Синдром Плюшкіна

Якою б наповненою не була шафа, якщо взятися до ретельного огляду гардеробу, то статистика залишиться незмінною – впродовж сезону ми одягаємо по колу одні й ті ж речі, а решта – просто перескладуються за звичним порядком – весна-літо-осінь-зима.

Коли я позираю на свою шафу і бачу, що вона ґвалт потребує «очищення», відразу пригадую свою університетську подругу Ірку і її пані Плюшкіну. Історія ця сталася років зо двадцять тому, але в моїй пам’яті вона ніколи не старіла.

Ірусьці якось часто не таланило. І якщо за часу навчання у школі "нефартовість" обмежувалася поганою оцінкою або списаною задачею, то коли розпочала своє навчання в університеті, справи стали куди серйознішими. То на останній трамвай не встигне – і доведеться мало не кілометр добігати до маршрутки, то сезонний одяг не встигне привезти від батьків і домерзає у легкому пальтечку. Та найгірша пригода трапилася з дівчиною, коли напередодні Нового року зателефонувала господиня квартири, яку Ірина орендувала, й попросила терміново звільнити помешкання, бо неочікувано повертається її донька, яка була на заробітках в Італії.

Марними були всі Ірчині вмовляння, що знайти нову квартиру за тиждень у веремії новорічних свят просто неможливо, – господиня була непохитною. Тож бідній дівчині не залишалося нічого іншого, як розпитати всіх знайомих, колег, друзів, перечитати п’ять сторінок газети з оголошеннями та вже наступного дня у прискореному темпі оглядати нові варіанти тимчасового помешкання.

Не переповідатиму оглядин усіх помешкань, їх було десь із десяток, бо ж найцікавіше в цій пригоді трапилося власне наприкінці.

Останній варіант оглядин Іра відклала на ранок. Він привернув увагу дівчини власне через свою мізерну вартість. Адже квартира в центрі міста (дарма, що спільна з господинею), ще й за 1000 гривень в місяць з комунальними послугами – це чудово!

Рано-вранці, зарядившись про запас гарним настроєм від філіжанки кави, студентка прихопила вирізану із оголошення адресу та подалася на пошуки омріяного помешкання. Знайшла його не відразу. Будинок із номером 35б був розташований десь поміж багатоповерхівками.

Вже на сходовому майданчику дівчину огорнула млість. Старезне дерево на долівці, мабуть, встелене за бабці Австрії, грозилося проломитися під кожним кроком. Даремно Ірина намагалася заспокоїти себе, що загальний вигляд під’їзду не мусить бути пов’язаний із самою квартирою. Але далі було ще гірше.

Двері за вказаним в оголошенні номером були просто нещадно понівечені часом і, мабуть, усіма мешканцями. Дівчині навіть стукати в них не хотілося (звісно, дзвінка там не було зроду-віку).

За кілька хвилин почулося незрозуміле шарудіння. Скреготнув ключ у замковій щілині – й на порозі у вицвілому від часу халаті постала бабуся.

– Вибачте, – ледь видушила з себе дівчина. – Я прийшла за оголошенням, але, певно, помилилася…

– Та що ти, дорогенька, зовсім ні. Заходь, роздивляйся…

Бабуся намагалася стати осторонь, аби гостя мала змогу пройти в коридор. Проте й самого коридору майже не було. Він весь був завалений макулатурою, різноманітними склянками й пакетами із одягом. Дихати Ірині ставало все важче. А щойно вона уявила, що хтось змушений жити в цьому помешканні, – мало не втратила свідомість.

– Навіщо вам стільки речей? – поцікавилася дівчина.

– Як це, навіщо? Одяг ніколи не буває зайвим. До того ж зараз він так дорого коштує, а тут у мене вдосталь усього на всі пори року. Певна, що і для тебе там щось може знайтися… – весело усміхнулася бабця, поглянувши скоса на Ірцю.

"Оце вже даруйте, – подумала про себе дівчина. – Зробила тут склад дрантя, ще й пропонує його, наче речі із європейського стоку. Та тут ще кожен 1000 гривень сам поверне, аби спекатися такого помешкання."

– Дякую, бабцю, вам за гостинність, але я в житті потребую дуже багато простору. Бо тут у вас живуть лахи, а не люди. Я так не зможу.

Старенька сумно похитала головою, бо вже напевно уявляла, як вони з Ірцею щоранку п’ють чай із цитриною і перескладують гори її шматтяних скарбів.

Ірина  переповіла нам цю оказію відразу. Реготала з її пригоди вся група. До весни дівчина звісно помешкання знайшла. Але після цього випадку мала якийсь незрозумілий страх перед заповненими шафами та купками з одягом.

Ба більше, на закупи одягу Ірина ходила вкрай рідко. Врешті навчилася замовляти потрібні моделі через інтернет і на цьому економила море часу та емоцій.

– Ви не розумієте, – частенько заводила Ірця – щойно я заходжу до крамниці з одягом, відразу згадую цю квартиру, до стелі напхану шматтям, наче відтинками життя сотень людей, їхніми емоціями та відчуттями, це ж просто нестерпно. Мені відразу бракне повітря і я втрачаю свідомість.

Так чи інакше – Іринина історія й мене навчила багато. Бо коли я розумію, що виросла із чергового розміру – весело купую величезні пакети – запакую туди одяг і відвожу за кількома адресами у Львові для потребуючих людей. Ви не уявляєте яким світлим та просторим відтоді стає моє помешкання й особливо шафа та гардеробна кімната.

Дуже часто мій чоловік піджартовує наді мною: "У мене не дружина, а мрія – де ж таке бачено, аби полиці улюбленої шафи зяяли пусткою?"

А які у вас взаємини з одягом? Умієте позбуватися непотрібних речей, чи тримаєте в закамарках – ну так, про всяк випадок. А може ще знадобиться?

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.