"Лови звичайний сірий день": Андрію Содоморі - 85

Про це інформує Еспресо.Захід

1 грудня виповнюється 85 років видатному сучасникові, письменникові, перекладачеві художньої літератури з античних мов Андрієві Содоморі. Саме завдяки цьому шляхетному львів'янину, який упродовж усього свого творчого життя невтомно вписує українську культуру в координати європейського цивілізаційного та культурного простору, маємо сьогодні українською  "Трагедії" Софокла, Есхіла, Евріпіда, "Метаморфози" Овідія, "Твори" Горація, "Комедії" Арістофана, "Моральні листи до Луцілія" Сенеки та інші праці яскравих авторів Стародавньої Греції та Риму, а також латиномовних письменників доби середньовіччя та Відродження. А ще маємо глибокі оригінальні літературні тексти, де Андрій Содомора у своїй власній манері прозирає глибину речей, явищ, постатей, доль. 

"У час війни я уникаю будь-яких вирізнень, якоїсь додаткової уваги до моєї особи, бо вона не на часі, - відповів Андрій Олександрович на мій вітальний дзвінок. - Світла вдома немає, на мобільному залишилася чи не одна поділка, але це все дурниця у порівнянні з життям наших хлопців у гарячих зонах безпосередніх бойових дій. Ось де герої і ось про кого треба і говорити, і писати.  А так чи в ювілейний день, чи в звичайний  у мене єдине бажання - перемоги. Та й не може зараз бути інакше. А чи вірю, що мені вже 85? Знаєте, як в нас в селі про плин часу, життя, яке минає, казали? Прожив, як батогом тріснув. Мені ця метафоа - сільська, соковита і правдива – дуже подобається. Лет часу - це мить ( сказано же ж "як батогом тріснув" ), а в тій миті все життя. Як говорив Сенека, життя - це точка і навіть менше, ніж точка. Але в тій точці і дитинство, і юність, і зрілість, і похилий вік…"

Як гадаєте, що таке живі без тих, хто відійшов – без незчисленних? - запитувала в цього дивовижного чоловіка уже за іншої нагоди, а спілкувалися з різних приводів неодноразово.

Цілком очевидно, що без них ми були б не такими, якими є. У Шевченка гарно сказано "і мертвим, і живим, і ненарожденним". Три часи – минулий, теперішній і майбутній – і всі тісно пов’язані між собою. Цей крихітний острівець теперішнього завдячує своїм світлом двом безмежностям, в яких ті, кого вже немає і ті, кого ще немає. Думка про одних і про інших додає нам ваги та світла. Видається, що в даний історичний момент про цей зв’язок поколінь особливо варто думати, бо він визначає нашу позицію, людяність, нашу скромність. 

Минуле, теперішнє, майбутнє... Дехто каже: "Час – це ми". Або й по-іншому: "Неправда, що час минає, це ми минаєм". Що таке категорія часу вашими очима? 

Настільки складна і багатопланова річ, що сказати щось однозначне дуже й дуже важко. Парадокс, але ні про що люди так часто не згадують, як про час і ніщо інше не є їм настільки невідоме. Як риба гине на березі, так і ми не можемо уявити себе вихопленими із часової течії. Сенека стверджував: все нам чуже і тільки час -- наша власність. Однак як не парадоксально, саме цієї власності нас може позбавити будь-хто, кому заманеться, не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління.  Кажуть, час – то гроші. А я би сказав, що це  щось значно цінніше. Позичивши комусь грошей, чекаємо, що їх повернуть. А віддавши комусь час, знаємо, що повернення неможливе. Адже плин часу – невідворотний. 

Із цього огляду, що означають для вас ваші ювілей? Чергові рубежі чи щось інше?

Виключно нагоду озирнутися і подивитись, що зроблено і що ще можна зробити.  Тішить, що вибравши свою життєву і професійну стежку, я ніколи з неї не сходив. Приємно, що взявши ту чи іншу вагу, я ніколи її не кидав, а завше зумів підняти і втримати. Також приємно, що робив те, що потрібно було зробити. А потрібно було передовсім дати українському читачеві можливість читати саме рідною мовою твори класиків античної думки. Радію, що із цих класиків зумів сотворити суттєвий український перелік.

Який вантаж втримати було найважче?

Звичайно, грецьку драму, грецьких трагіків – Есхіла, Софокла та Евріпіда. Бо попри те, що мова про художні твори, це ще й глибока філософія, дуже складні стилістика, віршові розміри. А перекладати треба було так, щоб читач, поза іншим, відчував також усі ритмічні ходи того чи іншого античного твору. А цих ходів, особливо у хорових партіях – сила-силенна. Спочатку думав, українським віршем зробити це неможливо, але – зробив. І мене це дуже гріє, бо античні люди -- це були люди, які сприймали дійсність не лише візуально, а дуже цінували слух, звуковий образ слова, вважаючи, що головне – це відтінки, барви слова, оскільки водночас це ще й барви і багатство людської душі. У них була дуже виважена пропорція між візуальним і звуковим. Якби у мене була нагода реально зазирнути в античний світ, аби там щось побачити чи почути, то я передовсім хотів би почути, як хтось з античних авторів читає свої тексти. Бо власне, найголовнішим і є ці живі голоси, з яких зіткано духовний простір часу – голоси тих, хто відійшов і тих, хто ще триває.  

Чий античний голос відлунює вам найчастіше? 

Напевно, Горація, трохи рідше -- Сенеки. Горацій взагалі близький людям із різних часів, оскільки у своїй особі втілив відомий афоризм: "Ніщо людське мені не чуже". Будучи схильним до самоіронії, він ніколи нікого не повчав, а просто з легкою усмішкою розповідав про життя та його барви, намагався роз’яснити, чому потрібно жити думаючи. У нього є заклик про колекціонування живих крихт часу, які  і є нашим життям.  Бо теперішнього як такого нема – воно відразу відпливає у минуле, і якщо його осяяти якоюсь думкою чи вчинком, то одну і ту ж хвилину можна переживати ще і ще раз. Тобто людині під силу зробити свій час розлогим саме завдяки тим його крихтам, які вдалося зберегти. Кажемо: життя – це гра в кольори. Ступивши у його течію, вибираємо свій колір. Як у народній пісні "Я співаю колір чорний, бо то – колір мій". До речі, для античної людини чорний колір – це "вповите чорною хмарою" майбутнє, бо ніколи не знаєш, що "має бути", але одне знаєш напевно – тебе теж колись не стане. Зовсім інша річ минуле, що мов розгорнуте перед кожним полотнище, малюй на здоров’я. Якщо залишити те полотнище білим, неторкнутим, то, коли вірити Сенеці, -- й не жила людина. Горацій закликав: "Лови день!" Не святковий, з вином і радощами, а звичайний, буденний – сірий день, тло, на якому так гарно, мазок за мазком, проступають одвічні барви життя. А ще одвічне найщемкіше й водночас найсолодше з усіх почуттів – ностальгія. Дуже давно я дозволив собі Горацію повірити.

У передмові до однієї зі своїх книг ви написали: „Писання – теж ностальгія, жага повернення. До своїх – рідних, близьких. До часу, якого вже нема, хоч ми ще є – у тому часі. У вітрі, який розсіває найтоншу енергію речей, що покинули обрії світла, -- „сльози речей”. До чого сьогодні повертаєтесь найчастіше?

До себе самого, до рідного Вирова, до свого дитинства. З роками те дитинство начебто ближчає, окремі його моменти бачу дуже яскраво. Ось річка Горпинка, яка текла через моє село ( нині вже мало хто знає, що вона так називалась, та й сама ріка ледь-ледь пробивається) і я малий коло неї. Задивляюся у воду і бачу стеблинку, яка гнеться за течією. Якби не та стеблинка, то видавалося б, що вода у ріці взагалі не рухається – такою прозорою і спокійною ця ріка була. До цієї стеблинки повертався думками не раз. У найнесподіваніших ситуаціях виникали в умі якісь паралелі, скажімо, з Паскалем, який казав, що людина – мисляча стеблинка...Чи дерев’яні сходи на стрих батьківського дому, якими подумки піднімався не раз, хоч самого дому уже давно немає. Мабуть, не так я вичовгав східці до свого нинішнього помешкання, як ті, давні, якими ступаю подумки, вкотре занурюючись у світ речей, які уже давно вийшли з ужитку. На перший погляд, уже й не вартих нічого, а все ж чимсь незрівнянно дорожчих від нових. Бо нові речі – бездушні, вони не можуть умерти, бо в них іще немає душі, яку вдихає у них людина…

Андрію Олександровичу, що сьогодні зберігаєте на стриху власної пам’яті?

Крихти живого часу, які якимсь невідомим чином у цій пам’яті залишились.Але абстрактно нічого не зберігається, завжди річ до чогось прив’язана. Колись моя сестра ще в дитинстві зізналася мені, що понад усе в світі любить три речі: коли прокинувшись, бачить на столі млинок для кави, коли світить сонце і мамину усмішку. Скільки всього забулося відтоді, а ці слова сестри, мовби вчора мовлені. Той млинок першим сповіщав нас про безхмарну погоду – на нікелевім ковпачку сяяв ранішній промінь. І навіть сьогодні, прокидаючись уранці і завітавши думками в дитинство, маю надію, що ранковий промінь, дерев’яний млинок під тим променем, виведуть мене до маминої усмішки.

Якось французький дипломат Ульріх фон Вердум, відвідавши Львів десь у сімнадцятому сторіччі, зауважив у своєму щоденнику, що зумів порозумітися з міщанкою, яка продавала рибу на львівському ринку… доброю латиною. Нам, сьогоднішнім, такий спосіб порозуміння уже не під силу. Однак  у нас є ви і ваша здатність візуалізувати мости між часами і  заохочувати сучасників до духовних мандрів. Як вважаєте, чому ці духовні мандри людям (і українцям насамперед) навіть в таких кризових умовах просто необхідні? 

Бо вони теж дають силу. Приміром, якщо говоримо про античність, то дивовижно перегукуються між собою легенди про Пегаса, який копитом вибив у горі Гелікон джерело, присвячене Аполонові й музам. І про коня Сірка, який так само вибив джерело в нашій степовій землі. Ніхто так не оспівував зоряного неба, як елліни і ми. Ні для кого зоря не є таким камертоном, за яким вимірюємо гармонію нашої душі, як в еллінів і в нас. Ніде немає такої яскравої лінії жіночої поезії, як у них – і в нас. Згадаймо хоча б Марусю Чурай – українську Сапфо. Образ Прометея – то запозичення чи ні? Звичайно, він грецький, але водночас і наш, бо зазвучав у нових історичних умовах інакше, аніж у греків. Тобто слово занурюється не у вакуум, а в час і отримує барви часу. І не можна категорично розрізняти, що ось це – їхнє, а це – наше. І прекрасно, що ми увесь час працювали в європейському контексті. То наше багатство, а не наша убогість.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку, телеграм-канал та твіттер.