Вілла Дуніковського у Львові: як резиденція галицького Індіани Джонса стала музеєм Шептицького

На вулиці Драгоманова, 42 у Львові розташована одна з найбільш примітних споруд міста - колишня вілла професора Еміля Дуніковського. Сьогодні вона відома як основний корпус Національного музею імені Андрея Шептицького, проте її історія починалася як приватний маніфест успіху вченого, що розбагатів на "чорному золоті".

Історія будинку

Збудували віллу у 1897–1898 роках за проєктом архітектора Владислава Рауша. Замовлення було доволі амбітне: Дуніковський хотів не просто житло, а репрезентативну резиденцію. У той час у Львові вже існувала мода на віллову забудову, але цей будинок від самого початку тяжів до палацової форми - і в масштабі, і в декорі.

Приватною резиденцією він залишався недовго. У 1911 році Дуніковський продав віллу митрополиту Андрею Шептицькому. Той шукав нове приміщення для заснованого ще 1905 року церковного музею: колекція швидко зростала і вже не вміщалася при соборі Святого Юра. У 1913 році тут відкрили музей, який згодом переріс у Національний музей Андрея Шептицького.

фото: lia.lvivcenter.org

За лаштунками необарокового фасаду

Архітектурно ця вілла - дуже показовий приклад пізнього історизму. Тут поєднано необароко з елементами пізнього романтизму, але це не суха стилістична формула - радше набір прийомів, які працюють на створення образу.

Будівля двоповерхова, зі складним планом і високим кам’яним цоколем. Вона не симетрична - і це принципово. Головний фасад будується на грі об’ємів: виступи, вежі, еркер, різні висоти і завершення. Найпомітніші елементи - дві наріжні вежі з різними куполами. Вони не лише прикрашають, а формують силует будинку, роблять його впізнаваним.

Лівий ризаліт має напівкруглу терасу і завершується трикутним фронтоном. У його тимпані - горельєф "Орфей". Це деталь, яка додає будинку ще одного виміру: він не просто декоративний, а насичений символікою, типовою для кінця XIX століття.

Фасади рясно оздоблені - маскарони, ліпнина, фігуративна скульптура, декоративні мотиви з грифонами, левами, мушлями. При цьому немає відчуття хаосу: декор підпорядкований загальній композиції.

Інтер’єри також відповідають статусу. Планування переважно анфіладне - кімнати йдуть одна за одною. Є великий хол зі сходами, декорованими різьбою. На першому поверсі - напівкругла зала з мармуровими панелями, іонічними пілястрами і ліпним плафоном. Це вже простір для прийомів, а не просто житлова кімната.

Загалом ця будівля добре показує, як наприкінці XIX століття приватна архітектура могла бути водночас інтимною і демонстративною.

Еміль Дуніковський, фото: Вікіпедія

Галицький Індіана Джонс 

Власник будинку  Еміль Дуніковський  - фігура не менш цікава. Народився у Бережанах, навчався у Львові, Відні та Мюнхені. З 1888 року був професором Львівського університету.

Його спеціалізація - геологія, зокрема нафтова. У час, коли Галичину називали «нафтовим Ельдорадо», це була дуже прибуткова сфера. Дуніковський справді заробив значний статок на пошуках і розробці родовищ, особливо в районі Бещад.

Водночас він не обмежувався Галичиною. Працював у Північній Африці, Османській імперії, на Далекому Сході, подорожував до США і Мексики. Там, крім геології, займався ще й етнографією - досліджував життя корінних народів і публікував свої спостереження.

У 1892—1893 роках він був головою Польського товариства природознавців імені Коперника.

Його життя виглядає як поєднання науковця, підприємця і мандрівника. І саме цей тип людини наприкінці XIX століття міг дозволити собі збудувати у Львові власний палац.

Чому він продав віллу - до кінця не зрозуміло. Відомо, що витрати на будівництво були величезними, а продано її значно дешевше. Існують навіть  версії про фінансові авантюри чи невдалі експерименти з алхімією.

Цікава й історія його родини: син Дуніковського, Збігнєв, у міжвоєнні роки знаходився в центрі уваги європейських газет через гучні заяви про перетворення речовин на золото за допомогою так званих променів Z.  Його навіть називали останнім алхіміком Європи. Це закінчилося скандалами і боргами.

Сам Дуніковський помер у Львові у 1924 році і похований на Личаківському цвинтарі.

Музей сьогодні

Мало хто знає, що сучасний вигляд музейного комплексу - це результат не лише будівництва 1890-х, а й пізнішої модернізації.

Через стрімке зростання колекції, оскільки Шептицький та директор музею Іларіон  Свєнціцький збирали експонати по всій Галичині, місця у віллі катастрофічно не вистачало, тому будівлю розширили.

Архітектор Олександр Пежанський розробив проєкт бічного крила. Це була смілива добудова у стилі функціоналізму, яка примикає до основного корпусу. Саме там сьогодні розташовані основні експозиційні площі мистецтва XX століття. Це цікавий архітектурний контраст: пишне необароко вілли та лаконічні лінії модерністської прибудови.

фото: Ігор Соколов, fb

Лопушанський Святовид, фото: zbruc.eu

Зараз у будівлі зберігається одна з найбагатших колекцій українського сакрального мистецтва у світі. Фонди налічують близько 117 тисяч експонатів, серед яких:  найбільша в Україні збірка ікон XIV–XVIII століть (понад 4 тис. одиниць), унікальна колекція середньовічних рукописів та стародруків, народна скульптура та різьба по дереву.

Одним із найцікавіших об’єктів на території є Лопушанський ідол (Святовид) - кам’яна статуя IX–X століть, знайдена в річці Липиця на Франківщині. Це єдиний слов’янський язичницький ідол такого типу, що зберігається в Україні.

• За лаштунками львівської Феміди: "таємна кімната" та золочені інтер’єри Палацу справедливості