Ірина Березовська. Ловчиня смислів, або Де взяти нетоксичні слова?

Джулія Кемерон не соромиться розповідати, що писала сценарії "під градусом". Енн Ламотт теж мала труднощі з випивкою. Стівен Кінг недалеко втік – наркотики й алкоголь супроводжували короля жахів у творчих буднях.

Останнім часом з'являється все більше книжок про людей, які пишуть. Усі з усіма діляться таємницями ремесла. Книжки про книжки продаються, як гарячі пиріжки.

А як писали святі? Я думаю про це часто посеред року, не лише напередодні дня пам'яті Нестора Літописця. Їм пощастило вчасно зрозуміти свою точку збирання і джерело сили. У них відпала потреба у стимуляторах підсвідомості, їхнє писання якесь природне, як дихання. І взагалі, якщо географія – це наука про Землю, то філологія – це найперше любов до слова, а не наука про нього. Бо як не любиш, то і не пишеш. Цікаво, як дійшов до потреби писати Нестор? Як долав своїх монстрів? А що роблять письменники у Раю? Ми не дізнаємося про це сьогодні, ніхто не напише нон-фікшн, але було би страх як цікаво...

***

У дитинстві в мене була гра. Я сідала на підвіконня і ловила слова сачком, яким удень ловила метеликів. Місячна паволока спадала на вечірнє підвіконня, слова для мене мали сріблясто-голубе забарвлення і шелестіли, як пташине пір’я, нагадуючи про висоту. Нові слова потрапляли в мій чарівний сачок зазвичай з книжок або розмов дорослих. Нові значення нових слів захоплювали, їх кількість зростала пропорційно до кількості нових книжок у нашій сімейній бібліотеці. Я опановувала їх і складала з тих слів історії, які оповідала, коли вимикали світло (ті, хто ріс у 1990-х, знають, про що я). Слова мали для мене надзвичайне значення, образи, символи і метафори будували мою картину світу. А коли виросла, в якийсь момент слова завдали мені болю, токсичним стало одне їх звучання. У мене зникла потреба в сачку для метеликів і словах – я обрала мовчання…

Бо "спочатку було Слово, і сталося Тілом, і оселилося між нами". І ми Його вбили своїми словами. "Розіпни Його!" – два слова і більше нічого не треба. Мав рацію сатирик, кажучи, що "спочатку було Слово, а потім слова, слова, слова, слова". Усвідомлення сили слів змусило заціпеніти у мовчанні. Злякалася. Більше не було історій, хоча й світло більше не вимикали.

Люди говорять одне одному за день тисячу слів, пишуть їх у месенджерах, а слова не справляють необхідного враження, хоча вони дуже правильні – ці сказані й написані слова.

Люди кажуть "дякую", але тільки з виховання, а не тому що відчувають вдячність; люди кажуть "вибач" тільки тому, що їх так навчили у дитинстві, а не тому, що відчувають провину перед іншою людиною…

Якась всевідаюча тітонька казала мені: "Такий у тебе хрест, дитинцю". У відповідь я затикала вуха навушниками і насувала на очі темні окуляри. До речі, з тієї причини досі не люблю організованих паломництв – ніде більше не почуєш стільки даремних просторікувань, як у середовищі богомільних жінок. "А от свята Тереза могла у такій ситуації…". Спасительні навушники у вуха і погляд, звернений у вікно. Я не маю нічого проти святих – мене діймає, коли люди беруть на себе роль провідників у духовність і за частки секунди видають тобі все, що колись чули про труднощі і випробування на шляху духовному. Монолог може тривати з півгодини, панянка з досвідом "духовного" життя видаватиме купу десь почутого, але непрожитого досвіду, який не вражає, але здатен ще більше відвернути від Бога.

Соцмережі рясніють цитатами зі святих отців та інших авторитетів, у міру розвитку комунікаційного дизайну картинки стають все більш професійними (такі речі мені цікаві лише як фахівцю з маркетингових комунікацій), але на мене вони мають зворотній ефект – волію почитати чергову книжку когось із дитячих письменників, у них отрути від слів найменше. У вухах гуділо від слів, хотілося закричати людям, щоб заткнулися хоч на хвилинку. Слова ранили мене всюди, куди б не приносила своє втомлене тіло, і реакція завжди була однакова – мовчання й абсолютне уникання слів, за якими колись полювала, допомагали не впасти у відчай.

Щоб вилікувати свою логофобію, я подалася далеко в гори. Той, хто там служив, вразив до глибини душі. То була проповідь ділом. Ближче до Херувимської до мене повернулася потреба у словах. Ті слова, що мене полікували, були геть звичайними, навіть мали відтінок місцевого діалекту, просто за ними стояв досвід реальної, а не придуманої боротьби. За словами стояли віднайдені смисли, що робило слова напрочуд місткими, ці слова, не позбавлені сенсів, мали на мене терапевтичну дію. Ті самі слова, що їх мені говорили всезнаючі тітоньки-паломниці, оживають в устах духівника, віднаходять втрачені смисли і дають сили жити далі. І ця таємниця продовжує захоплювати!

Бо інша справа, коли людина, що подолала рак, каже тобі про надію, ніж пенсіонерка з нежитем "вмирає" по п’ять разів на день, коли хтось із близьких робить щось "не так".

До мене нарешті дійшло: усі світлі слова завжди виходять від Бога. Слова із сенсами зустрічаю в духівника. Тепер, у дорослому віці, мені мало одних лише слів – мені потрібні слова із сенсом. Сенси здобуваються власним досвідом, а не методичним і послідовним накопиченням слів. Тому в Церкві існують святі і подвижники – ті, хто підтвердив свої слова, здобув і не розгубив сенси. А сенси не ловляться сачком для метеликів…

Коли повертаюся зі сповіді, щоразу отримую слова, які лікують саме тепер, і доза їх завжди щонайретельніше дібрана. Ті, що перебувають в атмосфері Духа, обходяться буквально 5-7 словами, після яких вистачає сил змінити себе, хочеться дихати і писати. Може, такими були слова Христа, на які відреагувала блудниця? Може, таким було запитання "Чому переслідуєш Мене", звернене до Савла, що врешті став Павлом? Може, на такі слова старця Ніколая Гурьянова свого часу відреагувала Анна Ахматова, а потім змогла написати з власного досвіду про "трезвенное сердце, память о Боге чиста. Мудрость немногословия, мудрость проста: прости, Господи!"?

Я не знаю, які слова тобі сказати, той, хто зараз це читає, я ще не на тому рівні, мої слова ще з отрутою. Чуєш? І не створюй собі зайвих ілюзій! Я тільки хотіла тобі сказати, якщо переживаєш подібну втому від слів, просто не переставай шукати.

"Мистецтво може бути спокутуванням гріха" – ці слова Миколи Бердяєва не дають мені спокою. Якщо так вдасться жити і писати, я буду щаслива. А поки що мені залишається найбільша творчість – сповідь. Я тепер знаю, де шукати нетоксичні слова. Але той, хто збагнув силу слова, воліє мовчати. Далі завжди йтиме тиша.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал