Після передової ти мариш повернутися туди, – аеророзвідниця SWAT

Історію дівчини розповідає "Еспресо.Захід". 

Пішла у вищий заклад, де треба було якнайменше вчитися, щоб швидше потрапити у військо

SWAT – аеророзвідниця другого стрілецького батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ. На війну вирушила добровільно в перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли їй було всього дев'ятнадцять.

Утім бажання піти у військо було давно. У дівчини всі в сім'ї проходили військову службу. Прадідусь був учасником бойових дій у Другій світовій війні, був поранений. А потім брат пішов служити у 2017 році. Тому теж вирішила втілити бажання, яке мала з дитинства. Але також мала певні домовленості з братом, що спочатку має здобути освіту, а потім може підписувати контракт. Тож обрала найближчий навчальний заклад та й пішла вчитися.

"Я вчилася на кухаря-кондитера. Мені все підходило, бо вчитися треба було всього півтора року і це був найшвидший спосіб отримати освіту, – розповідає SWAT. – Якраз 24 січня був випускний, я мала відпрацювати на офіційній роботі ще два тижні і тоді звільнятися. План був далі підписувати контракт. Тоді почалося повномасштабне російське вторгнення й одразу з'явилася думка, що мені туди треба. Спочатку потрапила в роту охорони, а потім уже в бригаду".

Фото: архів SWAT

Втім у військо вдалося потрапити не так швидко. Дівчина три дні їздила для того, щоб взяли на службу. Поїхала в бригаду, пройшла там ВЛК, психолога. Сказали: все чудово, але "тобі лише 19". Запропонували записати в ТрО й пізніше передзвонити. Та SWAT була наполеглива.

"Я кажу: ну добре, але все одно знаю, що буде по-моєму. У мене такий характер: як вирішила, так і має бути. 27 лютого я втретє прийшла у військкомат і там брала його штурмом, – сміється. – Сидить такий військовий комісар, який знає мою маму, каже: підеш до нас у роту охорони. Так я й потрапила на військову службу". 

Там дівчина була санітаром-стрільцем. Охороняла військкомати та важливі інфраструктурні об'єкти. Дівчина мала надавати допомогу в разі підриву. У цей час також займалася саморозвитком. Вивчала тактичну медицину. Восени вдалося потрапити в бойову бригаду і поїхати у зону бойових дій.

"У перший бойовий вихід мені було дуже страшно, я не знала, що буде і як буде відбуватися, – пригадує SWAT. – Було страшно, але потім звикається. Перший бойовий досвід був на Херсоні. Ми були після штурмових дій в обороні. Це не було легко. Ти жінка і два тижні сидиш в окопі.  Дуже важко саме з гігієною. Були "трьохсоті", було трішки важко, але пекло чекало попереду".

Вагнерівські взводи під Бахмутом лягали, але й далі продовжували наступ

З Херсона дівчину з побратимами перевели на Бахмутський напрямок. Вона пригадує, що було дуже холодно, почалися перші приморозки. Вдень дощ, уночі дуже холодно, і якраз тоді воїни вийшли на позиції.

"Ми тиждень простояли на позиціях під Бахмутом. Одного дня нам у рацію повідомили, що окупанти зайшли до нас у посадку. Далі почали нас штурмувати. Було дуже багато поранених, мого командира роти також поранили, – пригадує військова. – Це було пекло після оборони на Херсонському напрямку. У Бахмуті стояли вагнерівці. І їм було байдуже, скільки людей загине. Ти відстрілюєшся, здається, все, штурм закінчився. Але ні. Ворожі взводи там лягали, і ти розумієш, що все, взводу немає. Хочеш видихнути, але розумієш, що ні, це не все. Вони продовжували наступати, їм не було видно кінця-краю. Тому що вони йдуть, гинуть і знову йдуть. Це схоже, ніби зомбі встають і далі йдуть. Була сильна паніка. Їхньому керівництву було байдуже на смерті людей. А ми берегли кожного солдата". 

Фото: архів SWAT

Фото: архів SWAT

"Ми намагалися зберегти кожного. Зрозуміло, що без втрат не обходиться, але робили все, що в наших силах, – продовжує SWAT. – Надавати першу медичну допомогу чи проводити евакуацію під час обстрілу дуже важко. Не факт, що ти туди доповзеш, не факт, що зможеш його витягнути. Це дуже страшно, тим паче якщо на місцевості немає жодних окопів. А там сама земля, яку дуже важко копати. Треба було кирками видирати, щоб зробити хоча б якийсь окоп. Не кажу вже про бліндаж чи траншею, просто, щоб вирити окоп. Ми витрачали багато енергії на це". 

Найурожайніший день у нас був, коли знищили 3 танки, 2 БМП, 60 осіб, декілька АГС і 2 кулемети

Деякий час дівчина працювала на "нулі", за кілька десятків метрів від ворога. Далі її перевели в аеророзвідку. Каже, було важко переключатися із санітара-стрільця на аеророзвідницю. І досі хоче повернутися на передову.

"Особливо коли я бачу в повітрі, що відбувається з хлопцями, проскакує думка: все, вертаюся назад. Я хочу туди, хочу їм допомагати. Є щось таке, що мене тягне назад, – наголошує військова. – Іноді буває так, що холодний розум бере гору, розумієш: ні, я не буду повертатися. Втім зараз я розумію, що мені цього не вистачає, тому що до цього дуже звикається. Валерій Маркус сказав, що війна, як наркотик. Це правда. Якщо ти побував на "нулі" й тебе переводять назад, ти мариш тим, щоб туди повернутися". 

Дівчина з усмішкою зізнається, що вони щодня виявляють ворожу техніку: танки, рапіри, піхота. Постійно щось знищують.

Читайте також: Бувало, медиків бракувало і з позицій "трьохсоті" виносили "двохсотих", – бойовий медик Марта Дем'янчук

"Найурожайніший день у нас був, – знищені три танки, два БМП, 60 людей особового складу, декілька АГС і два кулемети, – розповідає військова. –  Росіяни вирішили йти в наступ, але в них нічого не вийшло. Це був звичайний ранок, нам повідомили, що десь працює арта. Думаю, подивлюся село поблизу. Артилерії не бачу, але бачу якийсь рух. Відпрацювали по артилерії, потім переводжуся й бачу танк, за ним ще один. І ми зрозуміли, що буде потужний улов. Вони їхали в наш бік. Один ми знищили, один розвернувся. Пізніше вони вирішили піти з іншого боку села, їм теж нічого не вдалося. Ще один випадок був, артилерія помітила особовий склад, там було до 15 людей. Ми вирішили кілька разів туди відпрацювати. Влучили туди і щось дуже гарно почало горіти. Був дуже різкий вибух бензину, а потім почався феєрверк. Я так зрозуміла, що там зберігався БК, бензин. Я казала: хлопці, ви дуже класні, мені це дуже подобається". 

"Ви бачили, яке в нас чудове небо?"

SWAT каже, що таких успіхів без підтримки звичайних українців не було б. Постійно збирає кошти для них волонтерка Лариса Ковач. Вона дуже допомагає з безпілотниками. Водночас каже, що армія змінила її. Дівчина стала значно доросліша, змінилося коло спілкування, змінюється сприйняття світу.

"Я люблю мріяти про майбутнє, але ти стаєш реалістом. Ти розумієш, що в будь-який момент твоє життя може обірватися і насправді маєш жити сьогоднішнім днем, – зазначає військова. – Щоразу, коли їду з позицій чи на позиції, чи дроном літаю, дивлюся в небо. Ви бачили, яке в нас чудове небо? Воно просто неймовірне. Ти летиш дроном, розумієш, що війна, вибухи, але думаєш: яка в нас прекрасна, неймовірна країна".