Олесь Санін розповів у Львові власну легенду про Довбуша

Про це інформує Еспресо.Захід.

21 серпня у Львові показали один із наймасштабніших українських фільмів - історичний пригодницький фільм "Довбуш" Олеся Саніна, що виходить у широкий прокат у День незалежності України не тільки у нас, а й у Німеччині, Чехії, Словаччині, Литві, Естонії, Латвії, Кореї та Ізраїлі. Велика епічна історія про великого епічного героя насправді є не буквальною ілюстрацією біографії найвідомішого із карпатських опришків, а пошуком відповідей на запитання, які були цікавими у цій темі саме режисеру Олесю Саніну і які є значно ширшими, ніж висвітлення долі окремої людини. Приміром, коли ім'я героя починає означати щось значно більше, ніж він сам.

"Це моя легенда про Довбуша. Я намагався зрозуміти, хто цей герой, щоби зрозуміти щось про себе", - скаже перед показом Олесь Санін журналістам. І не покривить душею. Та й глядач, заглиблюючись у перипетії Довбушевої історії, фокусуватиметься у кінцевому підсумку не стільки на режисерських спробах розкрити характери героїв (а це Олесю Саніну, схоже, вдалося), скільки на неочікуваних власних емоційних зв'язках з побаченим і на відчуттях сучасності історії, попри те, що на екрані мова про 18 століття. 

За версією автора Олеся Саніна, Олекса Довбуш ( якого переконливо втілив Сергій Стрельников) був чоловіком, який не прагнув жодної слави, а лише мати звичайне людське щастя. Взяти до рук зброю і стати на захист людей його змусили обставини, які і виростили з нього супергероя. Чим не історія сьогодення, коли звичайні українці (у мирному житті робітники, науковці, артисти, комп'ютерники чи інші) в умовах повномасштабної війни з Росією  виростають до героїв, чиї імена мали би жити у віках? Адже вони, як і Довбуш, не просто месники, а люди, які уособлюють собою справедливість, правду, честь. Як там у відомій стрілецькій пісні? "Не сміє бути в нас страху і жадної тривоги. - Чому? Бо ми є лицарі грізні Залізної Остроги!"

Робить Олесь Санін і ще кілька несподіваних  ходів. Вводить в історію образ рідного брата Олекси Довбуша Івана, який властиво і створив опришківську ватагу. Справді вражає, що для актора Олексія Гнатковського цей образ - дебют у кіно. І тут уже не має значення, що прізвище Гнатковського цього року було у короткому списку номінантів на отримання Шевченківської премії у номінації "театральне мистецтво". А тільки те, що харизма його персонажа часто-густо на рівні з харизмою Олекси Довбуша, а подекуди впливає навіть сильніше. І народжується нестримне бажання знати, а що ж насправді було між братами в реальній історії (а начебто брат Іван у Олекси справді був) і чому ця тема ( попри те, що образ Довбуша надихав на творчість багатьох письменників)  у літературі практично не розкрита.

Уводить Олесь Санін у свою кінорозповідь  і образ єврейського цадика Бешта - засновника хасидського руху та філософа-мудреця, який начебто товаришував з Довбушем. До речі, роль його виконав американський актор Лузер Тверскі, який начебто є прямим нащадком цього чоловіка. Коли - уже вдома після фільму - починаєш "шерстити" цю тему, то раптом довідуєшся, що це не режисерська вигадка, а лише спроба, бодай, штрихом сказати про те, про що існують численні записи цадикових учнів. 

Зрештою, фільм можна розбирати як на окремі теми, так і на окремих персонажів. І міркувати, міркувати, міркувати… Чи це тема прагення людини до свободи чи тема людської слабкості…Чи це кохана Довбуша Марічка ( Дарія Плахтій у її образі вольової, внутрішньо сильної і закоханої жінки була чудовою і дуже-дуже красивою) чи  ротмістр Казимир Пшелуський ( польський актор Матеуш Косьцюкевіч таки справді актор першого ешелону)... Чи інші, хай навіть епізодичні персонажі…

Мене особисто вразила уже постфільмова розповідь Олеся Саніна про дівчинку з нетиповим ім'ям Офелія, яка зіграла роль Марічки у дитинстві. Дитина за сюжетом падала у гірську річку і її несла стрімка течія через вири і каміння. Виявляється, падала вона насправді. І страхували її за допомогою сіток і тросів 16 каскадерів. Дівчинку не лякала ні крижана температура води, ні можливі небезпеки ( а завжди є варіант, що щось може піти не так). Вона була готовою працювати над цією сценою ще і ще, поки режисер не буде задоволеним. 

Але то вже так - нюанси. Головне інше. Маємо ще один історичний фільм, яким можемо пишатися. Динамічна стрічка, яка не стільки розважає, скільки хвилює і не відпускає навіть, коли ти вже давно вдома. 

І можна спитати себе, а в чому, власне, її секрет, бо ж про лицарів таки знято чимало фільмів, навіть коли вони не в лицарських обладунках? А цей секрет розкрив режисер не тільки "Довбуша" , а також "Мамая"( першого фільму, який Україна висувала на "Оскар") та "Поводира" Олесь Санін особисто, коли після показу фільму у Львові зізнався залові, що єдиний спосіб зняти хороше кіно - це щиро любити своїх артистів, бути переконаним, що вони - Боги. А ще - шукати відповідей на запитання, які цікаві тобі самому. А я би ще додала - щиро любити те, що робиш.

Варте уваги, що першими побачили стрічку "Довбуш" не львів'яни. І не в Чернівцях та Франківську ( де вже її теж показали). А бійці 68-ї єгерської бригади, що має звання Олекси Довбуша. Як варте уваги і те, що на цю бригаду йтиме відсоток з кожного проданого квитка. 

І ще - чимало зі знімальної групи "Довбуша" захищають сьогодні Україну зі зброєю в руках. П'ятеро - загинули… 

• До Львова прийшов "Довбуш"