Добре там?! Блог Ніки Нікалео

Добиралася більше, як тиждень через ерефію. Розповідала страшні речі! Мені аж мороз пішов поза шкірою, про те, що відбувалося після "вийдєм в подвальчікі", "мішок на голову і раздєть догола", "зачєм вам в сєлє такіє дарогі"… Я поцікавилася, чому сиділи так довго і не їхали, то відповідь була: «Не ми до них прийшли, вони в нашу хату влізли. Але коли почали рівнять з землею, то нічого іншого не осталося». Спілкувалася українською, хоча і пересипала мову русизмами. Багато разів дякувала мені за те, що я роблю переклад як волонтер. Мені дуже приємно, бо я просто хочу допомогти, я звикла це робити, не очікуючи вдячності. Це повертається сторицею завжди,  і я це добре знаю (але пальне мені таки компенсовують - за законом).

А вчора мужчина просив про переклад, хоча і трохи знає англійську. Інвалід,  молодий, років 40-45. Приїхав зі старенькими батьками, бо нічого також не залишилося в Україні, все розбомбили. Запитав чи може знайти тут хоч якусь роботу, аби не сидіти на підтримці. Також говорив українською, колишній журналіст, колега) А чув, що з елементарним знанням англійської мови можна працювати. Робота у Бельгії є, жити ніде! Дякувати Богові, їм підвернулося соціальне житло. На яке бельгійці, до слова, роками чекають.

Сім’я колишньої військової, яка звільнилася з лав через онкологічне захворювання, також прийшла за допомогою. Поки що живуть у прихистку для безхатьків, який терміново відремонтували та віддали лише для українців. Усі решта місцевих мешкають в сусідньому, не так затишно облаштованому будинку.

Там кожен має по кімнатці,  але спільними є велика кухня-столова та вигоди (їх також кілька штук). Жінка питає мене чи може їм краще було б у Німеччині залишитися чи де-інде, де не так дорого і медична система на повному соціальному забезпеченні для таких біженців.  

Часом мене такого штибу запитання заганяють у глухий кут. Але я опановую себе.

Усі вони тікали від війни, усім потрібна допомога і матеріальна, і медична, і моральна. Але їм ще й невтямки місцеві, читай європейські правила і порядки. Прошу дозволу пояснювати кожному (бо ж я лише перекладач!), що отримання ними соціальної допомоги накладає на них певну відповідальність, підзвітність. Пояснюю, як дітям, якщо тато дає гроші, тато хоче і має право знати, де ти є і на що ти їх витрачаєш. Отримувати кошти тут,  а жити в Монтенегро (умовно) не можна. Бо такі мудрагелі також зустрічаються. Тихенько, щоб ніхто не знав, поїхати не вийде, тому що  обов’язково хтось повідомить, що вас нема. Або прийде соцпрацівник і перевірить це на власні очі. Соцвиплати зупинять, хоча прихистку і не позбавлять, бо не мають права без вашого прохання. Виплат нема – житла нема. І починається все по колу.

Найліпше – це іти працювати і ні від кого не залежати та не звітувати. Хоча декларація про доходи прийде до кожного наступного року. Навіть до того, хто не працює. І страховку треба буде платити з власної кишені і ще багато чого.

Тому, ті, хто вже звільнився від "татових грошей" заслуговують на повагу і шану. Тим пак, що вони ще й до України постійно передають пакунки з гуманітаркою, грішми, на превелику радість перевізників, яких розплодилося, як бліх, хоч і вартість їхніх послуг не спадає.

Мені багато пишуть і розпитують про прихисток у Бельгії, кажуть, що тут найліпше)

Відверто відповідаю, на основі спілкування зі знайомими, які зараз тимчасово перебувають в інших країнах: добре всюди, де нас нема. А приїдеш і випливе купа несподіванок, які, м'яко кажучи, можуть засмутити.

Одне діло коли тут живеш і працюєш, інше – приїжджаєш у відпустку, а зовсім інше, коли розраховуєш на соціальну допомогу. У будь-якому випадку вам буде заздрити той, хто вирішив залишитися вдома без тепла чи без світла, в очікуванні, що кожної хвилини може бути "приліт", хто втратив роботу, або його заробітки дуже скоротилися.

Головне – не забувати хто ти є і звідки,  що ти не лише бенефіціар ЗСУ,  але й обов’язковий донор.

Хотіла написати про одне,  а вийшло про інше. Не геть зовсім,  але… Усім моїм читачам і фоловерам відомо, що я і досі очолюю благодійний фонд в Україні, постійно збираю гуманітарку та інші необхідні для війська речі, а зараз у пошуку коштів до Миколая дітям із Буківського інтернату для дівчаток та Новороздільського для хлопчиків. Хто там був чи чув про них, то знає, що це прірва потреб, але одночасно і дуже простих побажань. І з нашого боку буде дуже жорстоким позбавити цих особливих дітей свята солодощів і подарунків, тому що в країні війна. А можливо саме зараз це є найнеобхіднішим для них! Тому, хто має велике серце і добре душу глибоко вдячна за кожен донейт ось за цим посиланням.

Про авторку. Ніка Нікалео – українська письменниця і перекладачка, тревел-блогерка, голова Львівського жіночого літературного клубу і благодійного фонду, авторка та укладачка низки бестселерів з серії "Львів. Кава. Любов".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.