Професор львівського медуніверситету: "У деяких країнах на лікарів вчаться… 15 років"

Якщо майбутній перекладач, економіст чи юрист ще може здобути фах, навчаючись офлайн, то як це зробити лікарю? На тему якості вищої медичної освіти говоримо з професором кафедри пропедевтики внутрішньої медицини ЛНМУ ім. Данила Галицького, головою Світової федерації українських лікарських товариств Андрієм Базилевичем.

- Таких прецедентів в історії ще не було, щоб студенти так довго навчалися віддалено.

- Не було. Ми думали, що пандемія буде тривати максимум півроку, а після цього ми повернемося до звичного формату навчання і студенти встигнуть попрацювати з пацієнтами у стаціонарі, що є невід'ємною складовою формування розвиненого клінічного мислення. Проте дистанційно ми провчилися практично весь минулий рік. Цього року студенти провели в аудиторіях лише три тижні і знову перейшли на віддалену форму навчання.

- Напевно, студента 1-го курсу медичного університету простіше навчити чогось онлайн, ніж студента 5-го?

- Студенти 1-го, 2-го і часткового 3-го курсу вчаться на т. зв. теоретичних кафедрах – анатомії, фізіології, біохімії, фармакології. Знання з цих предметів вони можуть здобути й дистанційно. Це – більше головний біль викладача, коли він веде заняття по ZOOM і не може підтримувати зоровий контакт з усіма студентами, не бачить, наскільки уважно вони його слухають. Звісно, сьогодні ми вже всі адаптувалися до нових реалій. Намагаємося мотивувати студентів, щоб вони краще готувалися до занять, конспектували, були активними на занятті. Перед самим заняттям, щоб оцінити вхідний рівень знань студентів, проводимо контрольні тести.

- Ви викладаєте пропедевтику внутрішньої медицини, яка є основою клінічної грамотності лікарів. Наскільки складно навчити цього предмету в умовах віддаленого навчання?

- Це - предмет який вивчає методи діагностики, у тому числі фізичні – пальпацію (обмацування тіла пацієнта. – Ред.), перкусію (вистукування. – Ред.) та аускультацію (вислуховування звуків, які виникають в організмі людини. – Ред.). Добре, що ми цього року встигли показати хоча б перкусію…

"Стараємося під час занять давати можливість прослухувати звуки, які можна почути під аускультації. Наприклад, зараз темою є легені і студенти прослуховують дихальні шуми. Просимо, щоб вдома перкутували, пальпували і надсилали нам відео. У такий спосіб перевіряємо їхні практичні навики"

Предмет поділений на дві частини. В осінньому семестрі навчаємо методів діагностики по системах: органи дихання, серцево-судинна система, шлунково-кишковий тракт. У весняному розбираємо конкретні клінічні випадки і синдроми. Тож бажано, щоб у другому семестрі студенти вже повернулися в аудиторії. З іншого боку, ми розуміємо, що повноцінно працювати з пацієнтами студенти у будь-якому разі не зможуть. По-перші, самі студенти, незважаючи на те, що вакциновані, можуть заразитися, а по-друге, можуть передати інфекцію пацієнтам. Будь-який додатковий контакт пацієнта у період епідемії – це додатковий ризик для нього.

- І коли студенти зможуть надолужити згаяне?

- Влітку вони проходять сестринську практику – переймають досвід медичних сестер (після закінчення 3-ого курсу, отримавши довідку з деканату, можуть працювати медичними сестрами чи медичними братами). Рекомендую їм разом із лікарями оглядати пацієнтів, слухати їх аускультативно, бути присутнім при записі електрокардіограми, інших обстеженнях та вчитися оцінювати результати цих дослідження.

- Коли, за вашими прогнозами, може відновитися повноцінний навчальний процес?

- Є багато людей, які вже перехворіли на COVID-19. Якщо людина не хворіла, але вакцинувалася, вона також має імунітет. Так поступово ми отримаємо збільшення відсотка популяційного імунітету, тобто загальної опірності суспільства до "ковідної" інфекції. Конкретної дати, коли пандемію буде подолано, озвучувати я не берусь. Рік тому я вже ділився оптимістичними прогнозами, які не справдилися (всміхається). Пандемія "іспанського" грипу тривала два роки. Сподіваємося, що й цього разу буде не набагато довше.

- З огляду на пандемію, зацікавленість спеціальністю "Інфекційні хвороби" серед студентів зросла?

- Зі спеціальністю вони визначаються на старших курсах і допомагає їм у цьому не тільки літня практика, а й робота медичним братом чи сестрою. Студент, попрацювавши у відділенні гінекології або травматології, відчергувавши у приймальному відділенні чи на "швидкій", визначається, чи цей напрямок йому до душі. Раніше студенти мали самостійно визначитися зі спеціальністю після 6-ого курсу, але з наступного року принцип інтернатури зміниться. Вузьку спеціальність вони обиратимуть відповідно до свого рейтингу - до уваги братиметься середній бал, результати КРОК-2 та об’єктивного структурованого практичного іспиту.

- Скільки потрібно буде вчитися в інтернатурі?

- Остаточно ще не визначено, але відомо, що це буде або 2, або 3 роки. Стоматологам тривалість інтернатури зменшать до 1 року.

- Кожного року у всіх вищих навчальних закладах певна кількість студентів "відсіюється". Медичний університет, мабуть, не виняток. Але ж туди так складно вступити!

- Трапляється, що студент змінює своє рішення або бачить, що не витягує по вимогах (до речі, за кордоном вимоги є вищими і тому там більше студентів не закінчує навчання) - не може здати КРОК і, відповідно, не може отримати диплом лікаря. Наше завдання – підготувати хорошого, відповідального фахівця, який зможе надавати пацієнтам якісну медичну допомогу у повному обсязі. Для цього й було впроваджено поріг для вступу на медичні спеціальності - 150 балів ЗНО для спеціальностей "Стоматологія", "Медицина" і "Педіатрія". Ми це відчули відразу: рівень знань студентів є набагато вищим, а головне - вони вміють вчитися самостійно. Цього року прохідним балом на бюджет було 180 для "Медицини" та 174 - для "Педіатрії". Це – досить високий показник.

- А якщо абітурієнт має необхідний мінімум – 150 балів, може вчитися за контрактом?

- Навіть для платної форми навчання цього буде недостатньо, і це, як на мене, добре, бо дає нам можливість відбирати лише сильних абітурієнтів.

У Німеччині, де "1" вважається найвищою оцінкою ("відмінно", а "2" – "добре. – Ред.) прохідним балом є від "1,1" до "1,4".

У США, крім оцінок, до уваги береться волонтерство, робота у дослідних організаціях і психологічна готовність до майбутньої роботи за фахом. Тобто там замало успішно скласти іспити – потрібно ще пройти співбесіду, яку проводить приймальна комісія. Американські університети шукають кращого студента, що забезпечує їм високі позиції у рейтингу університетів як всередині країни, так і у міжнародному рейтингу. Коли ми отримуємо мотивованих першокурсників, які хочуть і можуть вчитися, то ми розуміємо, що вони так само будуть добре вчитися протягом наступних шести років, успішно закінчать навчання в інтернатурі і стануть хорошими лікарями, якими ми будемо пишатися.

- Якщо у студента – високий рівень знань, але слабкі мануальні навички, у нього є шанси залишитися у медицині?

- Робота гінеколога, хірурга, офтальмолога, стоматолога побудована на дрібній моториці і ці фахівці мусять постійно тренувати мануальні навички. Але є терапевтичні та педіатричні спеціальності, які таких навичок не вимагають. Звісно, лікар повинен вміти проводити діагностику, але головним для нього є клінічне мислення - вміння зібрати анамнез, проаналізувати симптоми, правильно підібрати ліки і тактику лікування. Хоча, безумовно, це важливо і для тих лікарський спеціальностей, які передбачають "роботу руками".

- Чому для молодих лікарів важливо вчити англійську мову?

- Студенти, які здають КРОК-1, мусять відповісти на блок запитань, які відображають їхнє вміння спілкуватися з пацієнтом англійською мовою.

"Вважаю, що при поступленні у медичний університет одним з предметів, за яким би мали відбиратися студентів, мала би бути англійська мова (сьогодні обов’язковим предметом є українська мова та математика і на вибір – біологія, хімія чи фізика. – Ред.)"

Більшість медичної літератури, результатів наукових досліджень сьогодні доступні лише англійською мовою. Англійська дає можливість спілкуватися з іноземними колегами. Це – інструмент, з допомогою якого лікар може підвищувати свій рівень знань, розуміти сучасні тенденції діагностики і лікування.

- Лікар мусить вчитися до кінця життя?

- А так завжди й було. Проте якщо раніше знання подвоювалися кожні 5-10 років, то тепер – кожні 2-3, і всі ці знання потрібно здобувати, бо вони лягають у протоколи діагностики та лікування. COVID-19 показав, наскільки наука може допомагати лікарям у їхній практичній роботі. Потрібно було проаналізувати клінічні випадки, провести клінічні дослідження, а часу на це не було. Якщо раніше виходу нового препарату на ринок передували клінічні дослідження тривалістю 5-10 років, то зараз перед науковцями поставили завдання за 5-6 місяців розробити вакцину.

На початках ми не знали, якою повинна бути тактика лікування – чи потрібно давати пацієнтам жарознижуюче і дезагреганти (препарати, які блокують процес злипання тромбоцитів. – Ред.), чи потрібно відразу розпочинати антибіотикотерапію чи, навпаки, вона погіршить їхній стан. Колись всі ці тактики і методики перевірялися на пацієнтах не менш, як 3-5 років, вивчалися нові протипоказання, при яких можна застосовувати той чи інший препарат. Сьогодні цей час скоротили у рази і це вдалося зробити за рахунок збільшення кількості досліджень, залучення більшої кількості клінік і науковців, які одночасно працювали над вирішенням цих проблемних питань.

- У США студенти, які здобувають медичну спеціальність (навіть якщо це – громадське здоров'я і такий фахівець не оперуватиме і не консультуватиме хворих), мусять бути вакциновані від ряду інфекційних захворювань або ж надати докази, що вони вже перехворіли (на кір чи, наприклад, краснуху). Для цього здають аналізи на антитіла.

- Ми зараз також ставили вимогу до студентів, щоб вони всі вакцинувалися від COVID-19. Але й до цього була вакцинація від вірусного гепатиту В, правцю, інших інфекцій. Для лікаря ризик заразитися є вищим, ніж для представників інших професій, особливо якщо ми говоримо про хірургічні спеціальності. Ніхто не застрахований від випадкових поранень під час оперативного втручання і інфікування може стати катастрофою для лікаря.

Як правило, всі лікарі є вакцинованими. Це постійно контролюється, бо це – їхній захист перед цією інфекціями.

- Але ж трапляються випадки, коли лікарі відмовляються від вакцинації. На жаль, у наказі МОЗ про обов’язкову вакцинацію проти COVID-19 медики не згадується.

- Це – не одиничні випадки, коли лікарі відмовляються від щеплення. Таких є багато. А вони ж працюють з пацієнтами, які мають цукровий діабет, серцево-судинні захворювання…

Вакцинований також не захищений від інфікування і від того, що він може передавати цей вірус, але ризик заразитися є вдвічі меншим порівняно з невакцинованими людьми. Вакцинований переносить хворобу у легшій формі - не вимагає ні кисневої підтримки, ні реанімаційних заходів. Якщо й захворіє, не буде займати ліжко, а ми бачимо, як катастрофічно зменшується кількість ліжок для лікування хворих з COVID-19, зокрема у палатах інтенсивної терапії Це дозволить зменшити навантаження на систему охорони здоров'я.

- Як бути з лікарями, які виписують своїм пацієнтам ліки з недоведеною ефективністю? Їх же цього у медуніверситеті точно не вчать.

- Нам не вистачає такого елементу як лікарське самоврядування, коли самі лікарі визначають, чи відповідає рівень знань їхнього колеги встановленим вимогам, чи користується він перевіреними, науково доведеними методами лікування, чи не порушує постулатів роботи. Саме лікарі повинні визначати професійність цього лікаря і те, чи можна його допускати до пацієнтів. У Польщі, наприклад, є Ізба Лєкарска, у Німеччині – Бундесарцтекамера. У більшості країн є аналогічні палати самоврядування лікарів. У нас, на жаль, є лише палата адвокатів. Українське лікарське товариство вже кілька разів, починаючи з 2006 року, подавало законопроєкти про лікарське самоврядування (я також у 2008 році був співавтором одного із них), але Верховна Рада цього рішення не приймає. А хто, як не лікарі, повинні визначати, може цей лікар далі працювати чи ні?

Не обов’язково, щоб у лікаря відбирали диплом або право лікувати. Йому можуть, як у Польщі, на 3-6 місяців призупинити ліцензію, щоб він за цей час підвищив свій рівень знань, пройшов ті чи інші курси і тим самим довів, що може надавати медичну допомогу згідно з протоколами та регламентами, визначеними професійною спільнотою. Тоді ми можемо гарантувати загальну якість знань і так звану безперервну післядипломну професійну освіту.

Зараз ми перейшли на європейську схему – кожен рік лікар повинен протягом року набрати 50 балів безперервного професійного розвитку: пройти курси, стажування, взяти участь у конференціях, у тому числі самому виступити з доповіддю. Якщо лікар має кілька спеціальностей, то цих 50 балів він повинен набрати по кожній спеціальності. Така система підвищує загальний рівень підготовки лікаря.

"Раніше підвищення кваліфікації лікарів було радше формальним - потрібно було раз на п’ять років пройти місячні курси, подати звіт і одержати право працювати у наступні п’ять років"

- А якщо це лікар зі сільської місцевості?

- Зараз від лікаря не вимагається, аби він їхав на місячні курси. Може проходити 2-3-денні, тижневі, двотижневі і робити це дистанційно. Це – плюс "ковідної" епідемії, що ми навчилися вчитися віддалено. Ми проводимо конференції, стажування, вишколи – як для студентів, так і для лікарів, зокрема міжнародні, за участі іноземних спеціалістів, де лікар може чи у суботу, чи після роботи, чи у записі переглянути ту чи іншу сучасну інформацію про діагностику або лікування і одержати за це сертифіковані бали, які йому необхідні для підтвердження безперервного професійного розвитку.

Раніше якщо такий лікар зі сільської місцевості їхав на місячні курси, страждали його пацієнти, бо їм доводилося на цей період шукати іншого лікаря. Звісно, якщо лікар хоче навчитися якоїсь сучасної методики, яка вимагає більш тривалого навчання чи стажування на конкретному місці, тоді мусить їхати, але менш, як на місяць, що дозволяє йому не втрачати контакту з пацієнтами.

- За кордоном студентів-медиків залучали і до надання допомоги "ковідним" хворим, і до вакцинації проти COVID-19.

- Минулого року залучалися лікарі, які з певних причин перестали працювати. Пандемія допомогла їм повернутися у професію. З'явилося дуже багато нових посад у "ковідних" відділеннях, палатах інтенсивної терапії. Лікарі інших спеціальностей мусили перепрофільовуватися на лікарів інтенсивної терапії або додавати ще одну спеціалізацію. Звичайно, інтерни також залучалися. Студенти - ні, але якби була у цьому необхідність, ми би це робили. Як я вже казав, після закінчення 3-ого курсу вони можуть працювати медичними сестрами або братами.

- І працюють?

- Працюють. Їм це зараз навіть легше, бо навчаються дистанційно. Раніше могли працювати лише у Львові, а зараз можуть і у районі: вчитися дистанційно і після занять або у суботу-неділю мати чергування, допомагати своїй рідній лікарні, там, де вони живуть.

- А ви бачите різницю між тими студентами, які поєднують навчання з роботою і тими, які лише вчаться?

- Так, звісно. Коли студент має клінічний досвід, це відразу відчувається. З чого я починав – ми вчимо студентів клінічного мислення. Чим більше студент працює з пацієнтами, тим кращий з нього вийде лікар. Я своїм студентам раджу завести невеликий блокнотик, який би вміщався у кишені халата і записувати всіх пацієнтів, яких вони спостерігають. Такий щоденник вони повинні вести не тільки у нас на терапії, а й на хірургії, педіатрії, бо ті самі пацієнти з бронхітом можуть бути у нас у терапії і у педіатрії. Пацієнт з виразковою хворобою шлунку може бути і у хірургів, і у нас. До 6-ого курсу вони вже можуть мати 10 таких блокнотів і коли у них з'явиться подібний пацієнт (а все неможливо втримати у пам'яті), можуть повернутися до своїх записів, подивитися, згадати, якого пацієнта вони бачили, яка тоді була тактику, яку краще застосувати тепер. Тим самим швидше розвивають своє клінічне мислення. Коли студент прийде в інтернатуру і йому доведеться самостійно приймати рішення, він також може скористатися власним "архівом пацієнтів".

- Важке життя у студентів-медиків…

- У медичному університеті вчитися найважче, тому що потрібно засвоїти дуже великий обсяг знань. Особливо на 1-2 курсі, коли студенти вивчають анатомію, фізіологію, біологічну хімію. Це можуть зрозуміти сім'ї, які мають двоє дітей-студентів. Один вчиться у медичному, а інший, наприклад, у політехнічному. Порівняно зі студентом медуніверситету той другий "відпочиває". Звичайно, він також виконує якісь завдання, але його навчання не є настільки інтенсивним. Він не вчиться по ночах, у суботу-неділю.

Завжди запитую студентів, чи є у них у цей день якісь інші практичні предмети. Якщо є 2-3, то я розумію, що їм буде дуже важко підготуватися. Тому навчальна частина старається так укладати графік занять, щоб кожен день не дублювалися важкі клінічні предмети чи практичні заняття, щоб не було, що на один день потрібно підготуватися до біохімії і фармакології чи терапії і педіатрії.

- Як довго потрібно вчитися на лікаря? Читала, що в Ізраїлі - 13 років.

- Майже всюди вчаться 5-6 років, але далі йде післядипломна освіта.

Візьмімо Німеччину. Тут вчаться 6,5 років. Після цього йдуть працювати лікарями-асистентами. Певну відповідальність вони мають, але над ними є старший лікар, який контролює їхню медичну практику і так - 5-6 років. Після цього вони отримують спеціалізацію і можуть працювати самостійно.

"У Польщі студент вчиться 6 років. Після цього 13 місяців працює як стажер. Далі приступає до роботи як лікар загальної практики. Якщо хоче бути вузьким спеціалістом, то повинен ще 3-5 років стажуватися"

У США – це 4 роки бакалаврату плюс 4 роки медичного університету, потім – резидентура (від 2 до 5 років), а потім ще й спеціалізація.

Навчання може тривати й 15 років залежно від країни.

- Тож якщо людині виповнилося 30 років, мрію стати лікарем варто облишити.

- У нас були такі студенти-першокурсники - 30 років і навіть старші. Одному зі студентів було 40. Приїхав зі США, де здобув середню медичну освіту, але хотів вивчитися ще на лікаря.

Все залежить від бажання студента – чи хоче (і може) він вчитися та чи бачить себе у майбутньому лікарем. Без тривалої, пожиттєвої освіти ти не можеш бути хорошим лікарем, тому що знань прибуває: з'являються нові методи діагностики, нові методики лікування, нові препарати із зовсім іншою дією, які дають можливість нам краще лікувати пацієнтів, але вимагають більших знань і постійної роботи над собою.

- Не раз чула від провізорів, що їм бракує знань з анатомії, фізіології. А до них також звертаються пацієнти - коротенько описують симптоми і просять порадити, які ліки їм краще прийняти.

- У нас провізори вчаться п’ять років. З'явилася ще така цікава спеціальність як клінічний фармацевт, який є консультантом лікаря, його гідом у великій кількості фармацевтичної інформації. Ми, лікарі, часом мусимо мати до кого звернутися, хто більш фахово тим займається. Якраз для цього і потрібні провізори у лікарнях, які володіють ґрунтовними знаннями з клінічною складовою.

На жаль, в Україні люди надто часто займаються самолікуванням. Пацієнт слухає, що йому каже сусідка, переглядає рекламу, а рекламують, як правило, безрецептурні препарати, які не завдадуть особливої шкоди, але й ефект від них може бути незначним. Через це приходить до нас із запізненням, коли хвороба вже розвинулася і важче таку людину лікувати.

Професійний провізор чи фармацевт (фахівець середньої ланки) не візьме на себе відповідальності радити якісь конкретні ліки. Звісно, у певних випадках він може порадити певний препарат, але мусить чітко наголосити, що пацієнту необхідно звернутися до лікаря. Я погоджуюся, можливо, й справді провізори потребують додаткового вміння ставити діагноз, визначати, наскільки швидко пацієнту потрібно звернутися за професійною лікарською допомогою.

- Як гадаєте, чи достатнім є рівень санітарної культури в України, чи знають українці, як попередити ті чи інші захворювання, зміцнити своє здоров'я? Коли дивишся на людей без масок у переповненій маршрутці або курців, які щодня викурюють по пачці сигарет, то закрадаються певні сумніви.

- Все залежить від освіти людини - чого її навчили батьки, чого вона навчилася у школі. Люди зараз є більш освіченими, у них є більше розуміння, чому важливо дбати про своє здоров'я: захоплюються оздоровчими практиками, надають перевагу більш здоровій їжу (з меншою кількістю добавок, менш хімічно оброблену), займаються спортом – фітнесом, скандинавською ходьбою, їздою на велосипеді. Розуміють, що здоровий спосіб життя забезпечує їм більшу здатність протистояти хворобам, збільшує тривалість і покращує якість життя. В Україні середня тривалість життя – це 63 роки для чоловіків і 73 – для жінок. Але тут важливо говорити про тривалість здорового життя, коли немає хвороб, коли людина активна.

З іншого боку, бачимо, що є багато курців. Так, люди тепер більше курять електронні сигарети - вони менш шкідливі для оточуючих, але рівноцінно шкідливі для самих курців. Зловживають кальяном. Зменшилася кількість важких форм алкоголізму, але збільшилася частота прийому алкоголю…

Додаткова інформація для пацієнтів ніколи не є зайвою. Ми, як лікарі, повинні говорити, пояснювати, доносити пацієнту, що він особисто відповідає за своє здоров'я. Захворів і не хочеш лікуватися? Але тим самим ти не тільки погіршиш якість свого життя, а й якість життя своїх рідних, бо вони змушені будуть під тебе підлаштовуватися, допомагати тобі.

Важливою є психологічна допомога пацієнтові. Іноді потрібно допомогти людині прийняти рішення, а для цього потрібен час. Лікарі ж мають вкластися у 20 хвилин – стільки часу триває прийом.

- Що ви вважаєте недоліком нашої вищої медичної освіти?

- Відсутність університетських клінік. За кордоном університетська клініка є основою навчання студента. Там вони більш залучені у медичний процес, медичну систему, їм більше довіряють. У нас це – короткі щорічні практики під час навчання.

Звісно, порівняно, приміром, із Францією у наших студентів є більше можливостей попрацювати з пацієнтами (до речі, за кордоном пацієнт має право відмовитися від спілкування зі студентом і починаючи з цього року ми також повинні брати такий дозвіл у пацієнта).

З іншого боку, у нас, якщо порівнювати з Німеччиною чи США, замала кількість практичної роботи з пацієнтом на 4-5 курсах.

Колись на 6-му курсі у нас була субординатура (медична первинна спеціалізація студентів старших курсів вищих медичних навчальних закладів за певним клінічним профілем. – Ред.). Коли я ще був студентом, у нас була більшу можливість працювати з пацієнтами. Коли тобі більше довіряють і більше від тебе вимагають, ти відчуваєш більшу відповідальність, більше готуєшся і у цьому практичному процесі здобуваєш кращі знання тому, що ти практично все робиш сам. Тож я раджу студентам іти працювати медсестрами, медбратами, чергувати у реанімаціях, приймальних покоях, на швидкій допомозі. Там вони мають більшу відповідальність і за рахунок цієї відповідальності лікарі з ними більше радяться, розуміючи, що це – їхні майбутні колеги, передають їм більше знань.

"У США лікар опікується лише двома студентами. Але він їх повинен випустити лікарями. Він готує собі колег у майбутньому, які будуть з ним працювати або працювати з кимсь іншим, неважливо"

Викладач мав би мати одного-двох студентів, яких він дійсно наче за руку вів би по цій навчальній стежці. В університетських клініках ціллю є не просто лікувати, а лікувати і допомагати студентам вчитися. Колись практичні лікарі одержували додаткову оплату за студентів-практикантів чи студентів-інтернів. Зараз цього немає. Лікар – немотивований.

За кордоном лікарю, який має багато студентів, працювати легше. Так побудована система, що студенти і чергують, і виконують роботу ще неповноцінних, але помічників-практикантів, на яких покладений певний об’єм роботи. Лікарня без них не виживе.

Але я впевнений, що нам вдасться розвинути практично-орієнтована навчання, збудувати університетські клініки чи перепрофілювати діючі лікарні у них.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.