Перший теоретик українського народного танцю: 144 роки тому на Прикарпатті народився Василь Верховинець

"Еспресо.Захід" розповість про життя і творчість першого теоретика українського народного танцю.

Рані роки життя Василя Верховинця

Фото: uain.press

Василь Миколайович Верховинець народився в с. Мізунь (нині Старий Мізунь Долинського району Івано-Франківської області) 5 січня 1880 р. в родині простого селянина. З ранніх років мав талант до музики і співу. Мати співала йому пісні та коломийки, батько диригував сільським хором при церкві, у якому пізніше співатиме й Василь, який успадкував свій голос від мами.

У 12 років успішно закінчив сільську школу і поїхав вчитися у бурсу при Ставропігійському інституті (Львів), де готували слухачів для духовної та учительської семінарій.

1899 року Василь Миколайович закінчує учительську семінарію в Самборі з дипломом вчителя і починає педагогічну діяльність на посаді викладача співів у народних школах села Бережниці, а згодом в Середній Угринів Калуського повіту. Вже тоді він проявив себе як неабиякий хормейстер і актор.

Перейшовши до "Русько-народного театру" виступає на сцені з провідними партіями в музичних постановках.

У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. 1907 р. до трупи серед інших акторів було запрошено актрису Євдокію Долю — майбутню дружину Верховинця.

У театрі Садовського Верховинець працює над створенням сценічних образів. Згодом переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Одночасно успішно закінчує теоретичний клас школи М. В. Лисенка. Певний час він працює разом із відомим хормейстером-диригентом О. А. Кошицем. Ним була написана велика кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Л. Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів.

23 листопада 1910 року у театрі Садовського відбулася прем'єра комічної опери Лисенка "Енеїда". Особливо цікавими були веснянки карфагенянок і гопак на Олімпі у постановці Верховинця. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлений ним же для драми І. Франка "Украдене щастя".

Наукова діяльність та формування у теоретика українського народного танцю

Фото: uain.press

Навесні 1915 року Верховинець виходить із трупи Садовського і переходить до театру під керівництвом І. О. Мар'яненка. В цьому колективі був хормейстером-диригентом і хореографом.

Користуючись змогою бувати у різних куточках України завдяки гастролям театру, Верховинець вивчає побут і творчість українського народу. Він багато часу досліджував українські народні танці, проводив етнографічні дослідження, записував традиційні танці та танцювальні кроки в українських селах, ним записані танці "Роман" і "Гопак", "Василиха", "Шевчик", "Рибка". Також Василь Миколайович записав українське весілля. Книга "Українське весілля" у 1912 р. стала його першою науковою працею. Друга праця "Українські танці" (1913 р.) стала результатом наполегливих пошуків у царині народних танців.

На той час становище в галузі хореографії було не найкращим. В. М. Верховинець говорить:

"Українського балету ще не було і нема, він ще в народі як матеріал. Те, що ми до цього часу бачили на сценах, на забавах та вечірках,- це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка".

З метою створення міцної теоретичної бази для дальшого розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу "Теорія українського народного танцю" (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. "Теорія українського народного танцю" витримала 5 перевидань. У 1923 р. публікується ще одна праця В. М. Верховинця — збірка дитячих ігор з піснями "Весняночка", в якій викладається методологія роботи з дітьми.

"Пам’ятайте, що за нашою чудовою піснею перше слово належить нашому народному танцю. Коли ми полюбимо сестру – пісню, то полюбимо і її брата – танець". – любив казати Верховинець.

Пік популярності Верховинця та створення "Жінхоранс"

Фото: uain.press

У 1918 р. Василя Верховинець очолив Український національний хор у Полтаві. У 1919 — 1920 роках він викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У 1920—1932 рр. — керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927—1928 рр. — був керівником хору Харківського драматичного театру.

Став засновником та головним хормейстером Першої української державної музичної комедії (1929—1931). Постановки: "Орфей у пеклі", "Циган барон", "Гейша", "Запорожець за Дунаєм" та хорової вистави "Вечорниці". 

1930 року Харківський оперний театр здійснив постановку першого українського балетного спектаклю "Пан Каньовський" (муз. М. Вериківського та Ю. Ткаченка). Верховинець був запрошений як співпостановник цього спектаклю. У цьому ж році Василь Миколайович у Полтаві створює "Жінхоранс" — жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють певний образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень, танців.

"Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю "Жінхоранс" — це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії. Найкращі традиції "Жінхорансу" свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР". – писав Павло Вірський

У 1933—1934 рр. на Одеській кіностудії Іван Петрович Кавалерідзе працював над картиною "Коліївщина", сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зніманнях фільму і як актор.

У 1935-му Верховинця запросили підготувати танцювальну групу для виступу на Першому міжнародному фестивалі народного танцю у Лондоні. Василь Миколайович разом із балетмейстером Жуковським поставили унікальний номер "Триколінний гопак". За цю постановку українці отримали першу премію та схвальні відгуки від европейської преси.

Разом із колективами Верховинець зумів вивести український народний танець на технічно-високий художній рівень.

Арешт та загибель Верховинця

У кінці 20-х років у тодішньому Радянському союзі почалися гоніння на українську інтелігенцію. У 1927 і 1932 рр. Верховинця двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у належності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. 23 грудня 1937 року його знову заарештували. Верховинець звинувачувався у злочинах, як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації.

Після нещадних багаточасових допитів Верховинець визнає себе винним і стверджує, що у 1919 р. в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Наголошувалось на тому, що Верховинець займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Василя Верховинця звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито протягом 1928—1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві й одночасно встановив зв'язок з активістами націоналістичної організації в Харкові.

У 1938 році був арештований. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві засудила В. М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р.

Припускають, що місцем останнього спочинку хореографа є Биківня – місце, де покоїться цвіт української нації, знищеної в період Великого терору.

Лише через 19 років, 7 липня 1957 р. Спілка композиторів України звернулася до військового прокурора з проханням реабілітації композитора. 25 квітня 1958 р. Василь Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.

Читайте також: Історія Львівського братства: як патріарх після відвідин міста подарував братчикам самостійність