Загартовані війною. Розгром російських сил на висоті "Валєра"

Нині українські військові розповідають про запеклі бої на опорному пункті "Валєра", що відбулися 25 січня 2015 року під час боротьби за Дебальцеве.

У нерівному бою українським військовим вдалося розбити російські сили. Про події згадують військові, котрі до останнього боролися з ворогом.

Журналістка "Еспресо.Захід" зустрілася з бійцями, які розповіли про знаковий для українського війська час.

Бої за Дебальцеве розпочалися 19 січня 2015 року. Довкола міста стояли українські військові, а позаду маленький перешийок, який бойовики хотіли обрізати та замкнути котел. Кілька днів російські найманці атакували українських військових на різних позиціях, але найбажанішою для них у стратегічному значенні була позиція поблизу села Санжарівка – висота "Валєра".

"Наша висотка була їм цікава, адже, контролюючи цю позицію, бойовики мали би можливість отримати вогневий контроль над Дебальцівською трасою, – розповідає сержант 128-ї окремої гірськопіхотної бригади Борис Лисий. – Тобто міг утворитися котел. Трасу не захопили б, але з танків прострілювали б і бачили б її. І "дорога життя", по якій проходило все забезпечення, теж була б перерізана. Тому окупанти й вирішили взяти "Валєру".

Протягом кількох днів російські найманці намагалися прорватися до висотки. Бої точилися з самого ранку. Військові розповідають, в ті дні був сильний туман, неможливо було розгледіти ворога. Бої велися майже навпомацки. "23 січня була перша «проба пера», коли окупанти в тумані полізли танками, – продовжує розповідати Борис Лисий. – Нам не проглядалося, що лізе, і вони не розуміли, куди лізуть. Почули мотори, передали сигнал нашим артилеристам. Отож трохи їхня техніка била, трохи наша. Але ми не розуміли, куди луплять і навіщо".

Бойові дії розпочиналися переважно вранці. Не винятком став і ранок 23 січня, коли з боку Санжарівки хлопці почули сильний гуркіт техніки. "Оскільки був сильний туман, ми нічого не бачили, – згадує командир взводу управління мінометної батареї 128-ї окремої гірськопіхотної бригади Олександр Зозуляк. – Розгледів кілька силуетів ворожої техніки. Наш танк стріляв у їх бік. Просили допомоги в артилерії навмання".

Протягом двох днів на горі було неспокійно. Українські військові бачили подеколи ворожі танки, що кружляли навколо висотки. Героїчно відбивали атаки та виводили з ладу техніку окупанта. А в ніч на 25 січня українські військові побачили, що насувається велика колона техніки з боку противника. Тоді російські сили тричі штурмували українські позиції. Як розповідають хлопці, в штаб передавали артилеристам напрямок руху, але відповіді не було.

"Вийшли 5 танків і бронетранспортер. Вони пройшли з лівого флангу на правий за два кілометри від нас. Пройшли повз і заховалися, – розповідає Борис Лисий. – Ми розслабилися, вирішили, що поїхали сусідів атакувати. З окопів повилазили, а вони за рельєфом розвернулися в бойовий порядок і виїхали шеренгою одночасно з-за пагорба. Тоді ми зрозуміли, що нам "труба". На той час в нас був на озброєнні один танк проти їх п’яти".

Український танк вивів з ладу лише одну російську бойову машину і зламався. Ще чотири залишилися атакувати українське військо. Тоді хлопці героїчно відбивали ворожі атаки.

"Вилізти на висотку їм було проблематично, тож пішли з боків, – пригадує Борис Лисий. – Одночасно підбили два танки, але залишився третій, за яким ми не встигали. Танк проходив над окопом. Хтось встиг вискочити, хтось ні. Це був "передок", тож людей там було чимало".

"Танки, що залишилися, стріляючи, поїхали на нас. Артилеристи сказали – тримайтеся, а мінометники теж нічим не змогли допомогти, бо усі міни використали, – продовжив Олександр Зозуляк. – З того, що я пам’ятаю: танк виїжджав на ліву частину нашого окопу, уже впритул фактично. Гранатометом намагалися його підбити. Танк зупинився майже біля нас, хтось стріляв по ньому. Аби зв’язатися з артилеристами знову, пересунувся по окопу далі. Відійшов, хапаю рацію і чую сильний вибух за спиною. Поки прийшов до тями, почув, що до мене наближається гул. Повертаю голову – танк суне прямо на мене".

Над Олександром Зозуляком танк зупинився і йому вдалося вижити. Танк проїхався по його лівій руці та нозі. "Коли танк зупинився, відкриваю очі, намагаюся зрозуміти, що відбувається, а очі дивляться в різні сторони, – каже Олександр Зозуляк. – Больового шоку як такого не було, все відчував дуже добре. Тоді було холодно. Вдень розтоплювалося все, а вночі пробирав морозець. Промок весь під тим танком, болото почало замерзати прямо на тілі".

У ці дні хлопцям активно допомагали волонтери. Серед них була жінка зі Слов’янська Інга Хацько. Розповідає, дуже часто до хлопців приїжджали волонтери з Вінниці. Але й місцеві зі Слов’янська активно підтримували хлопців. Каже, після війни змінилося уявлення про країну, стала важливою національна символіка. Нині вдячна хлопцям, що у місті мир, все тихо і спокійно.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал