Тетяна Вергелес. Жінки і медіа: власні високі планки часом паралізують

Розумію жінок, які вічно сумніваються. Сама з них. Коли беруся за новий текст, нове завдання, нервую і самопоїдально думаю, що навішувати на мене звання заслуженого журналіста України й «Золоту медаль української журналістики» було кумедним непорозумінням, бо ж у цю хвилю й два слова колючим дротом не можу зв’язати…

З чого б це я? З дослідження ІМІ випливає, що у медіа світ на 80 відсотків міряється чоловічими мірками. І багато проблем в головах: невіра у власні сили, відсутність мотивації, страх щодо власної компетенції, невміння писати тексти чи вести сторінку у соцмережах.

Чому так? Одну з причин назвала Елізабет Гілберт у книзі «Велика магія. Творче життя без страху». «Перфекціонізм – особливо підла спокуса для жінок… Надто багато жінок досі вірять, що взагалі не мають права заявляти про себе, поки вони та їхня праця не будуть досконалі й вищі за всяку критику… Тим часом чоловіків навіть крайня недосконалість мало коли стримує від участі у глобальному культурному діалозі», – ставить діагноз авторка бестселеру «Їсти, молитися, кохати». Її «Велика магія» в українському перекладі вийшла 2017 року, а я за три роки до того у «Моїй грішній журналістиці» зізналася: «Спочатку прагнеш бути правильною. Минають роки й робиш відкриття, що «шибко» правильні, якісь вони неправильні. І стає легко-легко».

У журналістику я прийшла не після університету, а у 30-річному віці. Пам’ятаю оту муку почати текст. Все не те, все не так, а дедлайни в інформаційних ЗМІ – річ жорстка. І я тихо психанула: почну з будь-чого, з фігні. Неоковирно? Нехай. Потім перепишу, виправлю. Не знаєш, з чого почати, почни з кострубатості, дурниці, «випадкової» фрази. І несподівано поїзд рушає, набирає розгону... Перфекціонізм, клішовані думки про сакральність друкованого слова – високі планки часто паралізують. Краще тактика малих кроків, часом непомітних іншим, але коли вони день за днем, це додає життю приємного сенсу.

До речі, дедлайни – класний мотиватор. Зрозумівши це, взяла за звичку у красивому (обов’язкова умова) блокноті записувати собі завдання: від «завершити рукопис» до «пересадити квіти». Це мотивує, мобілізує, унеможливлює нудьгу. На 2020 рік цей щоденник з написом на палітурці – «Fortune favors the brave». Фортуна сприяє відважним.

Кілька разів у житті я опинялася без роботи, а якось навіть із «вовчим білетом». Часом дивуюся, як вижила. А дива не було, просто опиняючись «на нулі», стираю в голові файли про буцімто досягнення, вагу в суспільстві, усі «понти» відправляю у кеш минулого. Все спочатку. Так і з Інформаційним агентством ЗІК, яке вважала своїм дітищем. Прийшов новий власник, світоглядно, ідеологічно чужий мені і європейській Україні, й вистачило 15 хвилин, аби відправити ЗІК у кеш. Не оплакувала себе, «нещасну». Перегорнула сторінку: крок за кроком втяглася у проєкт, що стосується історії двох львівських університетів, незабаром у видавництво піде рукопис книги.

Як головна редакторка сайту якось була на прийнятті з нагоди Днів Ізраїлю в Україні. Виступав рабин, і перевернув мої мізки словами: «Хто переміг і засвяткувався, той програв». Хто програв і застряг на поразці – той програв подвійно. Піднятися, зняти з себе лахи жертви, причепуритися – й уперед, і, як каже моя товаришка, «плювати на кінозйомки».

До слова, про «кінозйомки»J. Оця провінційна голівудизація зовнішності жінок-ведучих на деяких олігархічних телеканалах, коли хай там які таланти, лише б як з глянцу, воно, звісно, мобілізує чоловічу аудиторію, але навряд чи надихає нас, звичайних жінок, виявляти активність у медіа… Часом дивлюся ранкову програму на TVPPolonia. Пари ведучих (жінка і чоловік) змінюються, у них різні гості. Але коли в студії привітна, якась «дуже своя» Мажена Рогальська, то і її гості почуваються вільно, жінки йдуть до неї у програму із задоволенням, це помітно… Надихає, що у цьому сенсі в українському телепросторі ситуація помітно змінюється.

Щодо соцмереж, є добра новина J. Ми звикло нарікаємо, що, скажімо,Фейсбук – пожирач часу і життєвої енергії. Це так і не так. Якщо з розумом, то соцмережі вміють допомогти жінкам виявити публічність, пробитися з власною позицією, поглядами на світ, не порости мохом. Як було у доінтернетну, досоцмережну епоху? Три газети на обласне місто. Якщо тебе там не друкують, якщо ти «не в пулі» влади і головреда, то хто і де почує тебе? А тепер із соцмережами вольній – воля, сідаєш і пишеш свою «експертну думку».

Лише шкода, що ті, хто має що сказати, не пишуть.

Коли з відкритим ротом сиджу в кріслі стоматологині, яку знаю років тридцять, і слухаю її міркування про больові точки медицини, шкодую, що не ввімкнула диктофон… Жінка інтерном прийшла в поліклініку, а тепер ас у своїй професії. Коли життя змушує, вона активістка, здатна обстоювати інтереси громади, вийти на пікет під Ратушу. Не одну тему для сайту ЗІК я винесла з її кабінету. Нині вона присутня у Фейсбуці, але це сліпа сторінка... А ще в моїх фейсбучних друзях Теодозія Баран – «головиха». У 1990-х вона була єдиною жінкою – головою колгоспу у Львівській області. Теодозія Миронівна такої долі, що фільм знімати. Я бачила, як космонавт Леонід Каденюк їй руки цілував… Вона могла б писати важливі речі про те, чим живе село, про проблеми прикордонних сіл.

Таких жінок треба розворушити, запросити до публічності. У редакції сайту ЗІК ми любили роботу з блогами, робили акцент на коментарі до актуальних подій, були раді новим іменам. Читацька аудиторія це відчувала, тому й заявок на блогерство було чимало. Багатьох ми самі «вираховували» за дописами у Фейсбуці і запрошували на сайт… Єдине, від чого хочу застерегти потенційних експерток і експертів, то це від нав’язливості загалом, а під час виборчих кампаній особливо. Звісно, керівники медіа і журналісти бувають різні, але мене галопуюча настирливість і дратувала, і викликала підозру, що наш сайт прагнуть «використати» всліпу. І нерідко так і було.

Атмосфера, корпоративна культура в медіа – дуже важливо. Відчуваю це щодо Львівської політехніки, де тепер працюю: публічність, громадська активність, присутність у медіа притаманне, зокрема, тим жінкам-політехнікам, які є у моїй френдстрічці. Пишуть цікаві репліки і невеличкі тексти науковиці, менеджерки, викладачки, а також представниці університетського Центру комунікацій. Чому так? Бо це важлива складова корпоративної культури. Через соцмережі, медіа Львівської політехніки активність цих жінок помічають серйозні ЗМІ, які не лише пасуться на прес-релізах та офіційних зведеннях, а потребують експертних оцінок подій. Астрофізика, архітектура, культурні зв’язки з діаспорою, історія науки, хімія, митна справа… Про все це можна розповісти й написати популярно, захопливо. Ми ж, жінки, стільки знаємо про цей світ!

Кепсько, неприємно, що українські медіа – «нежіночі». Але ситуація зміниться, якщо спробуємо її змінити. «Захочеш – і будеш», – казав Олег Ольжич. Тож варто захотіти...