Львів'янин з кости і крови. Блог Мирослави Сидор

Як було легко говорити з Тобою, так само важко говорити про Тебе... без Тебе. Осиротіла родина. Осиротів Львів. 

Скільки пар мештів Ти збив по львівськім бруку... Скільки вікон мруґали Тобі услід, коли Ти проводив екскурсії... Львівським брамам було затишно від того, що Ти попри них водив зграйки цікавих туристів, зупиняючись поряд і розказуючи їм чергову історію, чи то пак легенду.

Ти стояв на чатах історії Львова. Тобою  Львів промовляв... і тим львівським балаком і тим львівським іміджем.Навколо вирувала сучасність, а ти носив у кишенці камізельки "машину  часу" - старенький дзиґарек і запрошував усіх бажаючих перенестися в минуле.
І попри всі сучасні атрибути публіки, ґаджети, кросівки і т.п., Тобі вдавалося "вийняти" їх із центрифуґи нинішніх швидкостей  і повести вуличками Львова, який манив своїми таємницями і своєю шляхетністю.

Петро Радковець. Уже – легенда. Не було до Тебе такого гіда і не буде після Тебе (не в образу сущим гідам сказано). Те, що Ти мав ТАКИМ бути, це я розумію. А те, що Ти так рано мав піти - не зрозуміє ніхто. 

"Професійний львів'янин" – скромно називав Ти себе. Чому "скромно"? Та бо Ти був львів'янином, як казали колись у Львові - з кости й крови. І саме це стало тією рушійною силою, яка спонукала Тебе з братами поринути у вивчення шарої історії рідного міста.
Адже Львів - такий мозаїчний у своїх картинах. А Ти вмів побачити сам і показати іншим кожне його "шкельце". І ще й те, що - за ним.

Я не пригадую Тебе розлюченим. НІКОЛИ. Заклопотаним – бачила. А сердитим – ні.Ти завжди легко посміхався кутиками вуст і іскринками очей, бо завжди ховав купу відгадок на купу загадок.

Жарти – то була наша батярська наскрізна тема. Дерти лаха одне з одного – то значить бути в темі батярства. Я це робила, коли бачила Тебе не в іміджі:
– А то хто такий? – здивовано питала.
– Я-а! – демонстартивно протягуючи звук, відказував Ти.
– Не знаю такого хлопа. Знаю пана в мельонеку і з ляскою, а не в сандалях і в шортах. Не знаю. І знати не хочу.

Ти ж жартував, що пані Мірця – дама у всіх відношеннях молода, але пам'ятає Франца Йосифа. Між нами зажди був Львів. Давній Львів.
Ми його пили малими ковточками, смакували довгими розмовами, переживали, аби він не загубився остаточно в сучасній круговерті. 

Львів сьогодні втратив свого вірного делегата. Компетентного, начитаного, етичного.
Львів делегував Тебе до гостей, маючи спокій, що ті гості все правильно побачать і зрозуміють. 

Петре, як написати "Ти був"? Як усвідомити  Те, що Ти відчалив до іншого берега?
Адже Ти був настільки ТУТЕШНІЙ, настільки львівський! Ти з нашого кореня дерево.
Ти родина - кожному львів'янину!

З ким Ти ЗАРАЗ? Василь прийняв Тебе в братні обійми? п. Дзюньо певно здивовано кряхтить:" Та якої холєри Ти сюди приперся? Там ше стільки незробленого ся лишило." (аж голос його в інтонації чую!). Лесик Тебе зустрічає піснею про Львів? Хлопці-хлопці...Так прикро...

Нє... чогось плакати не годен...
Є якийсь внутрішній стогін від болю, якому не зарадити - не вернеш нікого. А таких більше нема! Спочивай, дорогий Петрусику! Находив-іс сі досить. За три життя. Жив Ти у найпрекраснішому місті світу - Львові. А головне - шо Ти то розумів. Бо не кожному дано.
Через те Ти ТАК вмів той Львів представити. Ти йдеш, але оглянися... За Тобою - безконечно довга пройдена дорога, яка стає Тобі Світлою пам'яттю! Вічною.

Не забудемо!

Джерело

Про авторку: Мирослава Сидор – акторка (пані Мірця), режисерка, журналістка