Бути молодим і успішним упродовж десятиліть – це чудовий привід не втрачати добрий настрій, – художник-скляр Роман Дмитрик

З художником розмовляла журналістка "Еспресо.Захід".

Виставка ксилографії та художнього скла авторства художника Романа Дмитрика відкрилася 30 травня у Пороховій вежі у Львові невипадково – цього дня відомому художникові-скляру виповнюється 60 років. Чесно кажучи, цією поважною датою в його житті я була заскочена, попри те, що знаю цього талановитого чоловіка вже не один десяток років. Бо за час нашого знайомства він практично не змінився. Така ж при зустрічі привітна усмішка на обличчі, так само готовий розповідати цікаві історії з історії мистецтва та рідного Львова чи вголос міркувати про світоглядне. А ще – обговорювати цікаві сучасні (не обов’язково власні) творчі знахідки й експерименти. Воістину, час летить стрімко. Але й Роман Дмитрик, що стосується професійного зростання, не стояв на місці. Сьогодні він – відомий художник, дизайнер, викладач Львівської національної академії мистецтв – самобутній і колоритний творець, якого не лише хвалять критики та преса, а й про якого незаперечний авторитет у ділянці художнього скла, один з піонерів Міжнародного руху студійного скла на теренах колишнього СРСР, ініціатор та президент міжнародних симпозіумів гутного скла у Львові Андрій Бокотей за іншої нагоди сказав: "Романа Дмитрика не зупиняють жодні техніко-технологічні труднощі. Його композиції позначені глибиною поетичного розкриття можливостей скла в найрізноманітніших знаково-асоціативних проекціях". А видатний скляр завжди знає, що каже.

Романе, напевно, розмову варто було би почати з запитання, чи змінив щось черговий "нулик" у твоєму житті. Але з огляду, що понад три місяці тому кардинально змінилося життя усіх українців, воно вже недоречне. Війна всім усе перекапустила, іноді вже незворотньо… Отож з яким відчуттям зустрічаєш свою чергову круглу дату?

З бажанням перемоги і миру. Таким, з яким прокидається щоранку кожен українець. І сподіваюся, це врешті-решт станеться, і життя увійде у своє звичне русло. А щодо ювілею, то, ясна річ, мав на його відзначення великі плани. Але правду кажуть: озвуч свої плани, і Господь Бог щиро посміється. У моєму випадку то справдилося на сто відсотків. Ще рік тому я запланував дві поважних свої ювілейні виставки – одну в Палаці мистецтв у Львові, іншу в Києві – в Українському національному музеї у Києво-Печерській лаврі. Та ясна річ, у сучасних реаліях про то вже не могло бути й мови. Та й самому не хотілося... Однак потім подумав, а Черчіль усе ж був правим: "Якщо немає культури, то за що ми воюємо?" Бодай у Львові щось та й треба показати. Отож показую – щоправда, вже не у Львівському палаці мистецтв (там зараз великий волонтерський центр), а в Пороховій вежі. І, як на мене, є щось навіть символічне в тому.  

Так, але за духом (та й за обсягами) дві споруди – Порохова і Львівський палац мистецтв – цілком різні. Як визначав, що показувати?

Показую 12 робіт зі студійного скла – зокрема тих, які би цю площу могли тримати, ксилографію та  зодіакальне коло, котре мало бути надцять років тому зроблене під виставку "Друїди. Трипілля", що з успіхом відбулася у Києві, а згодом у Нідерландах. Однак тоді я не встигав підготувати графічні акценти, і мене дуже порятували батіки художниці Марти Сухані, що дуже гарно згармоніювали з моїм склом. Зараз дожився до віку, коли щось писати про Романа Дмитрика кажуть студентам академії мистецтв, і ці студенти питають мене тільки про одне – про період "Друїди. Трипілля", тобто про термоформаж. Ця серія є в моїй книзі від 2008 року. І я собі думаю: от уже стільки часу минуло, я багато робив чогось іншого, а всі далі товчуться навколо того самого. 

Можливо, через те, що це найпростіше – взяти книгу про митця і від неї відштовхуватися? Які метаморфози пережило скло у твоїй особі?

Із цим матеріалом працюю вже майже сорок років. Починав як склодув. Потім потихеньку почав працювати в гуті вже як автор. У 1993-му представив першу персональну виставку в Музеї етнографії та художнього промислу. Однак коли почав їздити по світу й дивитись, як виглядає тамтешня творчість у склі, то зрозумів, що з гутою в  арт пробитися неймовірно складно. Адже що таке гута? Щось, що сформоване при пічці гарячим способом. Технологічно гута дуже багата у своїх проявах, але обмежена розміром та вагою. Поїздки до Франції спонукали мене до того, що почав пошуки в так званому студійному склі, коли елементи, виконані в різних техніках, технологіях компоную в одне ціле вже у рамках майстерні. Це страшенно цікаво, тим паче, що елементи неймовірно збільшують художню палітру. 

Раніше ти виставлявся по близьких і далеких світах, але принципово не  вдома. Не вірив у спроможність земляків належно оцінити твої "скляні" експерименти? Адже твої персональні експозиції у рідному Львові можна перелічити на пальцях. 

Кожна виставка – це свого роду рекламна акція, розрахована на лише на сприйняття, а й на те, що роботу куплять. У Парижі, наприклад, узагалі не зрозуміли, що я від них хочу, коли цікавився, що дає митцям хліб насущний – власне творчість, викладання чи якісь інші речі. Мовляв, усе це – різні сфери. На їхню думку, художник – той, хто заробляє собі на хліб винятково творчістю. І все інше уже неважливо. У форматі Львова моя вільна творчість – аж ніяк не те, що дає можливість почуватися фінансово достойно: львів’яни зазвичай дуже рідко готові витратитися на твір мистецтва. Тим більше, коли йдеться не про традиційний живопис, а інші образотворчі види.

Напевно, й справді час, коли скло коштувало дорожче, ніж золото, давно канув у лету. Принаймні сьогодні нам важко уявити, чому римський імператор Нерон свого часу заплатив за дві чаші з безколірного скла золотом більше, ніж вони обидві заважили. Однак як бачиш художнє скло сьогодні у Львові і в Україні?

У Львові тяглість традицій існувала завдяки майстрам-гутникам. Приміром, я був учнем Романа Жука, якого мама народила практично біля гутної печі під Краковом. Цей дивовижний чоловік, Майстер з великої літери, знав стільки таємниць ремесла, без яких мене сьогоднішнього, напевно, й не було б. Завдяки першій плеяді майстрів, завдяки художникам, яких свого часу не пустили розвинутися в живописі і скульптурі і які відтак "відривалися" у декоративно-прикладному мистецтві, завдяки їхнім численним вихованцям, Львів тримав у склі в Україні першість. Коли заходила мова про амбітність Львова, то я завжди казав, що ця амбітність не може бути на порожньому місці, Львів мав би виробити критерії, чим має для України бути. Приміром, в Італії є Рим і є Мілан. Мілан, який приваблює як місто моди і творчості, не має образ на Рим, куди їдуть побачити археологічні розкопки і віддати шану Папі. І така градація міст є в багатьох державах. Вважав, що Львів теж має всі шанси стати таким собі українським Міланом. Сьогодні навіть не знаю… Приміром, у  Львові було шість склозаводів, сьогодні не працює жоден. Хоч неуспішним склопідприємство практично не може бути. Однак… Інакше кажучи, щоб стати чимось, доведеться визначатися, чого – як місто – справді  хочемо і чи ці бажання на чомусь базуються. А взагалі на тему Львова з деякого часу я думати взагалі перестав. Образливо. Коли прийшли сюди австріяки, то прислали  до Львова розумних і освічених людей,  почали наводити тут порядки, проводити каналізацію, видали закони про заборону куріння на вулиці, виливання помий через вікно, про обмеження весільних забав 12 особами та чотирма стравами і оголосили Львів третім імперським містом. А відтак для того, аби тут будувати, треба було їхати до Відня затверджувати проект. І вже під завісу готовий будинок приймала спеціальна комісія – знову ж таки з Відня. Тобто якби австрійці у свій час не кермували, то Львова, який маємо сьогодні, ми би не мали. Тобто в контексті львівської самобутності маємо мати власну концепцію трансформації не лише стосовно архітектури, а й щодо пріоритетів також. А про це уже десятиліттями і близько не йдеться.

Твоя ксилографія – це Львів, який зникає, чи уже зник… Це усвідомлена фіксація певних львівських закутків, чи так склалося?

Мені б дуже не хотілося, щоб Львів початку ХХ століття колись вивчали не з натури, а з моїх робіт. А місто гине наразі аж ніяк не від бомб і ракет… Приміром, свого часу я зафіксував 24 вілли початку століття. То шість із них уже не існує, а на тому місці "забабахали" висотки. Це ж не чужі підписували дозволи, а  свої рідні міські керманичі. І від цього гірко. Серії, присвячені Львову (а точніше кажучи, моїй малій батьківщині), роблю методично вже віддавна. Коли ще був малим, то сідав на кінцевій трамвая №2 і їхав у художню школу в центр, а потім повертався назад. І то було моє дитинство до 12 років. Так склалося, що встиг зафіксувати тільки вілли, які були з мого боку трамвайного маршруту. А є ж іще інший кінець професорських колоній. Колись скульптор і педагог Дмитро Крвавич дав мені важливу пораду: "Почни мислити серіями". Серії "Львів, котрий зникає" та "Околиці Львова" втілюю методично вже не один рік.  Мав ще інакші задумки… Мені загалом творчих ідей не бракує: завжди маю куди рухатися і що втілювати. Інша справа, що амбітні плани потребують вкладення в їхню реалізацію певних коштів, часто немалих. Тому, коли можеш реалізувати один задум із десяти, то вже кажеш, що щось вийшло. У моєму житті, зрештою, так і виходить. Колись мені один із найвідоміших художників-склярів у світі Ян Зорічак (у студії якого мав нагоду гостювати) ще десь на початках мого активного творчого руху сказав: "Будь готовий до того, що до 50 років будеш калабуцятися, але нічого не досягнеш. Успіх до тебе прийде після 50-ти". Тоді я не дуже то зрозумів, але так воно і є.

Ти тільки після п'ятдесяти відчув себе успішним? 

Не відчув. Бо успіх – річ дуже відносна. Це можливість висловитися чи можливість заробити? Це нуртування творчих ідей в голові та душі чи здатність реалізувати з них бодай щось? Кожен має власне розуміння успішності. Але після п'ятдесяти я відчув внутрішнє заспокоєння, усвідомлення, що досягнув, а чого ні, що зробив, а чого не зробив просто тому, що на той час це неможливо зробити…Уже не один рік пишу блоги,  в яких з культурологічної точки зору викладаю свої погляди на сучасний стан урбаністики в місті. Переконаний, що до їхнього змісту звернуться вже наступні покоління, хоча моє ім'я, можливо, й загубиться в часі. Це переконання – відчуття успішності? Не маю однозначної відповіді…

Усе твоє творче життя пов'язане зі склом. У чому для тебе магія скла?

В алхімії. Адже скло – найбільш алхімічний елемент, оскільки працюєш із чотирма стихіями, є їхнім диригентом. Алхімічний знак скла – дуже специфічний. І треба знати хімію, фізику хоча б на рівні випускного класу. Якби я цих предметів не знав, то просто багато чого не зумів би зробити. Воно вимагає від творця поваги і дисципліни. Бо без цих якостей піднятися на свій творчий Монблан неможливо.

Що ти про себе зрозумів, сягнувши чергової "круглої" вікової позначки?

Що я досі молодий і перспективний (сміється – авт.). Принаймні такі означення є в усіх статтях чи виступах, мені присвячених. У 35-40 років я дуже через це хвилювався. А  зараз сміюся: якщо таких слів у статті немає, то вона – погана.

Фото Архів Романа Дмитрика

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.