Науковці, звання та дипломи – чи цінують їх в Україні? Блог Лесі Кічури

Зізнаюся відверто – написання кандидатської роботи далося мені геть нелегко. Бо за час її написання у мене народилося двійко діток із перервою у 3 роки, і коли я здавала щорічні документи та звіти до відділу аспірантури і не оформляла декретної відпустки в університеті, а лише за основним місцем праці, на мене дивилися неначе на людину, позбавлену розуму, бо як же можна писати наукову роботу з двома малими дітьми?! 

А ще, коли я складала кандидатські мінімуми, то на іспиті з української мови перебувала на 9-му місяці вагітності і тодішній декан факультету йдучи коридором, сказав до свого колеги: "Ну от нащо таких-от брати до аспірантури, хіба з них щось буде?!". Обоє, звісно ж не помітили, що я піднімалася сходами і встигла почути репліку з їхньої розмови. Цей випадок ще більше мене спонукав набратися злості і допрацювати роботу в найкоротші терміни на шаленому адреналіні. 

Пригадую осінь 2010 року. Тоді мій чоловік щоденно забирав обох діток на майданчик на декілька годин, а я в той час у нашій львівській квартирі розкладала на підлозі "пасьянс із аркушів", щоб безпомилково сформувати список із 428 позицій використаної літератури.

Врешті я це зробила! І наукову роботу здала до захисту на рік швидше дозволеного терміну.

"Чи варта була гра свічок?" – у моєму випадку варта! Бо саме диплом кандидата наук із соціальних комунікацій дав мені змогу 7 років викладати в улюбленому університеті імені Івана Франка на своєму факультеті журналістики. Впродовж цих років відбулися сотні (!!!) знайомств з людьми, з якими в тій чи іншій сфері журналістики я працюю й досі і мені не до снаги уявити, як би обернулося моє життя без цього досвіду!

У мене запитують поради – чи варто йти до аспірантури сьогодні? Не можу дати всім однозначної поради, бо бюрократичні кола пекла таки там ще присутні. Хоча всім і завжди кажу: "Ви спершу 7 разів подумайте, чи воно вам треба і лише з 8-го разу зголошуйтеся вступати до аспірантури, бо це дуже й дуже важка праця!".

Я знаю десяток людей, котрі вступили до аспірантури, але з різних причин не закінчили її, також знаю чимало колег, які не мають наукового звання і зараз жалкують, що не взялися за це з молодих років, бо зараз уже не мають змоги до цього повернутися. На жаль, серед мого оточення є й такі, хто з юності залюблювався в науковій роботі, проте диплом жодного дня не послужив їм у житті.

Може, ви знаєте цікаві історії науковців та дослідників, то діліться, цікаво, чи модно в Україні сьогодні бути фахівцем із царини науки та досліджень?

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.