За Бурштинським морем. Блог Христини Дорожовець

Трикутник БББ

В єрархії Бурштин-Більшівці-Бовшів (місто-селище-село) найменше є найстаршим.
Воно згадується ще в Іпатіївському літописі за 1152 рік. Село лежало на стародавньому
Галицькому шляху неподалік впадання у Дністер Гнилої Липи й початково мало,
ймовірно, слов’янську назву Болшев. Згодом вихідці з Болшева/Бовшіва заснували нове
поселення Більшівці, яке переросло власну «історичну батьківщину» та ще за Австро-
Угорщини набуло статусу міста з магістратом, ратушею, поштою і навіть залізничним
двірцем. Зараз це знову тихе, неквапливе селище. Хоч багато мешканців досі
ідентифікують себе міщанами.

Осердям нашого трикутника є велетенське Бурштинське водосховище, яке місцеві
гордо називають морем. Свого часу на рибу до Більшівців та Бовшева з’їжджалися люди
звідусіль. Зараз уже не так. У навколишніх полях можна зустріти вирви від російських
ракет чи уламки шахедів. Але природа все одно бере своє. Довкола Бурштинського моря
встигла сформуватися власна оригінальна екосистема. Але поруч є й значно давніші
пам’ятки опільської природи. До однієї з найбільш унікальних дорога веде якраз через
Бовшів.

Касова гора

Трохи перефразувавши Івана Франка, цю нашу мандрівку можна би було назвати
«З вершин у низини». Касова гора – найвища локація у цій місцевості. Насправді це не
зовсім одна гора, а група пагорбів, яка найбільшої висоти сягає на позначці 340 метрів над
рівнем моря. Добиратися туди через густі трави варто уже тільки задля краєвиду. Хвилі
соковитої зелені, що переходять у сріблясту гладінь Бурштинського водосховища. І тільки
труби багатостраждальної ТЕС ген на горизонті дисонують з картиною дикої, первісної
природи.

Фото: Степана Гоя

– "Касова гора" – це унікальне урочище, яке презентує всю лучно-степову
екосистему Опілля. Тут виявлені майже всі види рослин і тварин, характерні для
Західного Поділля, – розповідає Володимир Бучко, голова громадської екологічної
організації «Еко-Галич», керівник Центру відтворення та збереження екосистем «Касова
гора». – На Касовій горі, наприклад, живе тварина, яка більше ніде на Заході України не
зустрічається. Це сліпак. У нього немає очей, а підземні ходи він прориває зубами. На
Касовій горі ми виявили колонію сліпака подільського. Інша – на відстані аж 560 км, біля
Кропивницького. Також на горі є 28 видів рослин з Червоної Книги.
Першими це місце почали досліджувати польські науковці ще до ІІ світової війни.
На підставі їхніх наукових публікацій Наукове товариство ім. Тараса Шевченка
звернулося до митрополита Андрея Шептицького (адже це були церковні землі) заповісти
Касову гору як ділянку еталонного подільського степу. Митрополит дав згоду. Але війна
перекреслила ці плани. Потім уже радянські дослідники повернулися до обстежень
Касової гори. У 1974 році ухвалили рішення створити там пам’ятку природи на площі 65
га (загальна площа урочища – 136 га). Хоч це не заважало вести на цій території сільське
господарство: косити, випасати овець.

На жаль, останні дослідження засвідчили, що Касова гора деградує. Припинили
косити, випасати худобу – і відбулося нагромадження сухої трави; щороку її прибивав
сніг і утворювався такий наче войлок, через який важко пробивалися ранньоквітучі
рідкісні види рослин. Натомість з’явилися чужорідні види, зарості. Зникло також багато
видів тварин, наприклад, ховрахи крапчасті. Ці милі тваринки не люблять високої трави.
Щоб якось виправити ситуацію, місцеві природоохоронці вирішили на частині, яка не
ввійшла до складу Галицького національного природного парку, створити центр
реабілітації диких тварин і використовувати їх для регульованого випасання. Тут почали
приймати тварин, які не можуть жити у дикій природі, зокрема, постраждали від воєнних
дій чи жорстокого поводження людини. Це дитинчата сарни європейської, диких баранів,
лані європейські, плямисті олені, є навіть кінь Пржевальського.

Ще далі від гамірної цивілізації, в околиці села Поділля (стара назва – Сарники
Долішні), розташована інша атракція Галицького національного природного парку –
Подільські скелі. З їхніх верхів видно навіть Карпати. В долині – химерно переплетені
водні артерії. А скелі густо вкриті кам’яними трояндами. У княжі часи в цих мальовничих
і відлюдних місцях селилися ченці. У скельних печерах вчені виявили унікальні настінні
рельєфи ХІІ-ХІІІ століть – християнські символи й образи. Зірке око відразу помітить
вирізьблений у камені хрест і старослов’янські літери. Збереглися й сліди пазів і врубів у
місцях, де дерев’яні конструкції прилягали до скель, пристінні лави.

До Більшівців на Шкап’єрну

Ви ще якраз встигаєте. Починаючи з середини ХІХ ст. щороку в липні у Більшівцях
з великими почестями святкують день з’явлення Матері Божої. Традиційно після Служби
Божої ксьондз освячував образки Богородиці на прямокутничках чорно-білої тканини.
Вірні прикріплювали до них ланцюжки і носили постійно як захист від хвороб і нещасть.
Ці образки називалися «скап’єжки». Szkaplerz – польська назва ризи Матері Божої, звідси
й назва свята, яка трансформувалася у Шкап’єрну. До повномасштабного вторгнення
більшівцівська Шкап’єрна відбувалася з великим розмахом, останніми роками – вже не
так масштабно, та все ж традицію не занедбують.
Епіцентром Шкап’єрни завжди був і є монументальний бароковий костел
кармелітів кін. XVIIІ ст. – архітектурна домінанта Більшівців. Він добре проглядається з
різних точок траси Івано-Франківськ – Львів. Пагорб, на якому стоїть костел, начебто
насипали власноруч мешканці Більшівців. Їм добре платили, і вони своїми фірами звозили
сюди землю

За переказами, коли у XVII столітті польське військо під проводом великого
коронного гетьмана Мартина Казановського готове було вирушити на чергову битву з
татарами, Дністром надпливла згорнута в рулон ікона зі зображенням Божої Матері з
Дитям. Гетьман дав обіцянку, що як переможе і повернеться, то обов’язково поставить на
цьому місці монастир, щоб із нього було видно і Дністер, і всі околиці. І дотримав слова.
Чудотворну ікону Більшівцівської Божої Матері, про яку розповідає легенда, поляки
вивезли 1945 року до Кракова, а згодом перемістили в римо-католицький храм св.
Катерини у Гданську. Більшівцям дісталась її копія. А ось скульптуру Розп’яття Ісуса
Христа мешканці потайки від нової влади перевезли у храм Різдва Христового, де вона є і
досі.

Радянські «господарі» перетворили костел Благовіщення у свинарник; пізніше тут
були зерносховище і пункт приймання склотари. Нова історія римо-католицької парафії
почалася на початку 2000-х, коли у Більшівці прибули брати францисканці з Польщі. Цей
орден і Міністерство культури Польщі вклали чималі кошти у ревіталізацію будівлі. У добудованій частині справляє враження просторий і зручний конференцзал, який
орендують різні організації і проводять там свої заходи. Є також і готельні номери.
Приїжджаєте, відпочиваєте, ходите собі на річку, на стави. Та й у самому селищі є на що
подивитися. Парк і палац останніх дідичів Більшівців – Кшечуновичів зберегли риси
колишньої імпозантності.

Олені пам’ятають

Дорога до палацу вела через парадну браму й алею, обсаджену рожевими акаціями.
Насправді «брама», яка нині заросла чагарями, була чималою спорудою, де колись
мешкала прислуга, а за пізніших часів працював навіть кондитерський цех. Багато дерев у
парку вже погнили і попадали. Деякі омолодили обрізанням і зараз вони мають акуратний
вигляд. А от фігури оленів на головній алеї оригінальні, стояли ще за Кшечуновичів.
Фото 6
Панський палац урятувало те, що совіти влаштували у ньому лікарню. Потім це був
дім для осіб похилого віку. Зараз у колишній садибі – відділення паліативної допомоги і
станція швидкої допомоги, також готують верхній поверх під відділення реабілітації
військовослужбовців.

Місцеві досі згадують про Кшечуновичів тільки добре. Кажуть, були файними
ґаздами і відзначалися людяним ставленням до більшівчан. Уже за радянської влади
останній власник Корнель Кшечунович, який опинився на еміграції в Англії, засвідчував
своїм колишнім працівникам вислугу років, щоб вони могли оформити належну пенсію.

Прогулюючись парком, я спіймала у кадр прегарний образок – будівлю греко-
католицького храму Різдва Христового, спорудженого за проєктом Василя Нагірного. Під
церквою нас зустрів парох о. Василь Завірач, особа у Більшівцях легендарна. У храмі він
влаштував маленьку експозицію. Тут копія дерев’яних дверей в’язниці, в якій совіти
замордували багатьох місцевих мешканців. Усі елементи на дверях – замок, завіси, ґратка
– оригінальні. Показав отець Василь меншу і більшу фігури розп’ятого Ісуса Христа, які
витягли з річки Млинівки, де їх втопили «визволителі». Під другою, з відбитими руками,
священник зробив символічний напис: «Я не маю своїх рук, але маю твої». Щоб
ушанувати більшівчан, яких знищив більшовицький режим, зусиллями о. Василя Завірача
за сприяння Галицької районної ради у селищі створено парк пам’яті на місці, де
покояться останки жертв енкаведистів.

Жалиборські загадки

Після Більшівців наш туристичний гостинець проліг у бік села Жалибори. Тут
знову серед лугів – то тут, то там – розкидані кам’яні нарости. Це Жалиборські скелі, або
Жалиборські Транти – кристалічний гіпс, виходи якого на поверхню часто зустрічаються
на Опіллі. Хай вони не такі масивні, як біля Поділля, зате набувають інколи вельми
фантазійних форм, особливо коли обростають мохами і лишайниками.

Але найбільше запам’яталися мені Жалибори двома загадками, відповідей на які не
маю досі. Погляньте уважно на фото: на подвір’ї сільської церкви стоїть колона з каменю.
Напис на колоні – німецькою мовою і загалом зрозумілий. Дізналася від людей, що по
закінченні бойових дій у 1917 році поблизу старої церкви у землі виявили останки
німецьких воїнів. Приїхали їхні родичі, й одна мама впізнала свого сина: за життя у нього
не було четвертого пальця руки. Щоб ушанувати пам’ять про свого сина і його
побратимів, ця жінка встановила колону. А ось чию фігуру ви бачите на колоні? Ми з
моїми друзями і кількома священниками зійшлися на тому, що цей римський легіонер –
найімовірніше св. Юрій. Тільки під ногами в нього не традиційний змій, а баранячий
череп, один із символів сатани. Тільки чому ж ту фігуру прикріпили до колони грубим
дротом? Можливо, початково колона і скульптура були собі окремо?..

Фото: Христина Дорожовець

Щодо другої загадки, то вона… ще загадковіша. На горі Мелеховець над селом
стоїть фігура Матері Божої з Дитям. Цю скульптуру, витесану з кам’яної брили, датують
XVIII століттям. Вона довго стояла на горбі просто неба, відкрита вітрам і опадам. Щойно
у 2006 р. завдяки ініціативі голови церковного комітету Мирона Вульчина та активності
громади на горі збудували капличку, фігуру перенесли всередину, а територію навколо
привели до ладу. Люди вважають Святу (так її тут називають) охоронницею села. Зараз
моляться біля неї за життя односельчан, які на війні. Але найдивнішим є напис під
скульптурою. Найімовірніше, зроблено його старовірменською мовою. Поки що знайомі
вірмени не змогли повністю прочитати написане, бо багато літер чи то затерті часом чи
навіть навмисне пошкоджені чи видозмінені. Фото з текстом помандрувало до фахівця,
який знається на таких давніх вірменських написах. Так що історія матиме продовження!

Фото: Христина Дорожовець

Про авторку: Христина Дорожовець, редакторка, журналістка, мандрівниця, оптимістка