Чи визнають Росію державою-терористом? Блог Ігоря Гулика

Геноцидний характер російського вторгнення в Україну (а він очевидний, і Москва особливо й не приховує цього), наміри знищити українців як націю, і засоби, що застосовуються для втілення цієї мети, свідчать радше про практику терориста, а не вояка. Воєнні злочини в окупованих містах України зумовлені також терористичним характером "спецоперації", вони здійснюються не умисно (мовляв, середньовічна Росія, як і тоді, дає мирне населення та його майно на відкуп загарбникам). Масові вбивства у Бучі, Ірпені, апокаліпсис Маріуполя, нинішня трагедія Луганщини, яку обстрілами з цього, що здатне стріляти, перетворюють у випалене поле, — хіба не характерні для тероризму?

Росія взагалі відкинула усі знані досі закони війни, — а у відповідь наразі отримала довгогральні санкції й спроби укоськати агресора замовляннями та натяками на поступки.

Крім ядерного шантажу Путіна, який погрожує застосувати зброю масового ураження і не тільки проти України, його "доблесні" вояки час від часу запускають ракети на критично низьких висотах над українськими атомними станціями, тобто бавляться у таку собі "ядерну російську рулетку".

Про тероризм росЗМІ, що насправді є фабрикою психологічного терору, спрямованого на світ назовні, рівно ж як і на власне "народонасєлєніє" годі й говорити.

Ба більше, упродовж десятків років Кремль навіть не крився з підтримкою терористичних за своєю суттю "бандформувань" "ЛДНР", тому, попри статус держави-терориста, Росію цілком виправдано можна було б визнати й "спонсором тероризму".

Не скажу, що на світових дискусійних майданчиках зовсім цураються цієї теми, оскільки заплющувати очі на очевидне вже немає ні підстав, і особливих застережень. Ще Єжи Лєц зауважив певну особливість терористів, зокрема очільників, які практикують саме такий стиль політики: "Коли деспоти завертаються до терору, можна спати спокійно. Тут вже буде без обману".

Але мало вигукнути "Путін – убивця", мало навіть зареєструвати резолюцію у сенаті США, як це зробив на початку травня республіканець Ліндсі Ґрем. Поки бюрократична машина, з якогось дива названа "демократичними процедурами", перемеле рефлексії окремих політиків, мине багато часу. І загинуть ще тисячі людей.

Ось приклади: 2014 року на сайті Білого дому вивісили петицію про визнання Росії державою-спонсором тероризму. Її підтримали 105, 6 мільйонів людей з усього світу. І?... У відповіді Адміністрації Обами думку сотні мільйонів людей проігнорували.

2018 року сенатор-республіканець Корі Ґарднер висунув вимоги до Державного департаменту США щодо внесення до списку держав-терористів Росії у зв'язку з отруєнням Сергія Скрипаля. 12 червня 2018 року Україна звернулася до Міжнародного суду ООН із позовом про визнання Росії спонсором тероризму.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 27 квітня 2022 держсекретар США Ентоні Блінкен заявив: "Ми про це говоримо, юристи розглядають. На мою думку.., безсумнівно, що росіяни тероризують український народ... Юристи працюють над тим, щоб законодавчі підстави для (внесення до списку спонсорів тероризму) були дотримані".

Путін акурат розраховує на цю, на його думку, слабкість демократії: загальний консенсус. Він мітить у дуже болючу точку, яка досі, до російсько-української війни вважалася на Заході перевагою над деспотіями. Бо у процесі вироблення спільного рішення зазвичай є шанс уникнути фатальних помилок, недомовок, некоректностей тощо. Третя світова прискорила навіть життєві ритми конкретних людей, але аж ніяк не повпливала на зашкарублість політичних інституцій. Мій колега Олег Манчура помітив ознаки не тільки компрометації так званого liberum veto, але й очевидність потреби вибудувати механізми "швидкого реагування" на кризи, яких, як виявилося, немає ні в ООН, ні в ЄС, ні навіть у НАТО.

У пояснювальній записці до проєкту резолюції сенату Ліндсі Ґрем нагадує, що досі державами-спонсорами тероризму у світ визнано чотири. Але гляньте на цей список: Куба, Сирія, Іран та Північна Корея. Світ наділив їх цим тавром десятки років тому, але режими, які правлять у цих країнах-паріях, чудово почуваються досі.

У випадку з Росією у нас немає такого часового лагу. Це зрозуміла Верховна Рада (на диво вчасно!), визнавши Московію терористом. І це повинні зрозуміти не тільки ті, хто нині отримує гроші за службу в міжнародних безпекових організаціях. Це мусять втямити й ті політики, які бодай колись зазирають, окрім звітів про власні рейтинги, на рекомендації та напрацювання серйозних аналітиків. І не тільки заради гарного слівця говорити про докорінну зміну усієї архітектоніки міжнародних демократичних інституцій, але й вдаватися до конкретних дій.

Скільки вже Сергій Кислиця наполягає на тому, що Росія безпідставно займає крісло у клубі оонівської Ради Безпеки? Скільки вето застосувала ерефія, коли йшлося про концептуальні документи РБ. Навіть у найатракційнішій утопії не відшукати схожого театру абсурду – у міжнародному безпековому "штабі" верховодить країна-агресор, країна-терорист.

Звісно, це непростий шлях, який, у принципі, потребує не консенсуальних рішень (що тотожно принципові колективної (без)відповідальності), а політичної волі справді принципових політиків.

На цьому шляху, вочевидь, також слід остерігатися так званих пасток демократії. Про них дуже добре написав Максиміліан Волошин: "Коли хочуть зробити людей добрими й мудрими, терпимими та шляхетними, то неуникно доходять до бажання убити їх всіх. Робесп'єр вірив у чесноти: він створив Терор. Марат вірив у справедливість: він вимагав 200 тисяч голів. Безумство у тому, що кат Марат і мучениця Шарлотта Корде з одним і тим же усвідомленням подвигу хотіли відродити чесноти та справедливість на землі".

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.