"Хочете перекопати весь город? Копайте. Звісно, якщо за вікном — не зима". Психолог розповіла, як справлятися з горем при втраті близьких

Ми щодня чуємо інформацію про загиблих. Війна загострила усвідомлення, що всі ми смертні. Обірвати життя може не тільки куля на передовій, а й ракета, яку загарбник холоднокровно запускає по цивільних об'єктах у мирних містах

Як пережити втрату близької людини й підтримати того, хто поховав свого родича чи друга? Як довго триває горювання і які ознаки вказують, що людина самостійно не впорається та потребує допомоги фахівця? Про це журналістка "Еспресо.Захід" запитала психологиню Оксану Ратушну (на фото).

Оксана Ратушна / фото надала редакції психологиня

За шкалою стресу смерть чоловіка чи дружини вважається однією з найбільших стресових подій у житті (100 балів). До найбільших стресів психіатри зарахували також смерть рідної людини (63 бали) і близького друга (37 балів). Проте часом подруга є нам ближчою, ніж сестра, а чоловік є більшою опорою в житті, ніж був у дитинстві батько. Від чого ще, крім ступеня родинного зв'язку, залежить, як сильно ми переживатимемо біль утрати?

1. Від того, який відсоток нашого емоційного життя займали стосунки з померлим і яке він займав місце в нашому внутрішньому світі.

2. Переживає втрату дитина чи дорослий. Горе дитини, яка загубила улюблену машинку, може бути більшим від горя дорослої людини, яка втратила роботу. На щастя, дитяча психіка не дозволяє відразу осягнути весь жах того, що відбувається. Вона робить це поступово.

3. Переживає втрату молода 20-річна людина, яка зіштовхується з цим вперше в житті чи людина якій 80 років, яка з цим не раз справлялася та яка прийняла саму ідею смерті.

4. Чи здатна людина пояснити собі втрату та інтегрувати її у свою картинку світу. У певний момент, коли вона вже буде до цього готовою, зможе прийняти той факт, що так, її бабуся або тато померли, але таким є природний плин життя і немає на то ради, "всі там будемо". Це природно, що діти ховають своїх батьків. Якщо ж навпаки, це набагато складніше собі пояснити, адже тоді наче щось неприродне відбувається.

5. Якою була смерть — раптовою чи очікуваною. Легше пережити втрату близької людини, про хворобу якої ми дізналися задовго до її смерті, бо починаємо оплакувати її ще тоді, коли почули невтішний діагноз. Це не означає, що нас не буде боліти. Буде, але біль буде пролонгований, розтягнутий в часі. А коли смерть раптова, несподівана, на нас звалюється концентрат горя.
   
   Тут також є різниця, чи в людини стався інсульт, інфаркт або інші проблеми зі здоров'ям, чи, наприклад, вона загинула в результаті нещасного випадку на виробництві.

6. Ще інша історія, коли смерть є насильницькою, коли ми знаємо, що близька нам людина мучилася. До горя приєднується психологічна травма. Руйнується не тільки наша індивідуальна, а й загальна картинка світу. Не ймемо віри, що хтось може бути настільки жорстоким і так чинити з іншими людьми. Це порушує або навіть руйнує базову довіру до світу та людей.

Коли смерть є насильницькою, до горя приєднується психологічна травма. Руйнується загальна картинка світу. Не ймемо віри, що хтось може бути настільки жорстоким і так чинити з іншими людьми

Від чого залежить наше горювання? Дві сестри можуть поховати маму, але переживати втрату найріднішої людини будуть по-різному.

Скажу так: одна справа, зовнішні ознаки горювання, інша — внутрішні переживання. Перше — дуже суб'єктивне, друге — надто інтимне. Тому складно давати якісь оцінки.

Багато буде залежати від того, як людина жила і давала собі раду раніше, в інші болісні моменти свого життя. Наприклад, при сварках. Є люди, які відновлюються, замкнувшись на якийсь час у собі. Щоб заспокоїтися, їм потрібно побути на самоті. А є, які, навпаки, хочуть виговоритися. Можуть по кілька разів переповідати ту саму історію, бо їм від цього стає легше.

Заперечення, гнів, пошук компромісу, відчай, прийняття — це п'ять стадій горя, описані ще в далекому 1969 році швейцарською лікаркою-психіатром Елізабет Кюблер-Рос. Чи справді кожен із нас мусить пройти через кожну з цих стадій, щоб прийняти факт втрати близької людини?

В різні часи говорили про різну кількість цих ступенів. Опис цих етапів — це лише спроба впіймати те, що спіймати апріорі неможливо. Ми бачимо на своїй руці п'ять пальців і можемо до них доторкнутися. До горя фізично торкнутися неможливо.

Водночас я не спостерігала такого, щоб людина втратила когось з близьких і відразу це прийняла. Якщо каже, що прийняла, значить, заперечує. Не прикидається, а несвідомо заперечує емоційний біль навіть сама для себе, ховає його від себе ж самої. Це  — один із захисних механізмів психіки, який "відкладає на потім" повне проживання болю втрати, на той час, коли психіка матиме в розпорядженні внутрішні або зовнішні ресурси, щоб із цим справитися. 

Якщо між покійним і цією людиною була емоційна близькість, вона переживає особисту втрату. Її зовнішня реальність змінюється кардинально й критично. Психіці це треба якось перетравити, тобто поступово зробити цей новий факт зовнішньої реальності не таким жахливим, а з часом  — звичайним фактом внутрішньої реальності. Ми так наче мусимо відпустити людину з того місця у нашому внутрішньому світі, яке вона займала, і знайти для неї нове, а також попрощатися з тією частиною нашого життя, яке розбилося, зібрати докупи те, що залишилося і поступово почати впускати у наше життя щось нове. 

Коли ми дізнаємося про смерть близької людини, то переживаємо спершу не заперечення, а шок, і вже далі вмикається заперечення. Воно може блимати як лампочка: то є, то немає. "Як таке може бути?" — запитуємо ми себе. "Але це таки сталося", — констатуємо за лічені хвилини.

Заперечення може бути коротким і невловимим, а може тривати й довше. Наступні етапи (злість, торги) можуть бути, але вони будуть "змазані". Людина може злитися на Бога, на померлого ("Як ти міг мене покинути?"), на себе. В останньому випадку йдеться про почуття провини. Я злюся на себе, картаю себе, бо міг би вчинити інакше ("Якби я раніше повернувся з Польщі, раніше відвів на обстеження, вивіз з міста тощо"). Це одночасно і торги в минулому, і злість на себе.

Депресія і прийняття також можуть бути "змазаними". Це може виглядати як оплакування, коли ми зіштовхуємося з жорсткою реальністю. Ми визнаємо, що близька нам людина померла, це — доконаний факт і ми вже нічого не можемо з цим зробити. Так ми поступово відпускаємо цю людину. Але оплакування може відбуватися не тільки в момент гострого горя, а й через 20 років, коли витягнемо з альбому фотографію померлого.

Стадії горя можуть тривати протягом усього життя. Коли втрату переживає дитина, вона може перейти до стадії злості, торгів, депресії чи прийняття навіть у 40 років. Стадія заперечення факту смерті мине, але може включитися захисний механізм психіки - заперечення болю втрати. Тобто, об'єктивний факт смерті людина усвідомлює, але суб'єктивне значення цієї втрати, біль утрати, буде несвідомо заперечувати, поки не з'явиться ресурс, який дозволить усвідомити втрату у всій її глибині.

Часто ми не знаємо, як підтримати тих, хто в жалобі. Не можемо підібрати правильних слів, а тому уникаємо контактів. Таку поведінку людина може протрактувати як байдужість, відстороненість, емоційну холодність. Як запевнити людині душевну підтримку, водночас зайвий раз її не травмуючи?

Це природно, що в таких ситуаціях ми почуваємося безпорадними. Якщо нічого вже не можна змінити, то що тут казати?

Підтримувати, заспокоювати треба так, як ми вміємо. Водночас важливо ненавмисно не знецінити почуттів людини, яка горює. Не сказати щось на кшталт: "Це ж твій друг загинув, а не брат" або "Вже три місяці минуло, а ти досі так побиваєшся". Якщо якась така фраза "крутиться" на язиці, то краще стриматися, бо тим самим ми наче визнаємо почуття цієї людини невідповідними, неадекватними. Це, навпаки, змушує сховатися в мушлю і відійти. Важливо дозволити людині відчувати те, що вона відчуває і просто бути поруч. Достатньо однієї фрази: "Я не знаю, що сказати. Мені бракує слів", але при цьому обійняти, створивши з рук каркас, щоб людина, як той годинник на картині Далі, могла на хвильку обмякнути й потім знову зібратися докупи.

Якщо ми трактуємо ситуацію так, як бачить її людина, визнаємо її почуття і не заперечуємо їх, навіть якщо робимо це мовчки, це вже найкраща підтримка. Ідеально, коли, крім цього, ми можемо дати людині якийсь ресурс. У перші дні цим ресурсом може стати їжа. Звісно, якщо це було доречним у ваших стосунках раніше. Не нав'язуйтеся, але запропонуйте людині принести супчику. Можете приготувати страву самі або замовити те, що людина любить.

Головне, щоб не було насильства. Не кажіть: "Виплачся, тобі стане легше", коли людина перебуває на зовсім іншому етапі. Або "Годі плакати, збирайся і пішли на каву". Дозвольте горю протікати так, як воно тече.

Людина може злитися на Бога, на померлого ("Як ти міг мене покинути?"), на себе. В останньому випадку йдеться про почуття провини. Я злюся на себе, картаю себе, бо міг би вчинити інакше ("Якби я раніше повернувся з Польщі, раніше відвів на обстеження, вивіз з міста тощо"). Це одночасно і торги в минулому, і злість на себе

А як допомогти собі, коли це ми переживаємо втрату?

Загальною порадою буде зменшити очікування щодо себе і дозволити собі однією ногою випасти з того життя, яке було у вас до того. Якщо є така можливість, менше працюйте. Не 8 годин, а 4, не 5 днів на тиждень, а 3. Менш відповідально ставтеся до прибирання в домі. Не мусять вікна весь час бути помиті Діти також можуть щось собі приготувати поїсти, а як не можуть, то й на макаронах тиждень проживуть. Завдання — емоційно вижити всім і тому макарони на якийсь час можуть стати компромісом.

Старше покоління зазвичай радить зануритися в роботу з головою.

Важливо, як людина функціонувала до втрати. Одним допомагає "вихід в люди" (бо насправді йдеться не про роботу, а про спілкування). Проте є люди, які від того ще більше заламаються. Тут треба дослухатися до себе, яка порада вам зараз відгукується.

Що повинно занепокоїти в поведінці людині, яка горює? Чи є якісь "червоні прапорці"?

Є щось таке, що є нормальним на початку, але вже через рік — це тривожний "дзвіночок". У Міжнародній класифікації хвороб дисфункціональне (патологічне) горе не виділяється окремо. Але ускладнене горе потребує втручання фахівця, бо може вилитися в різноманітні психологічні проблеми.

Існує певний умовний рубіж — півроку. Якщо протягом цього періоду людина має такі прояви горя, які є прийнятними в тій чи іншій культурі, це ок. Але з часом вони повинні зменшуватися. Якщо тривають довше і через рік людина поводиться, так само як в перший тиждень, то це вже "алярм".

Так само треба бити на сполох, коли протягом перших пів року людина дивно поводиться. Робить щось таке, що "на голову не налазить". Це означає, що вона не справляється і потребує допомоги.

Дивна поведінка — це бажання переночувати на кладовищі. А, приміром, здійснити якісь кардинальні зміни в житті? Змінити роботу, переїхати в інше місто?

Часто, коли людина дізнається про смерть когось із близьких, вона наче ціпеніє. Після стадії заціпеніння може настати стадія активного реагування, коли накопичена енергія мусить отримати свій вихід. Людина є пасивною, закритою в собі й раптом заявляє, що хоче зробити ремонт в хаті. Хай робить. В такий спосіб вона трансформує своє горе, "включається" в дійсність. Каже, що треба негайно весь город перекопати? Хай копає. Звісно, якщо за вікном — не зима.

Бити на сполох треба, коли людина в горі дивно поводиться. Робить щось таке, що "на голову не налазить"

Родичі наших військових, які воюють зараз на передовій, зізнаються, що живуть, наче в пеклі. Будь-який телефонний дзвінок, дзвінок у двері, смс-повідомлення — й серце завмирає. А раптом це хтось несе страшну звістку: "Ваш рідний — загинув"?

Такою є жахлива реальність, в якій ми сьогодні живемо і ми реагуємо на це так, як би не реагували за інших обставин.

Інше питання: чи можемо при цьому жити. Напевно, не так, як жили досі, але чи здатні ми функціонувати в суспільстві. Нам телефонують з невідомого номера. Ми панікуємо, у нас пришвидшується дихання й серцебиття. Це адекватна реакція, хоч і необов'язкова, адже не у всіх так. Але коли виявилося, що все ок, що це телефонують з банку, чи заспокоїмося ми після цього, чи потім цілий день будемо перебувати в хронічному напруженні? Чи працює це за принципом пружини — стиснулося-розтиснулося. Запереживали — згадали про те, що треба зварити їсти. Запереживали — поїхали на роботу. Попрацювали, у перерві згадали про жах, зібралися знову до купи.

Підозрюю, що ця відповідь може викликати різні реакції. Я пропоную її тим, кому вона відгукується. А кому не відгукується, раджу шукати інших відповідей.

"Скільки людині треба: чотири дошки й землі трошки", "На той світ ще ніхто нічого зі собою не забрав", "Прахом ти є і в прах повернешся". До повномасштабної війни ми час від часу згадували про смерть: коли чули новину про чергового загиблого військового на Сході, коли відвідували померлих родичів на цвинтарі, коли у засвіти відходив хтось із наших знайомих. Але після 24 лютого прийшло чітке усвідомлення: ми й справді тлінні й смерть може застати нас зненацька. Це додало сміливості у вчинках. Хтось роками не наважувався одружитися, а тут несподівано запропонував коханій руку і серце. Хтось втратив роботу, але відкрив свій бізнес.

Можливо, це особистий такий момент, але мені полуниця ще ніколи не смакувала так, як цього року. Не знаю, яка вона об'єктивно була. Але було розуміння: є я, є ця полуниця і її треба з'їсти, бо завтра цієї полуниці може не бути й мене може завтра не бути. Це усвідомлення, що є тільки "тут і тепер", дуже загострює відчуття.

Цінність життя полягає в тому, що воно має властивість закінчуватися. За звичайних обставин ми не можемо пам'ятати про смерть постійно. Ми знаємо, що вона є, але мусимо трохи про неї забувати, щоб могти будувати будинки, реалізовувати тривалі проєкти й т.д. Мусимо одночасно і пам'ятати про смерть, і забувати про неї. Але якщо ми довго з нею не зіштовхуємося, то забуваємо забагато і думаємо, що ми вічні.

Якщо ми усвідомили та прийняли той факт, що життя — тлінне, ми починаємо більше цінувати його моменти, більше відкриватися новому і більш спокійно ставитися до втрат.

Розмовляла Наталія Гелий.

• "Злитеся? Робіть відбивні й шинкуйте капусту": психолог розповіла, чим корисна злість та як її контролювати

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.