Премія Гавела для ФСБ. Блог Ігоря Гулика

Що, мовляв, патології "запорєбріка" вразили навіть тих, хто й сумніву не мав, що "імперія зла" насправді не почила у Бозі, а лише зазнала косметичних перетворень, залишаючись надалі втіленням Зла абсолютного.

Мені хотілося б вірити, що це насправді так, що кремлівські сценаристи вичерпали ліміт і креативність у намірах та діях вивищитися над іншим, чужим і ворожим для них світом. Але ні. Гібридність Росії нікуди не зникла, навпаки, вона набуває ще огидніших, ще витонченіших обрисів.

Історія з Мариною Овсянніковою, яка днями зворохобила українців, – наочне тому підтвердження. По-перше, це зайвий приклад того, що надто легковажно і недалекоглядно списувати війну тільки на Путіна та його кліку. Росіяни без загальної мобілізації та без усіляких там "заградітєльних отрядов" ладні воювати проти "фашистів", "бандерівців" та "гнилих лібералів". А, по-друге, і це, мабуть, найважливіше: для них немає нічого святого, жодних авторитетів, які шанує і бере за приклад цивілізований світ. Для росіян – це "туфта", а ще – інструмент для гібридних атак задля дискредитації та знищення ідеалів демократії.

Саме з огляду на цей факт, на Луб'янці писали сценарій для "опозиціонерки" Овсяннікової. Крок перший, який, скажу одразу, ковтнули, як наживку в Європі й, що гріха таїти, багато хто в Україні. Еге ж, тільки подумати, у самісінькому кублі російської пропаганди, на "Пєрвом каналє" смілива ведуча виходить у кадр з протестом проти кривавої бійні в Україні. Кілька секунд – і ось вона, слава! Овсяннікову вітають світові лідери (Зеленський і радник Єрмака Подоляк – теж), її фото на перших шпальтах найтиражніших газет, сюжети про неї – в ефірі найпотужніших телекорпорацій. Українці починають дискусії у соцмережах про "добрих" і "поганих" росіян.

Поява Овсяннікової за кордоном – мов грім з ясного неба. Хтось захоплюється винахідливістю журналістки, а когось починає гризти черв'ячок сумнівів. Бо ж, зазвичай, активістам у Росії відбивають нирки в СІЗО… А Овсяннікова чудово себе почуває і починає розводитися про тих же "хороших русскіх" (он, мовляв, я – наочний приклад), які вмирають під тиском західних санкцій. Це ж треба: "Моя дочь не может расплатиться за школьные обеды своей виртуальной карточкой…".

Як сказав би український класик – коні ж не винні.

Це апогей, але не фінал цієї тригрошової опери. Овсяннікову номінують на німецьку премію "Freiheitspreis der Medien", але потім скасовують рішення. Мабуть, ще одна номінантка – обрана президентом Білорусі Світлана Тихановська – відмовилася б від такої компанії.

Відтак знайшли того, хто відмовитися не може. Овсянніковій вручили премію покійного Вацлава Гавела… У Швеції. За "креативний протест".

Що ж, Гавел справді не може протестувати… Але якби міг, то, мабуть, скрушно розвівши руками, сказав би вже колись ним написане: "Сучасна людина мусить впасти до дна спіралі свого власного абсурду, тільки тоді вона може глянути над нею. І це неможливо обійти або перестрибнути, цього неможливо уникнути".

Але ж ні, не зупинилися – ні Овсяннікова, ні її куратори. "Мученицю" привезли в Україну, і лише спротив громадськості змусив "організаторів" дати задню в намірах гучних гастролей цієї дами. Між іншим, вона хотіла вчити нас, як "працює російська пропаганда". Отак і працює. Не варто зайвих слів, просто Овсяннікова має вийти на публіку і помовчати. Вона — втілення механізму роспропаганди, її алгоритмів, її абсурду, її підлості та цинізму.

То кому все-таки дали премію великого гуманіста, першого президента вільної від комунізму Чехії? Далебі, — не Овсянніковій. Людям з Лук'янівки, з ФСБ.

І на завершення. Опера має фінал. Очільник радбезу Росії Ніколай Патрушев застеріг Європу перед "загрозою" українських біженців. Акурат перед вояжем Овсяннікової до Києва. Розвідник (до слова, ймовірний наступник Путіна) страхає західного обивателя тим, що українські жінки – це не втікачки, а ОЗУ (організоване злочинне угруповання), і що вони повивозили дітей не для порятунку від російських бомб, а для… продажу на органи. Аби фінансувати таким чином терористичну діяльність.

Ви кажете, Росія зняла свою "гібридну шкіру"?

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.