Олена Будько. Як парость виноградної лози, за мову горло всім перегризи

Сповідь

Фразу, що в заголовку, я побачила десь у соцмережах, у день філолога чи в якийсь інший із тих днів, коли всі згадують про важливість української мови й постять відповідні мемчики. Дуже вона мені припала до душі, хоча прецедентів з гризінням горла за мову в мене досі не було. Втім нещодавно зрозуміла, що, схоже, я досить-таки нетерпима в мовних питаннях. Прийшло це прозріння в банку, де залагоджувала свої справи. Все було звично, аж поки менеджер, заносячи інформацію в планшет, не запитав:

– Де ви працюєте?

– "Еспресо.Захід".

– Експресо… – почав виводити він.

– Ні-ні, – кажу, – Еспресо, без літери "к".

– А, добре, що сказали, бо я пишу, як каву, еКспресо... (ну навіщо, навіщо він це вимовив?)

– Але кава також пишеться без літери "к", еспресо, – відказую на це, мило усміхаючись (шкода, під маскою цього не видно).

– Серйозно? Дякую, я стільки нового дізнався за 5 хвилин, – не менш мило усміхаючись (очі видають ваші емоції, навіть якщо рот під маскою, перевірено), відповів мені менеджер, заповнив необхідні папери, і ми попрощалися.

І ось тут настав час прозріння. "От чому ти не змовчала? Чому поставила людину в незручне становище, вказавши на помилку? Хіба тобі не все одно було, як він пише ту каву? Місце роботи написав правильно – от і все, для чого ці зауваження?" – такі нотації сумління читало мені ще кілька хвилин. Але зрештою змирилося з неминучим. Бо трапляються моменти в житті, коли я автоматично виправляю помилки – чи то в розмові, чи то в тексті. І хоча мені завжди здавалося, що роблю це ненав’язливо, та, вочевидь, таки буває інакше. У чому тут нині чесно й зізнаюся.

Читайте також: В Україні відзначають День української писемності та мови

Так, я, буває, чітко бачу помилки там, де інші їх пропускають. Дається взнаки багаторічна праця на посаді літературного редактора, генетичні особливості (в мене мама – філолог) і добрі вчителі у школі. А ще відразу скажу, що, як і всі інші люди, також часто припускаюся помилок (ой, бачили б ви, що я іноді набираю на тій клавіатурі і яка геть не грамотна дурня виходить з-під пальчиків…) Але мені страшенно хочеться зробити так, щоб цих помилок ставало менше. Тому час від часу публікую на своїй facebook-сторінці кумедні, недолугі або смішні, на мій особистий погляд, випадки, на які натрапляю на сайтах, у пресрелізах чи деінде. Колись навіть завела для таких штук хештег #розумне_добре_вічне, під яким суто для друзів писала про якісь найтиповіші помилки, викладала відповідні скріншоти з сайтів тощо. Такий собі особистий спосіб "полоти бур’ян". Багато людей дякувало за такий лікнеп, хтось виловлював одруківки у своїх текстах. Проте було кілька прикрих трафунків.

Один з них стався, коли я нещадно пройшлася коректорською рукою по буклету однієї з державних структур, де було таке засилля одруківок і росіянізмів, що цей буклет можна було б використовувати на заняттях з пошуку помилок. А потім мені зателефонувала знайома й дуже-дуже попросила забрати цей допис. Вона була працівницею цієї держструктури й розповіла мені цю історію геть під іншим кутом. Річ у тім, що буклети робив юнак-переселенець із Криму, якого щойно взяли на роботу (чи то навіть на стажування). Попередню роботу він виконав добре, а цю за ним ніхто не переглянув. Через мій допис у facebook кілька людей отримали догани, а хлопець мав усі шанси втратити роботу швидше, ніж знайшов. Чи хотіла я аж такого ефекту? Вочевидь, ні. Чи прибрала я допис – так, мене дуже про це просили, хоча моєї вини в їхніх доганах не було, а ті помилки були на буклетах, створених за кошти платників податків, а отже, й мої. Тож, як мені здавалося, я мала повне право виставляти їх на загальний огляд. Чи зрозуміли в цій структурі важливість грамотності та якісного виконання своєї роботи? Щиро сподіваюся, що так. А ще сподіваюся, що той хлопчина має роботу до душі й усе в нього добре.

Каяття

Отже, наступний крок – каяття. Перепрошую в тих, кого дістала своїми: "згідно З, відповідно ДО – це ж так легко запам’ятати!" (але ж насправді легко, хіба ні?); "на жаль пишеться окремо, а от вночі, вдень, влітку – разом"; "а якщо я скажу, що щоразу, коли ви пишете "з балконУ" замість "з балконА", у світі помирає маленький пухнастий котик, ви будете частіше зазирати у словник?" (я люблю тваринок, нічого такого не подумайте); "а ви знаєте, що закінчення можна перевірити в словнику?" (щоразу так роблю, коли сумніваюся); "от сиджу, дивлюся й не можу зрозуміти, чому в цьому місці кома. Ви самі зможете мені відповісти на це запитання?" й купою інших схожих фразочок.

Мені дійсно шкода, якщо це ображає чиїсь почуття, але в цьому каятті немає щирого жалю за тим, що я ті помилки виправляла. Бо головним у цьому процесі для мене було не "перегризання горла", а "пильне й неустанне" поління бур’яну. От чесно! Коли ж перегинаю палицю – не соромтеся, кажіть, я вмію не тільки шукати чужі, а й визнавати власні помилки. І стараюся бути чутливою до інших, бодай тоді, коли це не стосується мови)))

Зізнання

А тепер – найважливіше. Мушу зізнатися у великій і безумовній любові. Я обожнюю українську мову. Мені страшенно подобаються гарні тексти. Іноді аж умліваю від вишуканої мови, коли чую її в органічному повсякденному спілкуванні (до речі, я виросла, спілкуючись диким суржиком, і досі переходжу на нього, коли говорю з волинською родиною).

З дитинства слухала радіожурнал "Слово", і саме звідти в моєму мозку вбиті ці "згідно з, відповідно до". Може, тому не розумію, як можна не хотіти вчити цю мову з усіма її чудернацькими діалектами, карколомними синонімічними рядами, безмежжям фразеологізмів, багатством порівнянь, дивовижними римами у піснях і віршах, словами, якими можна однаково успішно малювати картини, ламати стіни, кипіти в ненависті й зізнаватися в коханні. Ну, тобто ви ж розумієте, що я трішки маніячка й ця любов теж трішки маніакальна?

Мені страшенно подобається різноманіття українських книг, і я безмежно рада, що моя донька має нині такий широкий їх вибір. Сама з дитинства "ковтала" книги, пильнувала новинки й тішилася, коли на день народження мені дарували новенькі видання, яких у нашій сільській бібліотеці ще не було. Мала величезне щастя, бо мама була не тільки вчителькою, а ще й шкільною бібліотекаркою, і я в неї там надовго "зависала". Колись так тихенько сиділа між стелажами, що мама забула про мене й пішла на урок, замкнувши в бібліотеці. Й дуже здивувалась, коли побачила мене на наступній перерві. А я навіть не встигла злякатися чи бодай помітити, що щось не так, бо мала чим зайнятися.

І насамкінець. День української писемності та мови – для мене справжнісіньке свято. Майже щороку пишу радіодиктант національної єдності (найменша кількість допущених помилок – одна, ідеально ще не написала, але це не засмучує, бо найбільше люблю сам процес). І хоча багато хто каже, що диктант не показує рівня грамотності, є застарілим способом її перевірки тощо, для мене він – не про грамотність, а передовсім про єдність. Як і загалом цей день. Єдність усіх тих трішечки маніяків, які десь плекають, десь гризуть, десь виполюють, але всі як один роблять це з великої любові до української мови. Тож зі святом вас, усі ті, в кого співає душа цього дня!

Зрештою, а що такого в тому, що я виправила те еспресо? Це ж круто – неочікувано дізнатися щось нове. Та й жодне горло в цьому процесі не постраждало…

Про автора. Олена Будько, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.