"Люди буквально кидалися у вікна вагонів": провідниця зі Львова розповіла про евакуацію українців з прифронтових зон

Про те, які випробування впали на плечі провідниці та як вона переживала усе побачене та почуте, Наталя розповіла журналістці "Еспресо.Захід".

Перший евакуаційний рейс Наталі Кудрич відбувся 27 лютого.

Під обстрілами ми не зупинялися, а їхали помаленьку в темноті

"Наш рейс триває п’ять діб. До війни це була звичайна поїздка – Львів-Запоріжжя-Київ-Львів. 23 лютого ми здали зміну, але через 3 доби всіх викликали. Маю на увазі, що взагалі усіх, але приїхали ті, хто міг добратися. 27 лютого був наш перший евакуаційний рейс. Страшно було, в мене двоє дітей, які просили не їхати. Проте на першому місці робота. Розумієте, ми поїхали як на роботу, були спокійні. А те, що почалося потім, це було випробування", – пригадує вона.

Провідниця розповідає, що до Запоріжжя їхній потяг запізнився на добу. Тоді вже були обстріли й поїзди ходили не за стандартним графіком, а за диспетчерським. Грубо кажучи, їхали тоді, коли була можливість їхати. Попадали й під обстріли, але рух не зупиняли:

"Під обстрілами ми не зупинялися, а їхали помаленьку в темноті – 15-30 км/год. Найшвидше було близько 60 км\год при нормальній швидкості поїзда в 120 км/год. Вагони без світла і навіть цей великий рефрижератор на чолі потяга був вимкненим".

Попри це, найгірше чекало у самому Запоріжжі. Наталя пригадує, що люди буквально кидалися під поїзд, у вікна вагонів. Була тиснява та паніка, бо людей багато, а потяг один. Та найважче було бачити, як тати проводжають свою сім’ю.

"Цей поїзд був для людей, як промінчик порятунку. Бувало, що дітей у прямому сенсі закидали у вагон, а самі батьки могли й не поїхати. Але найважче було дивитися, як залишалися тати – коли він йде з дітьми, прощається і думає, що може й бачить їх востаннє. Вже коли поїзд рушив, то почалися крики. Люди бігли за поїздом та прощалися зі своїми дітьми, жінками. Кричали й плакали від такого безсилля чи безвиході", – каже Наталя.

Цукерку жінка розгортала, нюхала і ховала назад у кишеню

Жінка пригадує й конкретну ситуацію, коли із Запоріжжя евакуювали жителів Маріуполя. Тоді мати посадила у поїзд двох маленьких діток, років шести, а сама сісти не встигла. Так малеча і поїхала без мами та речей.

"На щастя, так склалося, що мама їх таки догнала іншим поїздом, залізничники оперативно прокомунікували. Але вразило те, що діти на відсутність мами зреагували дуже спокійно, вони більше були щасливі, що їдуть у поїзді. Це були дітки з Маріуполя, і вони раділи, що їдуть у теплі, ми їх пригощали канапками, цукерками. І от ми даємо дітям цукерки та підходить одна жінка, така старша вже, і просить також цукерку. Ми їй дали, а вона каже, що переживала вже війну, але такою голодною вона ще ніколи не була. Цю цукерку вона розгортала, нюхала і ховала у кишеню. І так кілька разів, біля нас вона її так і не з’їла. А дітей тих ми питали, чи не бояться вони, вони лише кліпали очками й нічого не говорили. Вони були, як двійко котенят".

Він ридав та просив, щоб та дитина краще загинула, лиш би не попала до рук кадирівців

Вона також розповідає, що не раз мами з маленькими, грудними дітками, сідали на евакуацію, однак малеча в дорозі помирала.Траплялися жахливі випадки, коли під час евакуації губили своїх дітей. Так Наталя розповідає історію одного чоловіка, якому вдалося евакуюватися до Польщі, прикордонники його випустили з України.

"Була якось евакуація на Олькуш, у Польщу. Це вже історія іншої провідниці, моєї знайомої. Був батько з двома малими дітьми, з Волновахи. На кордоні чоловіку сказали, що він не може у Польщу потрапити й тоді він впав на коліна та почав ридати. Як виявилося, у його подвір’я влучив снаряд та на очах дітей вбив дружину. У нього була ще старша дочка, років 15. На евакуації він двох малолітніх дітей тримав за руки так міцно, що зап’ястя у них аж посиніли. Старша трималася за наплічник батька, але в результаті загубилася. Знайти її він так і не зміг. Поки вони їхали у поїзді, то цей батько ходив і шукав людей з Волновахи та розпитував, чи не бачив ніхто його дівчинки. Потім повідомили, що у їхнє село зайшли кадирівці – він ридав та просив, щоб та дитина краще загинула, лиш би не попала до їхніх рук. На кордоні його все ж пропустили, але чи знайшлася старша дочка – невідомо".

Люди як метелики почали кидатися у вікна вагонів, почалася штовханина, хамство

Загалом, як розповіла Наталя, за час повномасштабного вторгнення зробила близько 100 таких рейсів, кожного місяця переважно по 4 рейси. Вона розповідає, що провідники часто під час евакуації ставали жертвами не лише лихого слова від пасажирів, але “залізні люди” все витримували та терпіли, бо така у них робота.

"Знаєте, ми собі деколи так сідаємо і роздумуємо, як нас люди не поважають, пасажири ображають, але тоді таких думок навіть не було. Ми навіть не зважали на якісь такі емоційні випади, бо було всяке – і сварилися, і ображали, і навіть били та викидали з вагона. Люди були на межі й ми це розуміємо. І в мене такі випадки були. От коли був вибух на Південному вокзалі у Києві, наш поїзд якраз зайшов на посадку – люди як метелики почали кидатися у вікна вагонів, почалася штовханина, хамство. Найбільше, до речі, від чоловіків іноземців. Вони відштовхували мамів з дітьми, і вже й ми почали з ними сваритися, доходило до шарпанини. Бувало й таке, що сяде старша жінка з твариною і займе усю полицю. А тоді сідали по 6 - 8 людей на одну. А от ця жінка не хотіла так, вона посадила котика і себе. Доводилося шукати порозуміння", – згадує Наталя Кудрич.

У такій важкій роботі провідники підтримують один одного. Підтримує жінку і її сім’я, хоча й просили звільнитися. Наталя каже, що немає жалю до себе, вона знає, що є таке слово “треба”, а до побаченого з часом звикає.

"На роботі ми підтримуємо один одного.  Молимося, ходимо до церкви та знову молимося, бо кожен рейс може стати квитком в один кінець. Емоційно найважчими були перші рейси, далі працювали по інерції. Так, жаль людей, але вже звикаєш до горя і це входить у звичку. Недарма, нас називають залізними людьми".