Евакуювалася з протезом під час війни: історія харків'янки, яка мешкає в модульному містечку у Львові

Анна Кухтей – із міста Чугуєва Харківської області. Це невеличке військове містечко, люди тут були звиклі до вибухів і літаків та не звертали на них уваги. 

Ще у 2015 році Анна, перебуваючи при надії, потрапила у ДТП, внаслідок чого втратила ногу. Відтоді намагалася відновитися й отримала протез.

Повномасштабне вторгнення Росії застало жінку, як і багатьох українців, зненацька – о 04:30 пролунав вибух на аеродромі. Ударна хвиля була така потужна, що 6-річного сина Ані Кирила аж підкинуло в повітрі. 

"Ще 22 лютого я їхала по оновлений протез, побачила багато техніки. Новини я не дивилася, бо не було коли. Приходила з роботи (працювала бухгалтеркою в обласній адміністрації), забирала дитину з садка, нога боліла – сил багато не було, на протезі не набігаєшся. Були чутки про вторгнення, але думала, що, може, нас хочуть налякати. Коли побачила техніку, подумала, може, справді щось таке…"

24 лютого окупанти почали закидати аеродром бомбами. Жінка почувалася розгублено: почала "вдягати" ногу і від нервів не змогла йти. Коли приїхала на роботу, там сказали повертатися додому, побоювалися, щоб і туди не прилетіло.

Ситуацію погіршувало те, що, як тоді здавалося, всі, в кого були машини та будинки в селах, одразу повиїжджали. Анні тікати було нікуди, однак за жорстокою іронією долі пізніше виявилося, що ті, хто тоді виїхав, потрапили в окупацію. 

"Сусіди покликали нас до себе і врятували морально. Пам’ятаю, що ми чули гул танків, а я тоді навіть не знала, що це танки. Потім ми дізналися, що це пройшла російська техніка в бік Куп’янська. Вертольоти обстрілювали касетними бомбами, це для мене було найстрашніше. Воно розліталося, випускало маленьку бомбочку, ця бомбочка ще раз розліталася на маленькі. У нас в будинку поряд був маленький хлопчик. Коли почався обстріл, літак скинув бомби, а укриття – навпроти в садочку. Будинок трусило, дитина злякалася, вибігла з під’їзду й уламок влучив йому в сонну артерію. Хлопчик не добіг до укриття кілька метрів", – пригадує жінка. 

Анна каже, що авіація наводила на неї найбільший жах. Якщо від артилерії ще можна було якось втекти до підвалу, то від літака, який скидає щось просто на голову, заховатися не було змоги.

Коли виїхали з міста, найбільше здивувала тиша

Певний час Чугуїв був окупованим. Однак коли його деокупували, легше не стало, – каже жінка. Рашисти почали бити по військових ще інтенсивніше. Анна пригадує: до міста діставали "гради", і з часом жінка навіть перестала спускатися до підвалу. Нога дуже боліла, тож вирішила "буде, що буде". 

"Ми знали приблизний "розклад" обстрілів. Окупанти починали гатити ближче до 11. Було таке, що "графік" не працював, але з часом ми вгадували і знали, що от з 6-ї до 10-ї в тебе є час. Пам’ятаю, в малого був день народження, я взялася коржі пекти. Знала, що маю кілька годин, вибігала в магазин по продукти, – розповідає жінка про свій тодішній побут. – У нас був великий молокозавод, там молоко безплатно роздавали людям. По хліб ми стояли кілька годин у черзі. М’яса не було, аптеки не працювали взагалі... В перший день мене нога боліла дуже, написала в місцевих групах, що мені треба знеболювальні. Якийсь чоловік подзвонив і привіз, навіть грошей не взяв. Я тоді плакала пів дня".

Коли з’явилася можливість виїхати, Анна почала думати, як їй діяти. Проблеми з ногою спричиняли труднощі, адже навіть на роботу, куди можна було дійти за 15 хвилин, жінка їхала на таксі. А в цьому випадку треба було подолати значно довший шлях. 

Переконав виїжджати черговий обстріл міста. Жінці з мамою та сином допомогла церква, яка організовувала евакуацію. Спочатку сім’ю вивезли до Полтави. Людей везли лісами й об'їзними шляхами. Коли приїхали, найбільше, що здивувало, – це тиша. 

Власниця квартири підняла плату за оренду

Анна доволі комунікабельна, у 2021 році вона лежала в лікарні, де познайомилась зі сім’єю із Закарпаття. Коли вони дізналися, що жінка виїхала, надіслали гроші і сказали: беріть квитки і приїздіть до нас. 

Попри хороший прийом, залишатися у знайомих надовго було б незручно. Крім того, в селі на Закарпатті з аптеками не найкраща ситуація, а ще малому синові Анни треба було йти в школу. Відтак наступною зупинкою родини став Львів. 

Цього разу знову допомогли зв’язки. Друзі, які виїхали з міста, запропонували переселенцям зупинитися в їхній орендованій квартирі, що сім’я і зробила. 

Та коли власниця квартири дізналася, що там мешкають інші люди, почала підіймати орендну плату.

"Тому ми знову почали шукати житло і переселилися у модульні будиночки", – додає жінка.

Тож тепер Анна з мамою та дитиною мешкають у "Маріяполісі" на Сихові. Живеться їм тут непогано. Синові Анни, Кирилу, вже 8 років, він ходить до місцевої школи. Мама також вирішила записати дитину до психолога, оскільки хлопчик поводиться замкнено та наразі не може перейти на українську. 

"Ми сиділи в підвалах, ховалися від обстрілів, а коли приїхали до Львова, він підійшов до хлопчиків, каже: "можно поиграть?". А його почали ображати. Він кілька разів так підходив до дітей, і все…" 

Анна продовжує дистанційно працювати у військовій адміністрації. Окрім того, жінку обрали головною на поверсі у модульному містечку, а також учасницею батьківського комітету. 

Від 2021 року через зміни в тілі нога жінки зменшилась, а протез став великим і почав натирати. Довелося шукати нових медиків, які пішли б назустріч. Виявилося, що відомі центри, які позиціюють себе як осередки протезування, займаються лише військовими травмами.

"У Харкові мені робили операцію найкращі хірурги, а в реабілітаційному центрі у Львові спершу сказали різати коліно... Але приїхав спеціаліст з Німеччини й геть нічого не казав, зробив-таки протез. Зараз потрошки звикаю, ходжу", - додає жінка.

Мама Анни дуже сумує за домом. Раніше вона працювала лаборанткою в школі, звикла до колективу, спілкування, а тому довго приходила до тями у новому місті. Попри те, в модульному будиночку їй краще, тут більше людей і спілкування. Жінка любить співати, долучилась до клубу "Співаночки" і навіть виступала у Львівській філармонії. 

Родина час від часу відвідує дім, однак, як і багато українців, наразі змушена будувати життя за сотні кілометрів від нього.