"Російські військові сказали нам, що мають наказ убивати цивільних": Історія сім’ї з Київщини, яка дивом врятувалася від смерті

Наталії Зігурі 41 рік, її чоловіку Сергію Зігурі – 48 років, а їхній дочці Анастасії – 9 років. Наталія приватний підприємець і займається логістикою, а її чоловік – співвласник фабрики з виробництва дерев’яних речей. До війни вони мали квартиру в Бучі і приватний будинок в котеджному містечку "Полісся-2006", що за 12 км від центру Бучі, також у їхній власності було чотири автомобілі. Та всього за кілька днів військових дій російські окупанти знищили практично все їхнє майно.

Наталія розповіла "Еспресо.Захід" про два тижні жахіть, які довелося прожити її сім’ї, не маючи змоги виїхати на безпечну територію.

Початок війни

"Війна застала нас у нашому приватному будинку в закритому котеджному містечку "Полісся-2006", що розташоване в селі Блиставиця. Від нашого будинку до центру Бучі – 12 км, а до аеропорту "Антонова", що біля Гостомеля, всього 3 км. Тобто ми були в самому епіцентрі бойових дій. 24 лютого, десь о 05:15 ранку, ми прокинулися від вибухів. У нас дерев’яний будинок і стіни сильно почали трястися. Ми не маємо підвалу, бо живемо поруч озера, тому в нас підвали затоплює", - розповідає жінка.

"Увімкнули новини і десь за 15-20 хв. почули екстрені новини про те, що Росія напала на Україну. Чоловік одразу поїхав на АЗС, щоб заправити автомобіль бензином, бо всі чотири наші авто були недостатньо заправлені.

Того ж дня почали літати гелікоптери. Їх було дуже багато і вони літали так низько, що зачіпали верхи дерев. Десь в обід ми бачили, як збили один вертоліт, який впав недалеко від нас. У перший день звуки обстрілів не припинялися. Було дуже страшно", - продовжує вона.

"З нашого вікна видно трасу, до якої близько 150 метрів. Ця траса пролягає від Гостомеля до Бородянки. Нам було дуже добре видно, як там рухаються машини. Цілий день 24 лютого українські авто їхали трасою. А вже 25 лютого наші машини було видно десь до 11:00, а потім ми побачили колону російських танків, які їхали з боку Гаврилівки. Після того цивільні авто вже не їздили. Ми збиралися виїхати, але коли приїхали танки, то вже не ризикували нікуди рухатися, дуже злякалися. Думали, що перечекаємо, але не думали, що це буде так довго і важко", - каже Наталя.

Далі всю ніч були сильні вибухи. Була справжня війна за аеропорт. Наступного дня, каже жінка, порахували, що за одну хвилину їхало близько шести одиниць військової техніки. Від ранку до вечора, рухалися дуже повільно і щільно. Згодом колона тримала дистанцію. В обід поверталися в Бородянку, а на вечір знову їхали в бікГостомеля та Бучі. Постійно було чути вибухи та стрілянину. Поки вони воювали за аеропорт, окупанти не заходили.

Електрика

24, 25 та 26 лютого в помешканні ще була електрика, а вже 27 лютого зникла. Людей врятувало те, що в сусіда був газовий генератор. Коли він його увімкнув, протягнули до себе кабель і ще декілька днів мали трішки електрики, поки в сусіда був газ. Ускладнювало ситуацію те, що обслуговування будинку - повністю на електриці.

Зв'язок

"Через те, що там ліси, в нас ніколи не було хорошого мобільного зв’язку. Але стикнулися з тим, що зв'язок практично зник. Зробили висновок, що вороги включили "глушилки". Зв'язок був лише в одній точці, яка була не захищена і прострілювалася, тому лише раз на день виходили туди і писали рідним, що ми живі. Коли зникло світло, то вже не могли дивитися телевізор й інтернет теж не працював. Економили заряди на телефонах. А інформацію отримували з маленького радіо, яке було на старому телефоні. Ми його тихенько слухали, щоб знати про стан справ", - розповіла Наталя.

Їжа та вода

Стосовно їжі, то жінка каже, що проблем не відчували, бо мали трохи запасів у будинку, плюс у сусідів теж були продукти. Мали газовий обігрівач на якому варили каші. Але їсти особливо не хотілося. З водою було складніше, особливо в останні дні, тому перестали її використовувати для гігієни й економили суто для пиття.

Звірства окупантів

"На четвертий день війни, коли зникла електрика, наші сусіди, лише жінки, вирішили приготувати їжу на мангалі. Пішов дим. У той час над ними пролетів вертоліт, але згодом цей вертоліт розвернувся і полетів назад у бік диму й жінок. Росіяни відкрили вогонь по будинку сусідів. Як наслідок - упав дах і одна стіна розвалилася. Тобто вони навмисне це зробили. Жінки і діти були дуже налякані. Мій чоловік Сергій і ще один сусід Саша їх заспокоювали", - згадує Наталя.

За її словами, стрілянина була фактично цілодобово. Було настільки часто чути вибухи та постріли, що голова боліла, був постійний шум. Уночі вороги приїжджали довкола їхнього котеджного містечка, зупинялися "гради" й починали стріляти, а потім переїжджали трішки правіше і так по колу постійно їздили та стріляли з "градів" у бік Києва, чи Бучі, чи Гостомеля.

"Коли світла не стало, і припинили воювати за аеропортом, то трохи притих шум вибухів. Тоді десь через тиждень від початку війни до нас уперше завітали російські "туристи". Це було дуже страшно. Вони заїхали на танку через ліс, а не через ворота. Простопід будинки під’їхали, вийшли і пішли по території дивитися, хто є, а кого немає. Підійшли до нашого будинку. Чоловік вийшов, відчинив двері, показав руками, що немає зброї. Це були молоді хлопці, які почали вибачатися і питати, чи є в нас вода. Їм треба було дуже багато води, зо п’ять тонн. Ми сказали, що в нас немає стільки. Тоді вони чемно вибачилися і поїхали. Але ця ввічливість була оманлива. Бо вони запропонували нам виїхати, щоб ми написали на машині слово "діти", пов’язали білим простирадлом вікна і їхали, мовляв, усе буде добре. Але я перепитала їх, чи вони не обманюють? Тоді почула, як один сказав іншому, мовляв, не бери гріх на душу. Тоді другий підійшов і сказав мені, що відбій, не вийде виїхати. Хотіли наш "розвести". Ррозвагу собі таку придумали - чи обстріляють нас, чи ні? Тому ми продовжили сидіти в будинку", - розповіла жінка.

Того самого дня, коли приходили солдати, в сусідній двір прилетіла бомба, повалило дерева, утворилася велика воронка. Осколки сильно побили одну машину родини, тож вона стала невиїзна.

"Ми розставили машини в різні місця на території, щоб якщо раптом снаряд впаде, змогти виїхати вцілілим авто. Снаряди почали летіти і в наше котеджне містечко. Один прилетів у лазню – сусідній гостьовий будиночок. Це було дуже страшно. Ми дивом вціліли, бо це було дуже близько від нас. Через цей снаряд в нашому домі повибивало всі вікна і двері. Тому ми вирішили перебратися до сусідки, чий будинок принаймні ще був цілий. Але в неї складно було якось опалити хату, тому ми жили там без тепла", - додає Наталя.

Наступного дня, 6 чи 7 березня, до людей завітали ще одні "туристи". Вони були старші. Ходили в порожні будинки і, як то кажуть, "все, що погано лежало", вантажили собі: велосипед, мангал, техніку. Вони брали, що хотіли, але мешканців не чіпали.

"Потім КАМазом приїхали дуже п’яні російські солдати. Вибили нам ворота до нашого котеджного містечка. Це було дуже страшно. Вони зайшли до нас зі зброєю, почали стріляти. Вели себе по-хамськи, нецензурно говорили, розбивали вікна в будинках, стріляли по машинах. А ще сказали, що в них є наказ розстрілювати всіх, і цивільних також! А потім, ніби по секрету, сказали нам, мовляв, "ладно, ми вас вбивати не будемо", - пригадує пережите жахіття пані Наталя.

"Мій чоловік був дуже заведений і готовий був на них накинутися. Ми його стримували, бо якби зірвався, то не факт, що б я могла розповісти цю історію. Ці п’яні солдати сказали нам, щоб ми пішли в будинок, лягли на підлогу і так лежали. А самі пішли по території і почали стріляти по будинках. Вибивали двері і вікна і в свій Камаз забирали все, що їм сподобалося", - розповідає вона.

Коли російські військові зайшли до сусіда, там були тільки жінки та діти, лише один чоловік та його син. Ці п’яні солдати сказали сусідові: "Хочеш жити - віддай свій Lexus". Це була нова машина, пробігом всього 1200 км. Він, звичайно, віддав ключі, бо вибору не було. Вони її забрали.

"А тоді в них між собою виникла перепалка, і в нашому будинку наймолодшого з них підстрелили. У нашому будинку вони стріляли по всьому, кулів були в холодильнику, в меблях, все перевернуто, побито, пляшки алкоголю, що були в барі, випиті й розкидані. Зробили з будинка сарай. А на підлозі були сліди крові. Це з нашого будинка тягнули того підстреленого. Наша сусідка почула, як вони між собою говорили. Вони казали, що той молодий солдат сам себе підстрелив, щоб потрапити в госпіталь, але, за їхніми словами, він туди не доїде, бо його просто свої ж і вб’ють…" - каже жінка

Наступного дня ще одні приїхали, потім ще. Вночі постійно хтось із російських військових ходив територією, але з мирними мешканцями вже не контактували. Вони поводились, як мародери: приїжджали, залазили в будинки і виносили все, що лишилося. Котеджне містечко перетворилося на спустошену руїну, обчистили кожен будинок.

Порятунок

"Рідні та друзі роздали номери наших телефонів у всі можливі колл-центри, щоб знали, що ми там є. 7 березня мені на телефон прийшла СМС: "Ми знаємо, що ви в складній ситуації, ми знаємо де ви, чекайте допомоги. Ми про вас пам’ятаємо. Україна". Це було свято, ці кілька слів подарували надію, що ми виберемося", - пригадує Наталя день, який подарував надію.

Вранці 9 березня по радіо випадково почули, що в той день буде відкритий коридор в Гостомелі, Блиставиці, Бучі, тобто в їхньому районі діятиме "зелений коридор". Налякані люди не могли зрозуміти, чи це фейк, чи це правда. Але мали телефон колцентру, вдалося додзвонитися, і їм дали чітку інструкцію, що робити й куди рухатися.

"За 10 хв зібралися і розповіли сусідам. Зробили колону з чотирьох машин. Пов’язали білі простирадла, написали слово "діти" на машині. Ми рушили в бік Бучі через Блиставицю. Коли виїхали на дорогу, то були шоковані. Там, де раніше були гарні пейзажі, був жах. Перший блокпост окупантів ми проїхали без проблем. Але в кінці Блиставиці був ще один. Вони перекрили дорогу і не пустили. Сказали, що ні про який "зелений коридор" не знають. Вони сказали, що можете їхати, але вас там уб’ють. Тому порадили розвернутися і їхати в бік Бородянки на Білорусь. Я з ними мала довгу розмову, питала, чого вони взагалі сюди приїхали. На це солдати відповіли, що приїхали рятувати нас від нашої влади. Я їм пояснювала, що нас не треба рятувати, тут ніхто не забороняє говорити російською, що в нас усе було добре, поки вони не приїхали на нашу землю! На це вони не відповіли, лиш очі опускали і казали, що мали наказ і крапка", - розповідає жінка.

Відтак вони мусили розвернулися і поїхати в бік Білорусі, бо розуміли, що повертатися в будинок вже не можна, а треба кудись їхати. Дорога була жахлива: всюди трупи людей, спалені машини, на яких було написано "діти"… У селі Блиставиця люди бачили, що в кожному дворі стоїть або танк, або БТР, ще якась військова техніка. Вони ламали ворота і паркували свою техніку в дворах цивільних людей.

"Тоді нам назустріч виїхав БТР з Бородянки. Там були дві машини з дітьми, яких супроводжували росіяни. Ми вийшли, показали, що без зброї, і ті молоді хлопці на БТР сказали, що знають, куди їхати. Ми стали разом з ними у колону. Вони провели нас по інших дорогах, по об’їзній села Блиставиця. На блокпості нам повністю оглянули автомобіль, перевірили все, навіть у телефонах дивилися на фото в галереї і на історію дзвінків. Коли нас пропустили, ми повільно рухалися в бік траси, яку називають "Варшавка". До нас почали під’їжджати ще люди й у підсумку колона стала десь до ста машин. Виїхали на житомирську трасу і нарешті потрапили до наших військових. Це було спасіння! Ми виїхали десь о 10:30 і змогли покинути небезпечну зону десь в районі 15:00-16:00", - пригадує Наталя.

Що далі?

Донька Анастасія пережила дуже великий стрес. З нею Наталя поїде до своєї тітки в Німеччину. Хоче, щоб дочка нарешті відпочила, адже після пережитого тепер будь-який різкий шум лякає її. Планує знайти психологів, щоб попрацювали з дитиною та допомогли впоратися з цими жахіттями.

"Я дуже хочу жити тут, в Україні, на своїй землі. Я люблю свою країну. Не збираюся просто відсиджуватися в Німеччині. Хочу допомагати, організовувати доставки допомоги. Хочу допомагати, щоб ми виграли цю війну. Звісно, що повернуся в Україну", - запевняє Наталя.

"Мій чоловік налаштований більш рішуче. Він хоче йти в армію. Він з такою любов’ю будував наш будинок і робив його затишним сімейним місцем, а ці варвари за кілька днів усе зруйнували. У ньому кипить ця лють. Але я переконую його, щоб він зайнявся тим, що вміє – логістикою, налагодженням зв'язків з іноземними компаніям для поставок потрібних речей армії та потерпілим від війни. До речі, його син від першого шлюбу живе у Відні. Він теж хотів одразу йти воювати, однак переконали його, щоб робив користь в себе на місці. Він з друзями організовував багатотисячні мітинги, зібрали мільйони доларів по всій Австрії допомоги українцям, він дуже великий молодець", - додає Наталя.

А ще в чоловіка виникла думка, що після перемоги у війні багато людей не матимуть де мешкати, бо їхні будинки поруйнували. Він думає над тим, щоб робити прості тимчасові дерев’яні будиночки, які швидко складаються і можуть прослужити людям 50 років 

"Як би там не було, головне, що ми живі і здорові. Ми продовжуємо жити і боротися", - підсумувала жінка.

• Нагадаємо, на 14 березня погоджено 10 гуманітарних коридорів: Верещук назвала маршрути

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку