приклад для розуміння – це фестивалі коміксів, різні Comic Con. Люди там собі бавляться, перевдягаються в якихось героїв та улюблених акторів. Тобто дорослі люди організовують місце й час, де вони разом бавляться. Це ж добре, бо це один з видів самовираження, що дає стабілізацію нервової системи, також пошук однодумців і багато іншого. Тому тут усе залежить від конкретних прикладів.

• Нагадаємо, останнім часом в Україні бурхливо обговорюють появу квадроберів – нової підліткової субкультури, яка стрімко поширюється містами країни. Київ, Харків, Одеса, Львів – усюди з’являються відео з квадроберами. Хто такі квадробери, чому вони стали популярними та що може становити загрозу для дітей, які імітують поведінку тварин – читайте у статті "Еспресо.Захід"