Грядки на балконі – як любов до землі вирізняє українок у світі

Я підросла і таки зрозуміла – любов до землі в українців у крові. Бо без цього просто ніяк! Коли я переїхала до міста на 5 років, то найбільше, чого мені там бракувало – то власне її. Клаптика земельки, де можна було б посіяти кріп, петрушку, салат, шпинат, руколу.

Але цього не було. Я заздрісно спостерігала, як мешканці першого поверху щовесни садили клумбу під своїми вікнами й влітку насолоджувалися пахощами квітів. Але мені, мешканці квартири з четвертого поверху, таке диво й не снилося. Тож коли я на вихідні приїжджала до батьків, то першим ділом мусила зайти на город і запхати свої руки у землю. Буквально. Відчути її на дотик, розтерти поміж пальцями.

На щастя, життєві обставини склалися так, що уже дев’ять років я мешкаю в заміському будинку у селищі поза Львовом. У мене сад і клаптик городу. І звісно трохи квітів: карликові соняшники (улюблені в мого малюка), мальви, в’юнкі троянди, кущі гібіскусу – все тішить око  й серце.

Багато моїх колег виїхали за кордон. І звідти дуже часто надсилали світлини своїх балконних огірків та помідорів, грядок із рядків цибулі та кропу, що щільним рядочком росли у горщиках для квітів на підвіконнях. Якось гостюючи в мене, одна з подруг каже:

– Хочеш покажу тобі, за якою ознакою визначають, де за кордоном в помешканнях живуть українки, не заходячи до них? – вона зайшла у галерею світлини з айпаду і почала гортати перед моїми очима десятки фото, де вікна та балкони багатоповерхівок Парижу потопали у городині. На гіллях виднілися жовті та помаранчеві зав’язки помідорів, невеличкі огірки й навіть чималі баклажани. – Я бачу їх усюди, українських жінок, котрі люблять землю! Такі ж балкони зустрічала в Америці, Англії, Шотландії, Іспанії. Просто нам без землі нікуди, як і без коріння. Бодай у цих тимчасових рослинах на підвіконнях воно має бути.

Після цієї розмови я розпитала своїх закордонних подруг. Багато з них справді мають грядки на балконі та підвіконнях. А цілковиті щасливиці можуть собі дозволити декілька рядків городини на власному подвір’ї.

Чи потребують вони великих масштабів землі – аж ніяк. Їм потрібна праця для задоволення, заради самого процесу, відчуття землі поміж пальців! Бо для ця любов таки у крові.

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.