Ірина Березовська. Подих безсмертя, або Чому я не святкую Геловін-2020?

Коли я була маленькою, найбільше я боялася померти. От як пояснити малій дитині, куди поділася сусідська бабуся, яка недавно приносила мені червонощокі яблука? А куди подівся кіт, який ще вчора лизав мені щоку? Баби уже не буде? Ніколи-ніколи? А хто буде приносити мені яблука? А з ким я буду бавитися цілий день, якщо кота немає?

Мої великі зелені очі ставали ще більші. Якщо не стало баби з нашої вулиці, значить, я теж колись помру. Мене не буде. Колись. Більше не буде історій, коли вимикають світло, химерних малюнків, сукенок для ляльки, таких досконалих пасочок з піску, які на вулиці вміла робити лише я. Не вірю! Я існувала завжди – звідкись я це знала, хай що там кажуть дорослі. Он навіть Білосніжка прокинулася у своїй історії… Я не спала ночами, роздумуючи про смерть, прокидалася у сльозах – не хотілося зникнути якогось дня назовсім, ця думка була просто нестерпною…

Щоб не дратувати дорослих через нічні жахіття, я придумала собі гру: усе, що мені подобалося, я просила Бога забрати до Себе: "Боже, і цього слимачка, що так гарно п’є росинку з трави, також мені залиш для Раю". Так я продовжувала себе і протягувала до Раю усе гарне. З часом список усього, що я хотіла би бачити в Раю, став довжелезний – туди входили ляльки, які вмирали, дитячі скарби, які відбирали у мене старші діти, коти і собаки, яких не могла принести додому, чи просто нові нерозказані історії, яких не могла розповісти іншим. Це була якась така перша дитяча молитва, що дозволила мені не плакати ночами, лякаючи дорослих, а пізніше, у старшому віці, знайти точку опори, щоб перевернути світ.

У старшому віці я шукала можливості жити завжди в різних культурах і релігіях, але безсмертям там і не пахло.

Мене не влаштовувала ідея реінкарнації – не хотіла бути ні котом, ні фіалкою, але тільки собою, я хотіла вміти відчувати і придумувати історії, як завжди це робила. Тривалий час нічого мене не радувало, навіть мистецтво, завдяки якому пізнавала світ. Це означало крах усього. Мені треба було час від часу відчувати подих безсмертя, щоб могти переносити суєту. Здавалося, я вмираю. Бунт наростав. Стишив його тільки Христос. Якщо філософи і учителі духу давали мені набір правил для виживання серед собі подібних, то Христос давав мені безсмертя.

Якщо інші вчили мене жити, то Христос пішов за мене на хрест. Ніхто до і після Нього не робив для мене такого.

Усе мені нагадує про це – Його Дім, Його люди, мистецтво, через яке звикла пізнавати світ. Тепер я розумію, чому мені було так затишно із живописом. Входячи у творіння Тиціана, я поклонялася Йому разом із волхвами і всіма тими Медичі і вельможами у соболях і парчі, слухаючи Моцарта, оплакувала Його на Голгофі, шукала Його серед усього, що вважала досконалим і тільки коли віднайшла по-справжньому, то впізнала, не розминулася з Ним… То був подих безсмертя. Мені більше не страшно ні вдень, ні вночі. Я нарешті почала спати спокійно.

Тому мені важко розуміти Хеловін.

Мені чужа карнавальна культура і ще більш чужа культура страху смерті.

Інстинкти ніхто не відміняв, але я – дитина своєї традиції. Моя традиція змалку привчила мене поводитися так, ніби це ще не кінець, що там, за поворотом смерті, буде наступне життя. Тому я не маю потреби задобрювати потойбічні сили. Крім того, я занадто часто заглядала у вічі смерті, щоб загравати з нею щороку 1 листопада. Більше того, я хочу жити, хоч жизнь – боль і все таке. Я маю плани на це життя, поки іншого у мене немає, крім того, я все літо складала ягоди у заморозник, купила нові черевики і планую відпустку влітку.

Моя традиція мене вчить, що свято – це найперше смисл, який я туди вкладаю.

Пасха настає тоді, коли у моєму серці воскресає Бог. Різдво – це коли Він народжується у моїх координатах. День поминання померлих – це коли я хочу поділитися з ними всім добрим, що маю. Я просто знаю, що всі ті люди, яких я любила з дитинства, нікуди не зникли, ми просто в різних формах існування зараз, але ми обов’язково зустрінемося і я їм посилаю від нас з мамою трохи молитви і ще чогось дуже важливого для нас усіх, що неможливо вдягнути у слова. Вибачте мені, мої предки, я поганий піарник – я не можу вигадати достатньо контраргументів для піарників Геловіну. Але я просто запалюю свічки і хай нині буде просто церковна молитва, добре?

Коли мені буває важко або незрозуміло, коли не можу принести додому усіх безпритульних котів, коли не можу достукатися до інших, коли моїх сил замало, щоб повернути собі мир, я просто приходжу до Татка і говорю з ним – кажу Йому ту саму дитячу просьбу зафіксувати щось важливе для Раю. Вірю, що завжди залишатимусь, просто якогось дня переїду у ті свої небесні маєтки, де за 30 років наскладала собі стільки найгарніших скарбів. Але все ще залишатимусь серед ангелів і людей, стебел трави, зірок, котів і текстів, які нагадують про безсмертя. Бо Christosanesti. Усвідомлення цього факту дає мені сили жити, не боячись смерті. Саме тому не маю потреби вдягати костюм якоїсь нечисті і грати в її ігри.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал