"Мільйони російськомовних українців стали бандерівцями!" Історія сім'ї з Харківщини, яка вимушено живе у спортзалах Львівської політехніки

Про це повідомляє "Еспресо.Захід".
 

У 21-му та 22-му корпусах Львівської політехніки розташовані спортзали для різних спортивних секцій. Однак з початком війни всього за кілька днів їх переобладнали під потреби біженців, яких щодня тисячі прибуває до Львова. У цих двох корпусах одночасно може жити близько тисячі людей. Для них створені відповідні умови, організовані обіди та вечері, є душові кабіни, гаряча вода, туалети, в приміщеннях тепло і є де спати, навіть почали завозити ліжка. Крім цього, волонтери приносять одяг, взуття, їжу, воду й інші необхідні речі. Також сюди регулярно навідуються лікарі, щоб у разі потреби допомогти людям.  

Читайте також: "Ми вже один раз тікали від війни…". Репортаж із залізничного вокзалу у Львові

Як пояснює завідувач кафедри фізичного виховання Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету "Львівська політехніка" Віктор Корягін, біженці тут довго не затримуються, день-два – і їдуть далі, тому це швидше "перевальний хаб", через який щодня проходить сотні людей. 

"Усі наші зали зайняті біженцями. Всі викладачі ходять допомагають. Також наші студенти тут працюють волонтерами. Стосовно вимушених переселенців, то вони довго не затримуються. Часто є така ситуація, що людей доправляють сюди з вокзалу, вони ніч переночують і наступного дня їдуть далі, здебільшого в Польщу. І так хвиля за хвилею. Тож у нас біженці довго не затримуються. Звісно, є такі, які чи не мають можливості їхати за кордон, чи не хочуть, однак їх меншість", – каже Віктор Корягін.

Сім’я Нагірних – одна з небагатьох, яка живе тут вже близько тижня. Вони приїхали з міста Люботин, що за 20 км від Харкова. Як розповідає Наталія Нагірна, до останнього були вдома, але коли вибухи стали все ближчими до їхнього дому, вирішили покинути рідне місто.

"У нас із чоловіком двоє доньок, одній 10 років, а іншій – 16. Спершу ми ховалися в підвалах, але потім втомилися від цього. Ми переїхали, щоб зберегти життя наших дітей. Чимало родичів залишилися на Харківщині. Нам пощастило сісти в потяг з Люботина і потрапити до Львова. У перші дні в Харкові на вокзалі було справжнє божевілля. Однак згодом ситуація стабілізувалася і ми виїхали. – розповідає Наталія. – Ми не хочемо їхати в Польщу чи ще кудись, бо не хочемо розділяти сім’ю, я хочу бути з чоловіком, а мої дівчатка – з татом. Чоловік пробує зареєструватися у військкоматі, але там такі черги, що днями стоїть і не потрапляє. Коли ж війна закінчиться, то обов’язково повернемося додому й будемо відбудовувати наші міста. Слава Богу, що наш будинок поки цілий, але от могили родичі – зруйновані". 

Жінка за освітою бухгалтер, до війни багато років займалася клінінгом, мала постійних клієнтів. Її чоловік Роман за освітою вчитель музики, але останнім часом працював вантажником. Через війну вони втратили свої роботи і зараз намагаються знайти можливості заробити копійку для потреб сім’ї, бо не знати скільки ще триватиме війна.

Читайте також: Як і де можна відновити документи у Львові

"Чесно, вже втратила лік часу. Не відчуваю себе тут в гостях, навпаки, відчуття, що ми вдома, жодного поганого слова не чула на нашу адресу. Волонтерам і всім людям, які нам допомагають, поклін до землі. Ми намагаємося себе чимось зайняти. Хочеться працювати, але більшість часу доводиться просто сидіти. Волонтери кажуть, щоб ми відпочивали. Але від того можна збожеволіти, тому шукаємо собі тут заняття, допомагаємо іншим і, звісно, надіємося на нашу швидку перемогу!" – каже жінка.

Читайте також: "Російські військові сказали нам, що мають наказ убивати цивільних": Історія сім’ї з Київщини, яка дивом врятувалася від смерті

Сім’я Нагірних має родичів у Росії. Але, за словам Наталії, з 24 лютого вони перестали бути родичами:

"У всіх нас велика злість на росіян. Спершу я намагалася пояснити своїм родичам у Росії, що тут насправді відбувається. Надсилала їм фото і відео, як їхні солдати знищують міста, цивільних людей і все, що є в Україні. Але мої родичі, які знають мене 43 роки, мені не вірили і казали й досі кажуть пропагандистські речі, що це все ваші "бандеровци". Я їм на це відповіла, що нас тут таких 45 млн, тому дуже довго доведеться стріляти. Там у Росії досі думають, що російськомовних людей в Україні треба від когось визволяти, хоч я їм багато разів пояснювала, що ніхто нас за мову не пригноблює, не треба нас визволяти, нам до війни чудово жилося. А тепер мільйони українців у Києві, Харкові, Одесі, Маріуполі, які говорять російською, люто ненавидять росіян і Росію за всі ті звірства. А родичі на це відповідають, що Харків їх підвів. Це ж треба! Спершу вони вважали, що тут їм будуть вареники давати й рушниками дорогу стелити. А потім вирішили, що коли бомбитимуть місто, люди здадуться. Ні, в Харкові росіян вигнали ще 2014 року. Якщо тоді не зрозуміли, то зараз їм пояснюють це кулями. Але ми ніколи не простимо росіянам вбитих дітей, за кожного українця загине десять-двадцять їхніх. Якщо спершу їхніх солдатів якось жаліли, давали чаю, телефон подзвонити до мами, то тепер їм немає пощади, їх просто знищать! Росіяни прокляті на кілька поколінь вперед, бо не зупинили цього божевілля, вони співучасники злочину своєї влади. Мої родичі з Росії кажуть: а що ми можемо зробити? А я їм з 2014 року ставлю в приклад Майдан, коли люди не боялися йти під кулі, щоб змінити долю своєї країни. А росіяни бояться, поліцейські б’ють на мітингах їхніх жінок та бабусь, а вони просто дивляться". 

• Нагадаємо, площа Ринок у Львові заповнена переселенцями, а життя у центрі міста вирує, як у мирний час. Кав’ярні та сувенірні магазини починають відновлювати свою роботу.