"Неможливого насправді немає", – художниця Ольга Кравченко

Їй випало бути внучкою відомого живописця Охріма Кравченка – одного з уцілілих учнів Михайла Бойчука - та донькою знаного мистецтвознавця Ярослава Кравченка. У тіні авторитетних родичів не так легко торувати власний шлях, а ще важче знаходити власне обличчя. Особливо, коли перебуваєш із цими родичами не тільки в тотожній системі ціннісних координат, а й сфері праці.

Ользі Кравченко це вдалося. Успішно стартувавши ще 2008-го року, сьогодні ця активна художниця, іконописиця та реставраторка - не просто авторка десятка персональних виставок в Україні, Австрії та Польщі та численних групових, творчиня робіт, що перебувають в музеях України та приватних колекціях світу, а людина, котра зуміла створити своє незалежне "я" від світу та приватних і загальних обставин. І те її "я" (художниці, яка, переосмислюючи візантійську художню систему, намагається запропонувати щось сучасне у формі та колориті минулого, з одного боку, а з іншого - те сучасне прив'язує до минулого) не просто щире та добре – воно зворушує, захоплює, інтригує.

Сьогодні Ольга Кравченко - як засновниця  і постійна учасниця популярного у Львові мистецького проєкту "Від Романа до Йордана", який щойно завершився – наша гостя.  "Еспресо.Захід" заговорив із нею про містику, нові тенденції у мистецтві, про потребу оминати токсичних людей та йти власним шляхом.

Олю, ти народилася у рік, коли помер дідусь. Одна людина з роду відійшла, інша цей рід продовжила. Перехід таланту, душі загалом. Як ти ставишся до містики в такому аспекті?

Якщо чесно, я не раз над цим замислювалася. Бо так вийшло, що я народилася у вересні, а дідо помер у жовтні, пробувши якраз цей місяць у лікарні. Тобто ми з ним не зустрілися, але він знав про моє існування. Містика цієї ситуації для мене в тому, що маю багато працювати, щоб наздогнати діда. Адже він у нас був крутим. Його роботи неймовірно глибокі  – відразу видно школу та випрацювану манеру. Сьогодні художники малюють по-іншому. Якось я була у Національному музеї на Драгоманова і зупинилася біля портрету моєї прабабці – мами діда. А мене в цей момент зазнимкували. Ніколи про це не думала, але світлина проявила, що ми неймовірно схожі. Напевно, це гени і  моя лінія, вочевидь, саме звідти йде. І містика, думаю, в тому, що нічого не тікає, не губиться, а переходить від одного до іншого. Тільки треба багато працювати, щоб продовжувати і йти далі.

Гете, коли вперше потрапив у Рим, то вигукнув: "О, тепер я народився як письменник". Коли ти відчула, що народилася як художник? Очевидно, ж не тоді, коли вступала до академії. 

Коли я вступала до академії, то взагалі хотіла займатися геть іншим: мене цікавив дизайн інтер'єрів. Потім потрапила на реставрацію і вирішила - буду реставратором. Бо фах художника в час, коли я вчилася, виглядав не вельми привабливо. Мовляв,  художники – це ті, котрі сидять по якихось страшних майстернях і практично не мають жодних перспектив. Отож про себе як про художника я взагалі не думала. А реставрація мені пішла не просто дуже гарно - вона мене захопила. Можливість торкнутися старих картин, ікон, фресок – інакше кажучи, першоджерел –  було не просто цікаво, це було шалено притягально. Мені взагалі здається, що надивленість для художника вкрай важлива. Адже інформація через око відразу потрапляє у нашу свідомість. А чим більше бачимо, тим більше можемо відтворювати, робити щось якісне, і тим швидше виформовується щось інакше. 

Покрова, 2014 р.

Чи важлива для художника начитаність?

Щоб вміти викласти свою думку і для того, щоб не було ступору, коли треба вигадати сюжет, то важлива однозначно. Адже  треба звідкілясь зачерпувати. Чим більше інформації в голові, тим легше виникають думки, тим простіше їх компонувати  одна з одною. 

Складно придумуєш сюжети?

Усе дуже залежить. Буває, ідея з'являється ніби нізвідки, а буває – треба посидіти, помордуватися, подивитись в стелю. Найважче завжди  - це, звичайно, почати. Зазвичай, коли готую якийсь  проєкт, то старих робіт до нього практично ніколи не долучаю.  А коли маю перед собою завдання створити 10-20 нових, то подекуди це вимагає більше часу  і для зосередженості на темі, і для власне творчості. Адже кожен твір має мати думку, а всі разом творити якусь лінію.  Оскільки займаюся темперним живописом на дошках, то маю продумати, які саме дошки мені потрібні, їх замовити, заґрунтувати  –  а це все час, який дає можливість налаштуватися і навіть визначитися з колоритом. Однак тільки, коли бачу свою роботу на стіні, можу зрозуміти, вдалося мені сказати  те, що хотіла, чи ні.  

Екліптика. Близнюки, 2017 р.

"Я – красивий, розумний і це все відкрив я", – жартував відомий польський поет та філософ Станіслав Єжи Лєц. Що ти в собі відкрила, коли почала займатися мистецтвом цільово? Було щось, чим сама себе здивувала?

Та щодня з чогось дивуєшся. А головне – прийшло розуміння, що неможливого не існує: якщо справді чогось хочеш – ти на це здатен. Звісно, спочатку лякаєшся, бо не маєш уявлення, як до того підступитися, і що з тим робити. Однак коли починаєш  у потрібному напрямку рухатися, обов'язково дійдеш, якщо докласти зусиль,  фантазії, відчуття смаку і бажання.  Напевно, ось це відкриття - найважливіше.

Що тебе зараз хвилює у вимірі мистецтва? 

Я почала малювати, коли потрапила у 2008 році на стипендію для молодих митців Gaude Polonia до Польщі, оскільки вивільнився час, який раніше витрачала на реставрацію.  Сьогодні думаю, що відтоді донині світ дуже змінився. Люди відходять від матеріального, їм менше потрібно те, що можна потримати в руках. Отож мене мучить,  як змінитися, щоб бути далі зі світом.

Катерина (Музей Шевченка)

Тобто ти вважаєш, що люди сьогодні менше потребують живопис, ніж колись? 

Мені здається, люди сьогодні більше потребують живих вражень. Якщо говорити про сучасне мистецтво, то на кону радше ідея, обговорення, переосмислення, аніж сам матеріальний твір. І це мене, властиво, мучить: як іти в ногу з новими тенденціями і водночас не переступити через себе. 

А  мені видається навпаки: звичайну людину –  Марію, Петра чи когось іще - ідеї продовжують цікавити менше, аніж те, що можна взяти до рук, а ще краще до себе додому. 

Десь так. Але те, що люди хочуть потримати  в руках сьогодні -- дешевше, простіше. Картини цікавлять сьогодні пересічних українців значно менше. Я почала від іконописних творів, років п'ять формувала свою систему образів, потім ще  3-4 роки  ними оперувала, а тоді від тих своїх образів почала переходити до пейзажних речей. Піймала себе на тому, що постійно змінююся, бо коли товчуся на одному місці, мені стає нецікаво. Однак оті нові віяння та потреби часу підштовхнули мене до пошуків в інших царинах. Скажімо – як самоук –  почала робити прикраси зі срібла, використовуючи ту ж таки темперу.  Хоча мені далі цікаво малювати. Навіть не знаю, як це пояснити. Бо воно зсередини і дуже особисте. 

Диптих "Капуста", 2018 р.

Як ти випрацювала свої образи? Вони такі затишні, душевні, з ними хочеться бути... 

Знову ж таки повертаюся до своєї стипендії у Польщі, де займалася реставрацією барокових портретів. Напевно, нашого сакрального живопису, яким жила до цього, мені бракувало, бо сама щось таке почала пробувати робити, однак чомусь потягло закрутити то все в овал. Люблю цю форму – вона створює камерність. А до малювання облич золотим пігментом прийшла цілком випадково. Серед фарб, що їх взяла зі собою до Польщі (а взяла небагато), була охра, яка мені чомусь дуже погано лягала. І я її просто замінила, подумавши, а що буде, коли я спробую отак. І оце "якщо отак" перетворилося у підсумку в мою манеру малювання, авторський почерк, за яким мене сьогодні впізнають і знають.

На твій погляд, з чого складається художник? І яку роль у його творчості відіграє несподіванка? Така, як  в тебе із обличчями, виконаними золотим пігментом.

Дуже по-різному. Все залежить від характеру художника, від того, що з ним трапляється, і як він на це реагує. У когось це що не день, то несподіванка, враження. А в когось все дуже чітко продумано, крок за кроком, по пунктах. Тобто все індивідуально. У мене в творчості  якось так складається, що попри схильність до продумування, несподіванок теж не бракує. Я навіть кілька років тому презентувала в Iconartі  експозицію "Моменти". Виставка закінчилася, а здатність миттєво реагувати на світ – ні.  Купила додому капусту на салат, почала її шинкувати і раптом бачу – та це ж готова картина, в центрі якої ця кругла дошка з капустою посередині.  Чи стояла в корку за Оперним  і раптом відчула на собі чийсь погляд. Підвела голову, а там отаке мене через покрите морозом скло маршрутки роззирає – аж мороз по шкірі пішов.  Навіть до голови не могло прийти, що захочу то намалювати – а намалювала.  Тобто щось, що зупиняє мене в щоденному колообігу, обов'язково в часі знайде своє місце і в моїй творчості. Не може не знайти. Це щось, що вже не залежить від моїх планів.

Погляд з маршрутки, 2019 р.

Як на мене, ти дуже життєрадісна, активна, феєрична в плані особистої подачі людина. Що тобі треба для того, щоб почуватися спокійно, щасливо?

Щоб бути в тонусі, потрібен внутрішній спокій. І він присутній, коли все на плаву.

Не присипляє атмосфера, коли все на плаву?

Мене - ні, бо саме тоді час, щоб "вистрілити" своєю посмішкою. А коли щось погане, то не до роботи. Узагалі піймала себе на тому, що потребую внутрішнього спокою, щоби працювати творчо. Якщо його немає, якщо уся засмикана кудись без кінця біжу, то тонус хоча й зберігається, однак концентрації немає, результат буде ніяким. А ще піймала себе, що для мене дуже важливо бути у своєму колі, у своєму місті. Багато хто  сміється над  галицьким середовищем. Звичайно, смішні речі є,  і я теж можу взяти їх на кпини. Однак в цілому для мене дуже важливі  мова, архітектура, люди, яких люблю, те, до чого звикла від малку.

Дорога, 2017 р.

Ти шукала своє середовище чи воно склалося саме по собі?

Щоби щось належно оцінити, потрібно втратити, вийти із зони комфорту.  Приміром, тільки за цей карантинний рік я зрозуміла, наскільки важливими є для мене всі ті люди, з котрими щороку готуємо проєкт "Від Романа до Йордана". Сам проєкт, який ось щойно завершився,  існує вже одинадцятий рік, і вже десь набрид, і думаєш: "А нащо воно мені треба?". А випробовуючи щороку різні варіанти організації цього проєкту, розумієш, що насправді це є вже наша дружня традиція, проєкт для друзів, наше спільне свято, до якого разом готуємося, а потім разом святкуємо та радіємо.  Якщо його із нашого життя забрати, то всі відчули б певний дискомфорт. Як відчули його цього січня, коли через локдаун не вийшло зібратися 8 січня традиційною велелюдною компанією в Остапа Лозинського (а лише вузьким товариством – аж відчули себе на якомусь підпільному зібранні), до якого щороку приходили з колядою й у вишиванках, починаючи від 2010-го року. Чи я спеціально свого часу шукала цих всіх людей? Навіть не знаю. Просто у певний момент відчула, що вони саме ті – однієї зі мною групи крові.

Олю, що хочеш від себе, від життя?

Хочу, щоби всім було комфортно, щоб злих людей було у світі якомога менше і щоби всі вміли взаємодіяти між собою. Мені у цьому сенсі якось завжди щастило ще від моїх пластових таборів. Я завжди казала: "Як таке може бути, що я завжди потрапляю у класну компанію?". Коли виросла, то зрозуміла, що просто намагаюся оминати токсичних людей. І намагаюся завжди йти своїм шляхом.

Ярина Коваль

Фото з архіву Ольги Кравченко

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.