І з президентами, і з бомжами спілкуватися по-своєму цікаво, – журналіст Роман Онишкевич 

"Еспресо.Захід" запитав у журналіста з 30-річним стажем, політичного оглядача, директора центру експертних досліджень "Тема" Романа Онишкевича про особливості професії, зміни, з якими зіткнулася сучасна журналістика і цікаві історії з життя львівських мас-медіа.

"Більшість нормальних журналістів шукають конфлікт"

Якою була журналістика, коли ти почав нею займатися?

Ясна річ, що 30 років тому журналістика була краща і цікавіша. І тому є залізне пояснення: я був юним і готовим рятувати світ.

Чим вона відрізнялася від сьогоднішньої?

Якщо серйозно, то загальні принципи не змінилися – отримати інформацію, "переварити" і донести її до читача. Просто способи цього донесення змінилися, що впливає на весь, так би мовити, виробничий ланцюжок. Ну, й планета почала "крутитися швидше". Якщо колись, маючи якусь первинну інформацію, ти міг її притримати, попрацювати з нею, "вилизати", бо твоя газета виходила через умовних три дні, то зараз на таку розкіш фактично немає часу.

Інколи думаєш, як би давали собі ради нинішні юні журналісти без гугла, вікіпедії і можливості копіпастити. Але не хочу виглядати на гнираючого діда, бо правдивіше буде сказати, що журналістика не стала гіршою чи кращою. Просто вона стала іншою. Зрештою, з появою соцмереж тепер і не завжди розбереш, де журналістика, а де… не дуже.

А тобі що найбільше подобається в журналістиці?

Напевно, можливість спілкуватися з різними людьми. Абсолютно різними. Я спілкувався і з президентами, і з бомжами, і з інтелектуалами, і з бандитами. З кожним було по-своєму цікаво. Для тих, хто любить постійно дізнаватися про світ щось нове – це чудова професія.

До речі, які риси потрібно журналісту?

Наглість, почуття гумору, емпатія… У принципі, все, що притаманне кожній людині. Головне, щоби все було у відповідних дозах і не зашкалювало.

Працюючи журналістом, кого легше набути – друзів чи ворогів?

Я думаю, це залежить від характеру людини. Набувати ворогів чи друзів можна на будь-якій роботі. Хоча щодо ворогів, то, звичайно, розжитися ними в журналістів шансів більше. Просто більшість нормальних людей шукають комфорт, а більшість нормальних журналістів – конфлікт. Бо така їхня робота.

Чи можеш згадати якісь матеріали, що вийшли чи не вийшли, які вплинула на важливі події? 

Наприклад, Василя Базіва не призначили радником голови адміністрації президента. Він такий медведчуківський прихвостень, який роздавав темники, хотів бути при посаді вже після Помаранчевої революції. Тоді почався гвалт серед журналістів і через декілька днів його зняли.

Фото: Андріана Стахів

Вояк Швейк неодноразово відвідував Львів, а на кордоні розсмокталися водії

Особливе мистецтво в журналістиці – це вибір заголовка. Які тобі запам’яталися найбільше?

Часом шкодую, що не збирав колекцію заголовків. Якщо хтось не лінувався, то буду вдячний, якщо поділиться. А з тих, що пам’ятаю, то, певно, улюблений зустрів колись у стрийській районці. Матеріал був "зі сторони", якась пані докторка в офіційному матеріалі розповідала про нашестя на Стрийщині лисиць, які кусають домашніх псів, людей і розносять сказ. Закликала всіх бути обережними й небайдужими до проблеми. Але заголовок – пісня! "Сказ – справа спільна"!

Один львівський сайт якось, пишучи про черги на кордоні, назвав інформацію "На українсько-польському кордоні розсмокталися водії". А недавно товариш Михайло Гузаревич привіз із Закарпаття газету, яка просто буяє розкішними заголовками. Один, до прикладу: "Зробив собі подарунок. На свій день народження 28-річний чоловік зґвалтував 15-річну дівчину".

Але ж іноді провокативні заголовки використовують навмисне?

Колись майстром чорних заголовків був Микола Савельєв, редактор "Ратуші", який зараз військовий ТрО. Він у молодості вів у різних газетах кримінальну хроніку. Але Микола – це робив свідомо. Так, коротенька інформашка про вбивство громадянином на прізвище Кіт громадянина на прізвище Лис називалася "У світі тварин". Дуже ми в редакції тішилися із Колиного заголовка "Убили Москалика". Заголовок абсолютно інформативний, бо жертва, яку підрізали в п’яних розбірках, мала прізвище Москалик.

Які найкумедніші помилки траплялися?

Колись, на початку 1990-х, ще у стару добру "Ратушу" подала оголошення про установчі збори Асоціація правників. Слово "правник" тоді рідко хто вживав. Можливо, це і стало причиною, що в оголошенні прозвучало "Асоціація праведників". Люди, зрозуміло, обурилися, зателефонували в редакцію з обуренням. Правників перепросили й пообіцяли в наступному номері виправити помилку. Коли бідні правники взяли до рук наступний номер, то оторопіли – збори вже проводила "Асоціація правнуків". Того разу вибачення не допомогли. Правники, вони ж "праведники" і "правнуки", відмовилися від ще одних перепросин, від повернення грошей за оголошення, лише просили ніколи ніде їх більше не згадувати.

Помилки трапляються в кожного. Буває, що найде якийсь туман і ти сплутаєш дату, назву чи ще щось там. Це прикро, але не катастрофічно. Інша справа, коли помилка спричинена цілковитим невіглаством автора та редактора. Пригадую, колись пресслужба Львівської міської ради епохи раннього Садового оприлюднила інформацію про велопробіг Швейківськими місцями. Написали десь так: "У Львові стартує велопробіг на честь відомого чеського вояка Йозефа Швейка". Я побачив і відписав з легкою підколкою. Мовляв, чого на Львівщині вшановують чеського вояка? Чим він прославився. Діти (а тоді пресслужба мерії нагадувала дитячий садок), до честі, відреагували й виправили анонс, який тепер звучав так: "Стартує велопробіг на честь відомого чеського вояка Йозефа Швейка, який неодноразово бував у Львові"…

Очевидно, не можна вважати помилками відверті ідіотизми, особливо коли від певних журналістів вони були чи є ознакою, прости Господи, стилю. Одна свого часу відома своїм хронічним епатажем журналістка в одній популярній газеті, описуючи вбивство, написала так (цитата, може, не буквальна): "Чоловік убив дружину, а щоб тіло не опізнали, відрізав їй груди"…

Фото: Андріана Стахів

"Нижче пояса не бити й не цілувати"

Загалом колись помилка в газеті – це ж було дуже серйозно, не те, що зараз на сайті, коли можна все виправити за лічені секунди? Раніше журналістика мусила бути відповідальною...

Так і зараз ніхто не скасовував відповідальності. Просто зараз сайтів, напевно, більше, ніж редакторів і коректорів. Але проблема, знову ж таки, не в їх відсутності, а часі. Оперативність з’їдає якість. Яка там вичитка, якщо хочеться поставити інформацію швидше від конкурентів, щоб отримати більше лайків. Оця гонитва за лайками, до речі, найглупіше, і вже давно нагадує просто якийсь спорт. Звідси й помилки в текстах і навіжені заголовки. Колись пояснював одній юній журналістці, яка вже не знала, як їй викаблучитися в заголовку: "Дівчино, якщо ми поставимо на сайт твоє ню, то воно нам всі трафіки порве. Але ми ж того не робимо, бо не пасує. То чого ти думаєш, що заради переглядів пасує давати ідіотський заголовок?"

Чиновники різних рангів прагнуть "дружити з журналістами"? Як знайти баланс між цією дружбою і тим, що чиновник намагається впливати на роботу чи контролювати її?

Згадаю слова Сашка Кривенка, який казав: "Нижче пояса не бити й не цілувати". Якщо журналіст поводиться чесно, то завжди зможе порозумітися з адекватними людьми. А з неадекватами нема чого водитися взагалі.

Чи траплялися погрози? Як на них реагуєш?

Щоб аж так хтось мене переслідував – то, Богу дякувати, ні. Траплялися неприємні натяки, десь через треті руки якісь спроби "пошугати", але не скажу, що це було щось надто серйозно. Одного разу, правда, трохи переживав, щоб не побили, бо люди, які образилися, були непевні. Але в результаті вони подали в суд і я втішився. Бо вже як судяться, то товкти писок точно не мали б.

А судів десь із десяток мав. Жодного, до речі, не програв.

Якщо тобі знайомий скаже, що його дитина хоче стати журналістом, що скажеш – "прекрасний вибір" чи "боронь Боже"?

Не буду ні відраджувати, ні агітувати. Скажу тільки, що для того, аби стати хорошим журналістом, не конче закінчувати журналістику. Маю власний приклад. Я навчався не на журналістиці, а на редакторському в Академії друкарства. Своїми вчителями у журналістиці вважаю покійних нині Андрія Квятковського та Мар’яну Чорну. Так от, Андрій закінчував технологію в поліграфічному, а Мар’яна за освітою – архітектор.

День журналіста – це для тебе свято?

Не Великдень, але відсвяткувати можна. Хоча добрий журналіст може створювати собі свято кожного дня. Якщо чесно, то з більшістю колег, із якими мені б хотілося разом посвяткувати, я й так більш-менш інтенсивно спілкуюся. От нам з тобою треба спеціальне свято, щоби піти випити по склянці соку і поговорити за життя?

Ще якусь цікаву побрехеньку…

Якщо позбирати журналістські історії, які я чув лише від своїх приятелів, то можна не одну книжку написати.

Давайте розповім, як я не став членом Спілки журналістів. Десь у середині 1990-х, коли я ще був в ідеалістичному віці, після якоїсь "наливальної" пресконференції (у ті часи після більшості заходів журналістів поїли й годували), якось випадково я "повів козу" з трьома метрами професії. Хороші люди були, на жаль, уже нікого з них немає серед нас. Так ось, доганяємося ми якоюсь кавою з коньяком, а шановні метри на три голоси беруться мене переконувати: "Ромку, ти файний, талановитий хлопець, вступай у Спілку журналістів". "А що воно мені дасть", – щиро запитую. "Будеш "ксіву" журналістську мати", – пояснюють. Спокуса виявилася такою собі, бо я вже працював і з "ксівами" проблем не було. Трохи подискутували, після чого один шановний журналіст навів залізний, на його думку, аргумент: "Так членів Спілки безкоштовно хоронять"! Оскільки мені тоді було ледь за 20, я тричі сплюнув і вирішив якось обійтися без вступу…