"На нас завжди хочуть напасти і пограбувати – чи йдеться про шматок землі, чи про пісню", – народна артистка України Таїсія Литвиненко

І це слово – також сильна зброя проти ворога. У цьому переконана народна артистка України, акторка театру імені Марії Заньковецької Таїсії Литвиненко, яка знала, що таке війна, ще з дитинства. 

"Еспресо.Захід" поспілкувався з народною артисткою про театр і війну, про те, як зараз українцям боротись з власними страхами, зокрема й завдяки мистецтву, а також як українська і світова класика покликана займатись просвітництвом у нинішніх умовах.

"Друга світова не була такою страшною, як сьогоднішня війна" 

Пані Таїсіє, ви народилися до Другої світової війни – що пам’ятаєте з тих часів? Чи могли уявити, що війна може повторитися знову? 

Тоді війна була не такою страшною, як тепер. Не було такої нищівної зброї, коли падає ракета і вбиває все живе навколо. Ми жили під Києвом і з нашої веранди виднілась київська набережна. В хаті оселився молодий комендант Генріх. Йому приносили їжу, а дещо перепадало мені. Ад'ютант, який носив їсти цьому Генріху, завжди дивися на фото своєї дочки Єви й показував на мене. Приносив хлібину і ділив нашій родині. Приносив три котлети, одну давав мені. Тобто він був людиною.  А коли от радянська армія була, то був такий Вася з Рязані і я в нього була закохана. Він грав на гармошці. Коли був наступ на Київ, я дуже плакала, що він пішов. Прощався з нами всіма і загинув. Я так сумувала, що залізла під хату і три дні так сиділа.. Такі от просто пригадую людські почуття. Вони завжди були є і будуть. 

Театр – це прекрасність. Він повинен людей розбавляти від цього горя. 

Зараз дуже багато людей живуть у стані постійного стресу? Як із ним справляєтесь ви?

Важливо – не бути самому. Йти на вулицю, гуляти, спілкуватись. Основна моя ціль – переконати, що не треба заглиблюватись в наше горе. Все прекрасне придумано для того, аби людина жила цим. Зокрема і театр – це прекрасність. Він повинен людей розбавляти від цього горя. 

Або ж, для прикладу, церква. Я люблю ходити до костелу, там маю улюблений образ Матері Божої, завжди йду туди молитись. Зустріла там доброго товариша, священника. Попросила якось в нього молитви до Божої Матері. А він дуже здивувався, бо українка попросила молитви до Матері Божої. Каже "я пошукаю, якщо миші не з'їли, то я вам дам". Я його взяла за руку, а в нього вони такі були дуже шершаві. То й кажу, що треба кремом помастити. Принесла йому наступного разу крем до рук. Дуже був задоволений. Ще якось принесла шалик теплий. Дивувався, бо жодна полька ніколи не приносила нічого і не запропонувала шалика у костелі. Так ми з ним поріднились. Але згодом дізналась, що він помер. Я до того розповідаю цю історію, що треба радощі давати іншим і самій тішитись від того. Зараз згадала цей момент, і збагнула. що йому було приємно.

"Україна, як Наталка-Полтавка, – красива дівчина з характером"

Зараз український народ переживає важкі часи. Як гадаєте, чи є під час війни місце для театру? 

Публіка сприймає цей протест, як протест України, яка не хоче мати нічого спільного з п'яницею. 

Обов'язково повинне бути місце для театру під час війни. При тому не мусить бути сцени вбивства. В нас є вистава "Життя p.s" про мужчину і жінку, яка любила його на фронті. Можливо, суто війна – для камерної сцени швидше. Люди, які наповнюють понад тисячний зал, хочуть йти в театр, у якому показують "Гуцулку Ксеню", хочуть прекрасну українську музику. За новітніми "штучками" ми забули про класику. Як у нас говорять, жартуючи, "коли в театру немає грошей – треба ставити "Наталку-Полтавку". Там чудова музика Лисенка, прекрасні тексти. П'єса написана не просто "хто вийде на сцену – той артист", а для класичних акторів, де було амплуа, де героїня, ліричний герой, простак, батько, злодій і мама, яка хоче видати заміж тільки за багатого. Тут є певна революційність – характер української красуні, яка каже "Ні, не піду. Не піду за дурня і п'яницю!". Оце є протест проти чинних звичаїв. І дівчина виходить за свого героя, дочекалась. Публіка любить цей протест. У образі Наталки-Полтавки уособлена Україна. Бо, як класики писали, Україна – красива дівчина з характером, яка протестує. Публіка сприймає цей протест як протест України, яка не хоче мати нічого спільного з п'яницею. 

Колись все українське було заборонене. Але це все є в коді нашої крові – колядки, пісні, вишиванки. Тобто люди в усьому бачать українські символи. Ми – народ, який весь час під загрозою, весь час нам заздрять і завжди хочуть напасти та вкрасти. Чи йдеться про кусок землі, чи про українську пісню.

Театр на воєнну тематику – які п’єси спадають вам на думку, в першу чергу, і чи доводилося в них грати?

Я грала у виставі "Блакитна троянда". Співала дуже гарну пісню Богдана Стельмаха "Не забудь". Всі ми хотіли тоді відроджувати все українське. А грала там у військовій формі. Коли зустріла свого хлопця, співала йому цю пісню. Якби я не стала старшою, то і до цього часу грала б в цій п'єсі. В ній не відбулися вибухи чи вбивства, там все було про любов. Але словами любові ми за цю любов боролись. Адже театр бореться своїми методами, це в кіно можна показати і бій, і танки. 

От власне – кіно добре може передати війну. А чи під силу це театру?

На жаль, зараз забувають, що сила театру полягає в слові. А слово в театрі – це і слова Тараса Шевченка, і Івана Котляревського. Слово впливає на нас. Ми маємо книжку книжок – Біблію, в якій написано "спочатку було слово". Тому через слово актори мають так передавати почуття, щоб людям було зрозуміло, за що ми боремось. Це зараз театр дещо інший. Режисери стали "зображальними". Пішло більше застосування техніки, світла, 3D, 4D, 5D, драбини, актори десь лазять, музика гримить. Тобто це Слово – воно втрачається. Залишилось, щоправда, телебачення. Але це – слово, яке нас вбиває. Зокрема новини. Навчились писати "фейк". А чому фейк, якщо є українське слово – брехня. Ми зараз заплутались у цьому словоблуді. Переконана, що треба ставити українську класику. Та її чомусь знімають з репертуару – "Гуцулку Ксеню" чи "Ісус – син Бога живого". Зауважу, що ми самі винні, що у нас знизився смак до всього, як каже Карпенко-Карий у "Житейському морі". Ми, значить, погано боремо в театрі.

"Шкода, що сучасних керівників міста не часто побачиш у театрі"

Театр – це також є боротьба. Боротьба за душі людей, культуру, мову, музику.

Підлаштовуючись до нових подій, чи потрібно міняти репертуар на час війни?

Я вважаю, що ні. У класиці все є, там все сказано. Просто красиво завуальовано. Публіка має лише слухати ці тексти. От взяти, до прикладу, Шекспіра, який писав понад 400 років тому – про взаємостосунки людей, про ці звірства. Коли брат брата вбиває, племінник дядька, вбив маму, батька. Це все є в "Гамлеті". Тому повторюсь, театр – це також є боротьба. Боротьба за душі людей, культуру, мову, музику. Адже наша публіка все ще не знає української класики. "Сватання на Гончарівці" – вистава, поставлена вже, мабуть, 10 років тому. Але там є все – і дядько, який з фронту приходить і щось лепече, побувши в "закордонах", що війна робить з людиною. Все є в класиці.

У часи СРСР дуже відчували політику русифікації? В чому вона полягала? 

Якщо ми називаємось "національний театр", то в нас і мова повинна бути вишукана – українська. Ми не повинні грати російською мовою. Раніше, до речі, багато театрів, коли знизився репертуар, почали грати російською мовою. Але це не врятувало їх.

Навпаки – публіка перестала ходити й перестала довіряти акторам. Та й взагалі, як це – коли актор українець і він розмовляє російською мовою? Був час, коли за викладання російською доплачували. Все це швидко забувається, бо люди у цій круговерті подій тратять уже відчуття реальності. 

А стосовно русифікації, то все залежало від керівництва театру і міста. Колись була така посада – керівники з ідеології. До речі, коли Україна здобула незалежність, то керівників міста на виставах не часто побачиш. Акторам також потрібна похвала, як і дітям. Але це повинні бути освічені люди. Чим більше людей піде до театру – оце і буде також боротьба проти нашого ворога. Люди не будуть сумувати вдома і лише дивитись на горе. Прийдуть допомогти, дати гривню на Збройні сили.

Довкола треба все робити щиро і працювати так само. На сцену виходити так, ніби востаннє.

До речі, театр долучається до допомоги фронту зараз і яким чином?

Звичайно. І на машини гроші збираємо, і величезна волонтерська робота – перуть білизну, готують їжу. 11 акторів пішли захищати Україну. Та й не лише актори, а й освітлювачі, працівники сцени. Молимося за хлопців на фронті. Наші молитви помічні, я в це вірю. Театр – це теж молитва. Я прийшла після прем'єри й кажу чоловікові: "Федоре, все-таки театр потрібен, людина повинна бути зайнята чимось хорошим, не лише щоб їсти та пити". Довкола треба все робити щиро і працювати так само. На сцену виходити так, ніби востаннє.

Стежте за різними регіонами, новинами Львова, України та світу з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу  facebook-сторінку  та  телеграм-канал.