Українські діти шукають опертя в сучасних казках, а не класичних, - літературознавиця Ніна Герасименко

Про це повідомляє Еспресо.Захід

Сучасна українська література переживає потужний сплеск казок на військову тематику. Цей факт неабияк заскочив упорядницю альманаху "Художні хроніки війни. Вічність трива цей день" Ніну Герасименко. Книжка щойно побачила світ у тернопільському видавництві "Джура". Ніна Герасименко є кандидатом філологічних наук та старшим науковим співробітником відділу української літератури XX століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, який спершу зініціював проведення літературно-мистецького форуму "Музи не мовчать!", а вже за його результатами підготував до друку 450 сторінкове видання з творами 47 українських прозаїків, поетів та драматургів, створених після початку повномасштабного вторгнення Росії. Ідея проведення форуму належать доктору філологічних наук, професору Наталі Торкут. Профінансував вихід альманаху відомий харківський меценат, волонтер та громадський діяч Денис Тарновський.

- Щоб зібрати сучасний літературний матеріал, - розповідає Ніна Герасименко, - працівникам нашого відділу довелося зробити сотні телефонних дзвінків до знайомих та незнайомих авторів з одним-єдиним запитанням: "Чи є у вас художні твори, створені після 24 лютого 2022 року?" Найчастіше у відповідь лунало: "На жаль, не пишеться…", – розповідає Ніна Герасименко. – Більшість письменників тоді тимчасово заніміли. Про романи не йшлося, тільки про малі жанри. Для великої форми враження мають вистоятися. Отже, я напитувала етюди, шкіци, начерки, новели, оповідання і раптом виявила, що більшість запропонованого – казки! Цілі цикли є у Ірен Роздобудько, Галини Вдовиченко, Олени Лань. Знаємо, що вдалися до казкової тематики Іван Андрусяк та Олександр Михед, щоправда, їхні художні твори вийшли друком поза нашим альманахом.

Після Революції Гідності й початку російсько-української агресії на Донбасі, тобто протягом першої фази війни 2014-2022 рр., творів для дітей, де були б відображені ці події, було небагато. Найвідоміші "Мій тато став зіркою" Галини Кирпи, "Повернутися з війни" Наталі Нагорної, роман Олени Захарченко "Вертеп" - для підлітків. А казок узагалі було обмаль. Наскільки я пам´ятаю, лише "Казка про Майдан" Христини Лукащук і "Війна, що змінила Рондо" Романи Романишин та Андрія Лесіва, де війна постає дуже завуальовано й метафорично у категоріях "добро-зло". Тоді також страждали діти – на Донбасі передовсім, та все ж процеси були не настільки масштабними і кривавими, як після 24 лютого. Можливо, саме це і спричинило активний розвиток воєнної казки саме тепер. Щоправда, казку за всіма вимогами жанру створила тільки Олена Лань, у притаманному їй фольклорно-магічному стилі: з домовиками, чортами, суденицями, цього разу – на волонтерському складі... Решта письменниць подали філософсько-етичні замальовки чи малу прозу у казковій формі, та все одно...

Коли відбуваються такі суспільні злами, коли твій стабільний світ буквально "розтрощують", дитині просто необхідно за щось зачепитися, щоб не провалитися у ментальну та емоційну прірву. І не тільки малечі, а й дорослим теж. Я досі не вірю, що велика війна може відбуватися посеред Європи у XXI столітті. Що загинули тисячі людей і є тисячі покалічених. Що моя донька є "дитиною війни". Що над нашим будинком літають російські ракети. Це ж повний абсурд! Так не може і не повинно бути! У такі хвилини людині потрібно мати під рукою щось стале, ціннісне, справжнє, те, що втримає на поверхні, збереже від психічних розладів, захистить від страхів і від думок. І на цю роль чудово підходить казка. Бо там Світло долає Темряву, Добро завжди перемагає Зло, а Правда – Кривду. І саме зараз ця сентенція, як ніколи, глибоко западає в душу. Якщо хочете, у цьому сенсі казка стає для дитини величезною силою, такою самою, як молитва.

Чи не означає це, що часи "Івасика-Телесика" відходять у минуле? І що сучасні українські авторки намагаються створити нову етичну суспільну модель?

Народні казки будуть затребуваними завжди. Але їх зазвичай читають діткам молодшого віку, а ось ніша казок для старших дітей у нас довгий час залишалася відкритою. Звісно, є класика – хрестоматійні твори Всеволода Нестайка, Лесі Ворониної, Сашка Дерманського, Марини Павленко. Але сучасної авторської казки в Україні завжди бракувало. Хоча б тому, що для кожного покоління потрібна своя авторська казка, у персонажах якої сучасні діти б впізнавали себе. Може, якби такі книжки з’явилися, відновилася б і культура читання.

На мою думку, оці воєнні казки теж виникли, передовсім тому, що суспільство почало їх потребувати. Коли дитина прокидається від вибухів, коли бачить вирви від ракет, коли слова "укриття", "Калібри" стають буденними, коли школярі обговорюють на майданчиках ймовірність ядерної війни ... сучасні казки стають для дітей набагато важливішими, ніж класичні, вони шукають в них опертя. У фантастичних персонажах оповіді дитина впізнає себе. І від цього їй стає легше. Адже герої казок врешті-решт долають усі перешкоди і головне – вони зуміли врятуватися, вижити, попри все.

А чи не краще, з психологічної точки зору, навпаки імігрувати до мирної європейської казки?

Усе залежить від дитини. Можна і втекти на кілька книжок, бо жити тільки емоціями війни дуже важко. А з іншого боку, коли жахливі реалії перетворюються на казку зі щасливим кінцем, усе ж таки менше боїшся.
 

Серед 47 авторів "Художніх хронік" лишень десять – чоловіки. Чому? Не змогли з рештою зв’язатися?

Це одна з причин. Коли я зателефонувала, Борис Гуменюк був на фронті. Говорити він не зміг, скомунікувалися у Телеграмі. Сказав, що не пишеться. Від 23 січня 2023 року ніхто не знає, де він. Зник безвісти. Василь Паламарчук, Віталій Запека, Сергій Гридін, Валерій Пузік, Павло Вишебаба, Артем Чапай, Артем Чех також у війську. Як і Олександр Хоменко. До альманаху увійшов його "Літопис" - щоденникові записи, присвячені бійцям 6-ої роти батальйону "Свобода" НГУ. Це український історик, есеїст та поет з Гостомеля. Пішов воювати з перших днів вторгнення. Пише на мобільному телефоні, потому пересилає тексти дружині – письменниці Наталці Позняк.

З іншого боку, українська література вже близько 20 років має здебільшого жіноче обличчя. Як на мене, сучасна жіноча проза складніша та цікавіша за чоловічу. Відкритіша. Повна сильних характерів, які мають і самі авторки, які дуже вдало представлені і в так званій високій літературі, і в масовій. Який би жанр зараз не згадали, у ньому вже вкарбовані з десяток жіночих імен.

З останнього, що прочитала, дуже сподобалися новели житомирянки Марії Олещенко. Вона – бойовий медик ЗСУ, доброволець. Має кілька відзнак та нагород за хоробрість та відвагу на полі бою. Активно писала на фронті й у шпиталі після поранення. Її твори опубліковані у антології американського видавництва "Bass Clef Books" 2022 року. Кілька замальовок увійшли і до нашому альманаху. Приміром, фантасмагоричний твір "Боже, прийом, це – Мері".

Марія Олещенко. Фото з альманаху "Художні хроніки війни. Вічність трива це день"
+++

Уривок з твору Марії Олещенко "Боже, прийом, це – Мері"

"Ми – різні", каже вона знову. І думає про однакових. Дівчинку, вовка й лиса. Однаково скажених. Однаково спаяних. Однаково божевільних.

Різні. Учорашній ти стрибав через дерева, і очі в тебе були кольору віри. Але ти обов'язково побіжиш знову. Тільки очі будуть іншими.

Учорашня я не мала віри, та мала знання. У те, що все буде добре. А тепер я не бачу, куди йти. Світ навколо заяскравий. Але лис обіцяв надіслати окуляри. Щоб ніхто, окрім вовка, не бачив цю безодню.

Лисе, ти ж надішлеш? Ти обіцяв...

Ми зайшли в ліс і вийшли з нього іншими. Ми загубили там майже все. Майже всіх. Але ті, хто в нас є, вони всередині. Назавжди. Чуєш, вовче, назавжди. І тепер уже я кажу тобі, що все буде добре.

Дівчинка обіймає хижака, шукає небо в його очах. І знаходить. Відправляє посилки лису. І чує небо в його голосі. Пише тим, хто є, і відчуває небо в теплі їхніх слів.

Ми стали різними. Іншими. Але не гіршими. Чуєш, вовче? Не гіршими.

От тільки очі треба від світу сховати, бо смердить від порожнечі погляду. Аби лис не забув вислати окуляри. А інше ми поборемо...

17.06.2022 p