Лікарі з Європи Україні не потрібні?

"З дитинства мріяла працювати лікарем. Ще малою замовила Миколаю білий халат, робила уколи лялькам, лікувала зайчиків і ведмедиків. Тож коли закінчила навчання в школі, питання вибору професії навіть не стояло. День і ніч зубрила хімію та біологію, необхідні для вступу до медичного університету. Але все одно довелося йти на платну форму навчання. Тато поїхав на заробітки, щоб мати змогу оплатити мою науку. Майже цілодобово сиділа над книжками, усе складала на "відмінно". Чи могла подумати, що замість омріяної професії лікаря-педіатра працюватиму на групі продовженого дня у школі?" – розповідає львів'янка Оксана.

Зробити омріяну кар'єру завадило кохання з Туманного Альбіону. Коли дівчина навчалася на п'ятому курсі, батько, який заробляв гроші на її навчання за кордоном, захворів і повернувся додому. Оксана взяла академвідпустку й поїхала до Лондона працювати, щоб мати змогу закінчити університет. Там вона зустріла Джона, у якого закохалася до нестями. Впродовж року, під час якого студентка працювала офіціанткою, бурхливий роман переріс у серйозні стосунки. Джон запропонував Оксані руку й серце. Весілля відгуляли у Львові. Джон повернувся до Лондона, а Оксана залишилася на батьківщині – треба було закінчити омріяне навчання. Продовжувала опановувати медичні премудрості, але думками була біля коханого. Тож як тільки отримала диплом, полетіла до нього.

"Я знала, що з українським дипломом лікарська практика в Англії мені не світить. Тож вирішила, що продовжу навчання, складу наново іспити й тоді працюватиму. Дуже люблю діточок, тож уявляла себе саме педіатром. Але до нас із Джоном "прилетів лелека" – довелося тимчасово підкоригувати плани. Через кілька років подарували донечці братика. Так я опинилася у тривалій декретній відпустці", – розповідає Оксана.

Та навіть коли малята підросли, виявилося, що навчатися або працювати молодій мамі на чужині – не так просто. У дитячий садок беруть лише з трьох років та й то – лише до обіду. Діти до 12 років не можуть без супроводу дорослих виходити на вулицю або перебувати вдома самі. По суті, Оксана виявилася пов'язаною дітьми по руках і ногах. Зарплати чоловіка катастрофічно бракувало. Дідусь із бабусею жили далеко. Та й у Англії не прийнято, щоб вони займалися онуками. Вважається, коли діти виросли – варто жити для себе. Батьки Оксани залишилися на батьківщині. Тож про нострифікацію (легалізацію) диплому не було й мови. Коли діти пішли до початкової школи, Оксана влаштувалася туди вчителькою на групу продовженого дня.

"В Англії діти стають школярами у 5 років. Оскільки робочий день на багатьох підприємствах у Лондоні починається о 8 годині ранку, батьки, поспішаючи на роботу, приводять дітей до школи ще до початку уроків. Тож я у класі вже з 7 години ранку. Під моєю опікою – діти 5-9 років з п'яти різних класів. Доглядаю за ними до початку уроків, потім вони повертаються до мене після занять. Роблю з ними домашні завдання, гуляємо, розважаю, як можу. Це нелегко, адже діти – втомлені та галасливі. Батьки забирають їх після вісімнадцятої вечора. Лише тоді разом зі своїми чадами повертаємося додому. Як правило, близько восьмої вечора діти у цій країні вже лягають спати, адже робочий день починається дуже рано. Тож, як і більшість батьків, майже не маю часу на спілкування з власними сином і донькою. Встигаємо лише разом повечеряти та вкладаю їх спати", – розповідає Оксана.

Жінка не полишає мрію стати лікарем. Але доведеться чекати, поки діти стануть дорослими та самостійними. А ще – сподівається, що чоловік більше зароблятиме, адже займаючись дипломом, на деякий час доведеться покинути роботу.

Подібна ситуація виникла у Василя з Івано-Франківська. Хлопець також мріяв стати лікарем ще будучи школярем. Але виріс у багатодітній родині, тож батьки не могли оплатити його навчання у медичному університеті. І хоча був відмінником, навіть не намагався "пхатися" туди без грошей – вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Закінчив його з відзнакою, але зізнається, що надалі бачив себе лише у білому халаті.

"Одного разу під час вечірки почув від друзів, що спільний знайомий вступив на медичний факультет у Дрездені. Без хабарів та зв'язків. Я з дитинства захоплювався німецькою мовою, добре нею володів. Тож думка про те, аби здобути фах медика у Німеччині, відтоді мене не полишала. Записався на курси розмовної німецької мови, щоб "підтягнути" її, й почав збирати документи для вступу", – розповідає хлопець.

Мрія Василя здійснилася. З наступного навчального року молодий чоловік став студентом медичного факультету ім. Карла Густава Каруса Технічного університету Дрездена. Згадує студентські роки: майже весь час присвячував навчанню. Приїжджав додому лише автобусом – на літак бракувало грошей. Півтори доби доводилося проводити у дорозі. Але мети своєї досягнув. Здобув медичну освіту в Німеччині та п'ять років практичного досвіду в акушерстві, гінекології та урології. Самостійно прийняв 1500 пологів. Згадує, що приходив у клініку о шостій ранку й затримувався до пізньої ночі. І хоча отримував пристойну зарплатню, такий режим роботи суттєво обтяжував та підривав здоров'я. Непокоїла ностальгія за рідними та близькими, тож прийняв рішення повернутися на батьківщину й продовжити працювати лікарем тут.

"Але є суттєві відмінності між післядипломними освітами Німеччини та України. У цьому й полягають певні труднощі щодо взаємовизнання. У мене є характеристики з клінік, акредитованих для післядипломної освіти та підготовки лікарів-спеціалістів, у яких я працював як лікар-асистент. У Німеччині є практичний рік у клініці, і він проводиться ще до здачі державного екзамену. У мене є в Німеччині статус лікаря, без прив'язки до конкретного фаху. Такого поняття, як інтернатура у тій країні немає. У цьому й проблема: міністерство не може визнати мою 5-річну практику лікаря-асистента як інтернатуру," – розповідає Василь.

Цікаво, що нострифікацію документів успішно отримав ще навесні. Бракує лише визнання лікарської практики та дозволу працювати медиком в Україні. Зважаючи на це, будучи достатньо досвідченим спеціалістом, Василь не може влаштуватися у жодну клініку України – як державну, так і приватну.

"Процедура визнання іноземних документів про освіту (нострифікація) має на меті забезпечити права громадян, які здобули освіту в інших державах, на продовження освіти або професійну діяльність в Україні та здійснюється в індивідуальному порядку, – пояснює у коментарі журналісту "Еспресо.Захід" заступниця міністра охорони здоров'я України Ірина Микичак. – Нормативним актом, який регулює проведення процедури визнання в Україні всіма компетентними органами, є наказ Міністерства освіти і науки № 504 "Деякі питання визнання в Україні іноземних документів про освіту". Саме ним введено у дію порядки визнання здобутих в іноземних закладах вищої освіти її ступенів та документів. Процедура їх визнання у себе включає перевірку автентичності, підтвердження статусу освітньої установи або програми, оцінки класифікації або періоду навчання. А також – встановлення еквівалентності освітньому або освітньо-професійному ступеню в Україні, академічних та професійних прав. Після процедури визнання власник отримує свідоцтво, яким підтверджується його право власника документів, виданих закладом освіти іншої держави. Він може продовжити освіту або працевлаштуватися за фахом у заклади вищої освіти або в установи на всій території України."

Та, за словами пана Василя, для того, щоб працювати за фахом, після 5-річної практики у Німеччині, він має пройти інтернатуру протягом трьох років в Україні та здати державний іспит. "За неї доведеться заплатити чималі кошти. До того ж, протягом цих років я не отримуватиму ніякого доходу. За що я маю жити?!", – скаржиться медик. Вже тривалий проміжок часу вирішити це питання Василю не вдається. Поки що влаштувався працювати торговим агентом. Хоча, вважає, в Україні акушерів-гінекологів з європейським досвідом справді бракує.