"Багато пісень ми переймаємо від бабусь у селах", − засновниці етногурту KURBASY

У гостях програми "Вечір з Миколою Княжицьким" побували KURBASY – гурт, добре знаний львів'янам і не тільки. Він зародився у Львівському Театрі імені Леся Курбаса, з якого власне й узяв назву. Зрештою, у перервах між репетиціями майбутніх вистав розпочиналися перші експерименти з народною піснею акторок театру.

Тепер же KURBASY, надихаючись народною піснею, створюють разом з музикантами музично-театральні дійства з багатою сценографією, унікальними мультимедійними декораціями та дизайнерським народним вбранням.

Дуже дякую вам за все, що ви робите. Я був у Львівській опері на виставі, присвяченій Дню народження Івана Франка, де ви з ініціативи Музею Франка та Богдана Тихолоза поставили поставили спектакль за Франком. Зал був переповнений. Вам подобається звертатись не лише до української творчості, а й до української класики? Що вам було цікаво у цій пропозиції так показати Франка?

Наталія Рибка-Пархоменко: Найперше ми передовсім актриси, а вже відтак співачки. Тому для нас нагода участі у якісних театральних проєктах - це завжди радість. І коли збирається не тільки творча команда, а й команда менеджерів, які можуть організувати сам процес, можуть запропонувати фінансову підтримку, написати грант та виграти його - це все для нас дуже важливо. Власне у цьому проєкті "Франко. REVOLUTION", який виграв "Дім Франка", зокрема продюсер проєкту Богдан Тихолоз та менеджер Любомир Більо, нам запропонували зробити якийсь твір Франка. А от який, - вибирав режисер, якого ми закликали до роботи, Сашко Білозуб.

Ви - молоді люди, Франка вчили, знали, читали… А коли працювали, то якось по-іншому відчули Франка? Відкрили для себе щось нове в ньому?

Марія Онещак: Перш за все, нам пощастило у  виборі твору, який зробив режисер Олександр Білозуб. Він взяв собі за ціль не хрестоматійний твір, не той, що беруть стереотипно до святкування ювілею великих українців. Запропонував нам "Легенду про вічне життя". А Богдан Тихолоз був єдиним, хто тоді знав і читав цей твір, бо він знає дуже багато і глибоко досліджував Франка. Для нас це було певним ризиком та довірою, що будемо працювати саме з цим матеріалом. Спершу ми перечитали текст і трішки захвилювались, тому що "Легенда про життя" складається лише з 4-ох сторінок поетичного тексту. Але це є легенда, й Олександр повів її шляхом містерії, а театр дає можливість, наче у сні експериментувати, імпровізувати з образами, системою образів, архетипами. Тому це була дуже цікава мандрівка. Тим паче, Олександр, окрім того, що є режисером, є ще сценографом і художником костюмів цього дійства.

У Києві теж був аншлаг?

Н.Р-П.: Так, 27 серпня ми зіграли це у Львівській опері, а вчора (3 вересня. – Ред.) - у Київській опереті. Сьогодні всю ніч їхали, повернулись аж вранці втомлені, але щасливі. І в опереті це теж було неймовірно, був аншлаг, був такий теплий зал - ти відчував, що даєш любов, і тобі вона прямо вертається - така дуже гарна вібрація із залом відбувалась.

Чому "КурбасИ"?

Н. Р-П.: "КурбАси". Насправді нам вже 11 років, ми є актрисами театру імені Леся Курбаса.

Це фантастичний львівський колектив, відомий в усій Україні.

Н.Р-П.: І коли ми думали, як назватись, то наш друг, актор, який, до речі, робив пластику в "Легенді про вічне життя" - Андрій Водичев розповів, що коли театр виїжджав на гастролі до Польщі, то поляки казали: "О, КурбАси приїхали". Й ми назвались як театр Леся Курбаса - гурт "КурбАси".

В Америці як вас зустрічали? Це була діаспора, чи не лише діаспора?

М.О.: Основною умовою концертів від Center Stage було те, що вони будуть для американців. Звичайно, були українці, бо вони не могли оминути. У мене, зокрема, є родина, то було багато з родини людей. Але переважно, то були американці, які не знають української мови, але слухали наші пісні. Ми отримували дуже багато захвату від них від нашої народної пісні. Вони казали, як це може бути, звідки таке звучання, звідки ви приїхали?..

Чому ви вирішили виконувати саме народну пісню. Театр розташований у Львові, центрі Галичини, а ви обрали до репертуару полтавські та поліські пісні. Коли вас слухаєш, то справді враження, що спів з якогось села на кордоні з Білоруссю - приїхали молоді люди, але точно не зі Львова. Що об’єднує українську пісню з різних регіонів, і як ви хочете її показати?

Н.Р-П.: У нас театр співочий - і у нас всі, хто потрапляє до театру, починають співати. Хтось співав вже до театру, співочі актори загалом. Власне, театр розвиває пісню. Ми дуже багато слухаємо пісень різних регіонів. До речі, цікавий факт, що у нас не всі зі Львова. Наприклад, я зі Східної України, з Харкова, Марічка - з Івано-Франківська. Якщо взяти кожного, то це - ціла Україна.

То чому ви тут всі зібрались?

Н.Р-П.: Місто нам дуже подобається, люди подобаються. Тому ми дуже багато слухаємо, переймаємо пісень від тих, хто ще живий, від цих бабусь, які ще живуть. На Полтавщині гурт "Древо", це є Домініка Чекун з Полісся. І коли ти слухаєш, ти можеш зрозуміти, відчути, як це відбувається і спробувати, так же співати.

Ви співали в центрі Києва у День Незалежності, були по суті одним із хедлайнерів фантастичного проєкту "Ковчег", де Домініка Чекун теж була. Як відчуваєте, - те, що ви б хотіли передати, справді доходить до людей і люди по всій Україні це сприймають? Є у вас відчуття, як ваша творчість проникає через усю Україну? 

М.О.: Дуже тішилась за Домініку Чекун. Вона настільки любить виступати, вона безперервно співає. І коли ми познайомились з організаторами "Ковчегу", то ми одразу сказали, що у нас є така бабуся, запросіть її. Вона - та, яка береже пісню, яка є першоджерелом, є настільки самобутньою й автентичною, що її неможливо скопіювати. Домініка виходить і все - навколо всі завмирають та затихають, бо це таке щось справжнє та рідне.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.