"Коли справи шити білими нитками, то недовіра з однієї справи переноситься на всю правову систему", – Юлія Кузьменко

Про правосуддя в Україні журналістка "Еспресо.Захід" поговорила з підозрюваною в убивстві Павла Шеремета Юлею Кузьменко.

Пані Юлю, судові засідання у справі вбивства Павла Шеремета активно тривають. Як ви думаєте, який настрій у суддів? Вони справді зацікавлені прискіпливо розглянути цю справу, чи є якісь вказівки згори?

Маю велику надію і сподівання на те, що судді справді розглядають справу. Наразі бачу, що у суді достатньо прискіпливо обговорюють і ставлять багато запитань. Єдине мене досі тривожить – що Андрій Антоненко перебуває за ґратами. Вже розглянуто чверть томів, більш ніж чверть поданих матеріалів з боку обвинувачення, і жодних справжніх доказів  в суді не прозвучало. А тим часом Андрій Антоненко перебуває в неволі. Це насторожує і дає право говорити, що все таки проскакує "телефонне" право.

Як ви охарактеризуєте судові засідання? Оскільки, до прикладу, в сотника Майдану Ігора Солонинка процес розгляду справи дуже затягнутий. Справу, яку, за словами адвокатів, можна розглянути за годину, обговорюють цілий день.

Ми з Ігорем перебуваємо на різних стадіях. В Ігоря ще досудове розслідування, а в нас уже розгляд по справі. Нам, навпаки, потрібно, щоб приділялося більше уваги, аби швидше все розглянули. Ми зацікавлені пройти більше матеріалу, адже в них дійсно немає жодних доказів.

Бачимо, що за ґрати й під домашні арешти саджають людей із різних сфер. Як думаєте, як вони обирають собі "жертв"? Адже у справі Шеремета судять військового, волонтера й медика, Ігор Солонинко – сотник Майдану, Роман Ратушний – громадський активіст. Хто може бути наступним?

Насправді ми різні люди у своєму побутовому житті: за професіями, спеціальностями, але всіх нас єднає активна громадянська позиція. Ті, кого стосуються репресії, – люди з активною громадянською позицією, волонтери, добровольці та військовослужбовці. Ось це коло об’єднавче, і з нього обирають тих, кого потрібно переслідувати.

На вашу думку, чого домагається влада, саджаючи за ґрати активістів? Адже у нас збоку агресор і саме свідомі громадяни стануть на захист Батьківщини...

Мені важко пояснити такі дії. Усі обговорюють, що на наших кордонах Росія стоїть із великим військом. Було б логічно підтримувати активних громадян, адже вони не поїдуть з країни.

Вони повернуться на фронт...

Так, знову стануть на захист України та допомагатимуть військовослужбовцям. Навіщо створювати такі передумови, щоб знижувати патріотизм і підіймати градус недовіри до влади? Нині ми повинні об’єднуватися й давати відсіч зовнішньому ворогу. Я розуміла б, якби ці люди були дотичні до тих кримінальних справ, які їм "шиють". Проте добре знаю по нашій справі, що тут не те що не винні, а й поряд ніхто не проходив, і ніхто навіть не знав того Павла Шеремета. Навіщо створювати такий резонанс, який підвищує недовіру до влади, недовіру до наших судових інституцій? Та ще й саме зараз, коли в Україні дійсно важкі часи. Не маю логічного пояснення.

Можливо, такими справами хочуть створити недовіру до волонтерів і військовослужбовців?

Вони, мабуть, створювали для цього. Але сформувати недовіру в українському суспільстві, особливо у військові часи – дуже хибний розрахунок. Перш за все вони творять недовіру до себе і державних інституцій. Коли справи шити білими нитками, то недовіра з однієї справи переноситься на всю правову систему. Коли хоча б в одній справі бачать оце "телефонне право" й керування судами і справами – це підрив довіри до права, закону і небезпека для держави.

У цьому контексті я хотіла б згадати вибори на Донеччині у 50 окрузі, які відбулися нещодавно, де переміг громадянин РФ Андрій Аксьонов. Ви мали б їхати туди й активізовувати суспільство, щоб за вас голосували. Натомість такої можливості у вас не було. Але як люди можуть так голосувати, коли в них під боком війна?

Донбас – ізольована територія, яка схильна опиратися на тих, кого вважає своїми. Вони перебувають у тому замкнутому колі пропаганди та низького рівня життя. Я завжди кажу: Донбас – дуже працьовитий регіон, але водночас дуже нещасний. Люди працюють і майже нічого не бачили в житті. Знають Східну Україну, трохи Центральної, і майже не знають Заходу. Вони завжди "варилися" у своєму котлі. Тому постійно ходять по колу й обирають серед своїх, на яких потім знову будуть жалітися, і жалітися своїм на своїх. Оцю циклічність вони ніяк не можуть розбити. Але в них є якась дитяча наївність, що людина, котра там проживає, буде про них піклуватися, і роки, які проходять, їх чомусь не вчать. Ось саме над цим потрібно працювати. Завжди кажу, що неможливо змінити те, що налаштовувалося десятиріччями. Ми постійно мали на Донбасі російську пропаганду.

Вона й не змінилася за ці роки...

Так, але для того, щоб це змінити, нам потрібно працювати. Держава працювала, скільки волонтери туди їздили. Але тривало це лише сім років, у порівнянні з десятиріччями – це ніщо. Працювати потрібно, і, знову ж таки, повертаємося до того, що ті, хто дійсно міг це зробити – волонтери, активісти, зараз мають репресії. Мабуть, замкнуте коло – не лише на Донбасі.

А як вам загалом вибори на Донбасі, до прикладу, ваше третє місце? Є це свідченням того, що якісь зміни відбуваються на цих територіях?

Я впевнена у цьому. Моя передвиборча кампанія була досить специфічна, адже я, безпосередня кандидатка, не могла фізично туди приїхати. Моє спілкування з виборцями було обмежене лише інтернетом. На окрузі працювала моя команда, якою пишаюся. Мені здається, що була дуже гарна передвиборча кампанія, ми відпрацювали чисто, без всяких брудних ігрищ та зброї. На День добровольця туди приїжджав Михайло Забродський, Вахтанг Кіпіані з книжкою про Стуса відвідував Донеччину. Задумайтеся: ми всього лиш за місяць отримали позитивний результат. Саме така передвиборча кампанія, коли приїжджають справжні українці з проукраїнською позицією, дає надію. Якщо це буде системно, то Донбас дійсно стане Україною. Дуже добре знаю це не на словах.

Ось ви кажете, що люди, котрі могли б змінити ситуацію, а це волонтери, активісти, добровольці, нині зазнають репресій. Як гадаєте, як можуть завершитися їхні справи?

У цих справах немає жодної логіки, тому й передбачити тут дуже важко. Втім ми всі сподіваємося на справедливість. Жити в країні, де немає справедливості, де немає довіри до правових інституцій, до правопорядку, до букви закону – нас перетворюють навіть не на Зімбабве. Держави без довіри до таких основоположних інституцій бути не може. Якщо існують політично вмотивовані та показові справи, до яких люди не причетні взагалі, на жаль, умов до довіри не буде.

Але з іншого боку, бачимо санкції проти Медведчука, закриття проросійських каналів...

Думаю, час все розставить на свої місця. Побачимо, чи це були показові моменти, чи благі наміри. Наразі зарано говорити. Усе ще попереду.

Справа про вбивство Павла Шеремета триває досить довгий час. Знаєте, часто кажуть, що люди втомилися від війни. На початках ми бачили активну підтримку засуджених активістів. А як нині, українці ще не втомилися їх підтримувати?

Завжди по-різному. На перші суди виходило дуже багато людей. На марш, коли було двісті днів ув’язнення, теж вийшло чимало людей в різних містах. Але справа не в тому скільки вийде, нині ще є таке поняття, як карантин. На суди приходити важко, люди вимушені стояти під судами й наражатися на небезпеку. Питання в підтримці насправді більш глобальне. Від мене велика дяка тим, хто приходить. Мене завжди дивувало, що багато людей, котрих я особисто й не знала до справи Шеремета, підтримували дуже суттєво. Такі справи показові для країни й держави і стануть, мабуть, тим орієнтиром, який покаже, що нас очікує в майбутньому.

А об’єднання між патріотичними середовищами?

У нашій справі Шеремета зажди була єдність. Коли відбуваються такі суди, як наш, то сварки залишалися осторонь. Справа Шеремета збентежила усіх: сьогодні лікар-волонтер, дівчина із ЗСУ, хлопець із сил ООС, а завтра будуть усі таким чином. Підтримка є, іноді бувають сварки, але це ж наше українське суспільство, воно постійно таке. Існує такий вислів, що українці об’єднуються за п’ять хвилин перед розстрілом. Є в нас таке в країні.

Нині ви перебуваєте під домашнім арештом. Чого найбільше хочеться?

Не тільки зараз, а вже півтора року, і не лише відносно себе, а відносно всіх інших хочемо справедливості. Мене часто запитують: а вам потрібно вибачення? Хочеться сказати, що мені все одно – будуть вибачатися чи ні. Я потребую справедливості, відновлення своєї репутації та відшкодування того періоду, коли сиджу без роботи, Андрій у тюрмі, а Яна – на нещасну зарплату, яка й тисячі гривень не досягала. Щоб усе було за законом, і щоб українське суспільство бачило, що закон існує.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал